Після переговорів у Москві Сергія Лаврова з його молдавським колегою Юрієм Лянке російський міністр закордонних справ зробив заяву, яка викликала доволі суперечливий відгук на протилежних берегах Дністра. У Кишиневі задоволені, в Тирасполі вкрай знервовані.
Поруч із відомою констатацією того, що вирішення замороженого конфлікту необхідне на основі рівноправ’я і поваги щодо позицій протилежних сторін, прозвучало й дещо інше. Міністр Лавров заявив, що кінцеву мету Москва бачить «приблизно однаково» з Кишиневом. Це — «особливий статус Придністров’я в рамках єдиної держави і в рамках територіальної цілісності Республіки Молдова». Окрім цього, Лавров висловив згоду з тим, що миротворча операція має змінитися: «Треба думати про те, як пристосувати міжнародну присутність до тих завдань, які витікатимуть уже з планів регулювання».
Очевидно, що заява Лаврова певною мірою пов’язана з активізацією як Європейського Союзу, так і деяких європейських країн на молдавському й придністровському напрямах. Саме цими днями в Кишиневі проходив візит польського прем’єр-міністра Дональда Туска. Він узяв участь у міжнародному форумі «ЄС — Молдова». Варшава, яка в липні приймає головування в Раді ЄС, обіцяє прискорити європейську інтеграцію Молдовської держави. На форум, організований за ініціативи Польщі, приїхало 150 учасників із країн ЄС і СНД. У ньому взяли також участь екс-президенти Молдови — Петро Лучинський і Румунії — Еміл Константінеску. Вони задали тон дискусії, яка охопила не лише питання інтеграції Молдови з Євросоюзом, а й проблеми врегулювання придністровського конфлікту.
Зазвичай Тирасполь критикою Москви не займається, але в даному випадку там вирішили дещо підвищити голос. У відомих межах, але недвозначно це зроблено в заяві МЗС невизнаної держави. «Переконані також, що саме визнання незалежності Придністровської Молдовської Республіки, а не надії на нейтралітет держави, повноцінно інтегрованої в численні програми НАТО, держави, яка розвиває нові програми військово-політичної співпраці з одним із найбільш активних членів Альянсу, стало б значним внеском у створення архітектури безпеки на європейському континенті».
Це вказівка на нейтралітет Молдови і його відносність з урахуванням близьких відносин із членом НАТО — Румунією, а також на фактичне запрошення останньої до переговорного процесу. Як мовиться, dictum sapientisat est — розумному сказано достатньо.
Певна нервозність придністровського керівництва пов’язана з президентськими виборами. Хоча вони мають відбутися в грудні, однак «Союз захисників Придністров’я Дубоссарського району» висунув кандидатом у президенти на п’ятий (!) термін Ігоря Смирнова під характерним гаслом: «Ігорю Миколайовичу Смирнову альтернативи немає!» Це як сказати. Після грудневих 2005 року виборів до Верховної Ради в житті республіки з’явилась альтернатива. Тоді правляча партія, яка підтримувала незмінного лідера Придністров’я, поступилася першим місцем руху «Оновлення», яке потім трансформувалося в партію.
Така рання політична мобілізація пов’язана вже з відкритим розколом придністровської еліти. Першою відкритою ознакою наростання напруженості було блокування парламентом, у якому «Оновлення» має конституційну більшість, спроб розширення повноважень президента без будь-яких стримувань і противаг. У грудні минулого року спікер Верховної Ради ПМР Анатолій Камінський заявив про те, що на президентські вибори 2011 року партія висуне свого кандидата. Конкретного прізвища він не назвав, але й цього було достатньо, аби змусити Смирнова поквапитися зі своїм висуненням. Оскільки довкола партії «Оновлення» групуються основні олігархічні угруповання, то зрозуміла заклопотаність лідера й тих, хто його підтримує. Тим більше, що в Москві відкрито демонструють свої симпатії саме щодо «Оновлення», запрошуючи Камінського поки що по партійній лінії в Першопрестольну, де з ним ведуть переговори керівники «Единой России» найвищого ешелону.
Ось чому за такої повної залежності від Москви в Тирасполі взяли такий невідповідний чину тон. Смирнов досконало оволодів майстерністю політичної мобілізації перед загрозою зовнішній небезпеці. З точки зору ініціаторів його висунення Молдова «будь-якими шляхами намагатиметься ліквідувати нашу Республіку і всіх нас». Звідси теза про необхідність сильніше об’єднати лави довкола першої особи, щоб «дати рішучу відсіч будь-яким посяганням на вільний вибір нашого народу, на незалежність і розвиток Придністровської Молдавської Республіки». Як наслідок — у пресі, підконтрольній Смирнову, багато пишеться про «здачу ПМР» Росією. «Безхребетна поведінка Росії відносно цієї колишньої союзної республіки (Молдови. — Авт.) за останні десять років призвела до того, що в цьому регіоні Європи її взагалі перестали визнавати як правонаступницю Радянського Союзу. Її думку перестали враховувати, її пропозиції зазвичай до уваги вже не приймають, а інтереси просто ігнорують». Звісно, в Тирасполі набагато краще знають, у чому полягають інтереси Росії, ніж у Москві.
Не забуває Смирнов апелювати й до Києва. На зустрічі зі спеціальним представником України з питань придністровського врегулювання Ігорем Харченком і послом України в Молдові Сергієм Пирожковим придністровський лідер заявив, що Тирасполь чекає від Києва «рішучих кроків щодо припинення необдуманих дій різних політиків». Це він Лаврова мав на увазі? Тоді звернення не за адресою.
А далі — погрози. «Нагадую, що будь-які спроби вирішення молдовсько-придністровських відносин силовим чином спричинять потік біженців на Україну й призведуть до крові. Я бачу, як зараз на прикладі Північної Африки відважно користуються певними заявами визнаних держав. Тому думайте, панове українці, про своїх громадян, які тут проживають». Поза сумнівом, думати про 160 тис. українців у Придністров’ї, серед яких понад 100 тис. є громадянами України, просто необхідно, але зовсім не обов’язково слідувати за Смирновим. До того ж пасаж лідера Придністров’я, без сумніву, був навіяний публікацією в румунському виданні HotNews, передрукованою в Україні. У них наводиться телеграма посольства США в Україні з посиланням на WikiLeaks. У ній нібито говориться: «Українці констатували, що молдовські політики, дотримуючись проєвропейської політики, неформально підтримували вступ Молдови до Євросоюзу через Бухарест із можливістю приєднання правого берега Дністра до Румунії та повернення лівого берега (Придністров’я) Україні».
Подібні «розміни» вкрай небезпечні. І ті, хто мислить такими категоріями, не думають про Україну. Такі дари данайців нам абсолютно ні до чого. Невипадково керівник прес-служби українського МЗС Олег Волошин сказав, що Україна навіть не розглядає можливості включення Придністров’я до складу країни. «Ми на такі матеріали, як WikiLeaks, у принципі не реагуємо, але що стосується в цілому нашого підходу, то ми неодноразово заявляли, що керівництво МЗС і країни стоїть на збереженні інтересів України, а також на збереженні територіальної цілісності Молдови. Будь-яка зміна кордонів, що може комусь гіпотетично здатися вигідним для України, у результаті для нашої країни може обернутися великими проблемами». І до цього додати нічого.
