Неймовірне зростання Володимира Путіна до вершини влади в Росії 1999—2000 років частково було результатом консенсусу еліти щодо важливості відновлення порядку в російській державі після десятиліття внутрішньої кризи і міжнародного приниження. Його злет був неймовірним, адже Путін не був професійним політиком, а людиною, чий світогляд було сформовано досвідом роботи в КДБ — установи, яка діяла поза громадським контролем, не побоюючись правових або інших обмежень.
Світогляд Путіна, проте, далеко не унікальний у Росії. З перших днів перебування у Кремлі він зарекомендував себе як класичний російський консерватор-«державник» у гонитві за зміцненням офіційних інститутів національної влади.
Основною метою Путіна є забезпечення виживання Росії, її захист від загроз територіальній цілісності, політичному суверенітету та національній ідентичності. Так само, як співробітники КДБ зображали себе останніми захисниками радянської держави, так і Путін вважає, що тільки він один здатний ефективно протидіяти загрозам Росії. В цьому сенсі він є survivalist (особою, яка за будь-яку ціну хоче залишитися серед живих. — Ред.), який вважає, що у нього немає вибору, крім як утриматися при владі. І, як офіцер КДБ, він перетворює людей на активи, що сприятимуть його цілям.
Усередині країни минулого року Путін зосередився на боротьбі з його супротивниками — кооптуючи одних і залякуючи інших, перетворивши російську правову і каральну системи у відвертий інструмент репресій. За кордоном він почав пом’якшувати несприйняття Росії внаслідок низки зовнішніх політичних і економічних потрясінь.
На Близькому Сході Путін бачить реальну загрозу для виживання Росії з боку ісламістських партій, які прийшли до влади в переважно сунітських мусульманських країнах на хвилі арабських революцій. Ці партії змістили баланс сил в регіоні не на користь світських урядів, і Путін звинувачує США у посиленні таких партій через свої спроби нав’язати демократію регіону.
Враховуючи досвід боротьби Росії з корінними групами бойовиків, які отримували підтримку з боку арабських екстремістів, Путін вважає, що внутрішня стабільність Росії вимагає сильних лідерів на Близькому Сході, які можуть тримати в шорах екстремістів і з ким він може безпосередньо мати справу. Це допомагає пояснити, чому політика Путіна на Близькому Сході спирається на тісні відносини з Сирією (тобто з режимом президента Башара аль-Асада), Іраном та Ізраїлем. Ці три країни поділяють — хоча і з різних причин — стурбованість Росії щодо релігійно-натхненних політичних сил, що виникли на Близькому Сході.
Тим часом світова економіка продовжує становити загрозу для російської держави. З моменту першого приходу до влади Путін прагне зміцнити статус Росії та її становище на світовій арені на основі кращих економічних показників. У кількох виступах Путін підкреслив свою думку, що, зосереджуючи увагу на економічно руйнівній гонитві озброєнь зі США, Радянський Союз вів не ту війну з Заходом у період холодної війни.
На думку Путіна, Радянський Союз упав під вагою своїх боргів. Тому виживання російської держави залежить від її фіскальної та економічної потужності, яка також гарантує її суверенітет.
У 2000-х роках, багато в чому завдяки високим цінам на нафту, Путін виплатив борги держави. Він створив величезні валютні резерви, що дозволило пом’якшити удар глобальної економічної кризи 2008-го. Оскільки ціни на нафту виросли з 2000 по 2008 рік, Путін був на чолі держави у період швидкого зростання ВВП, що поставило Росію на шлях, аби стати п’ятою за величиною економікою в світі.
Економічне зростання замінило військову міць як найважливіший показник успіху Росії, що забезпечило їй місце поряд із Бразилією, Індією, Китаєм і Південною Африкою в так званому угрупованні великих економік, що розвиваються — БРІКС. Зростання Росії сприяло створенню робочих місць, зростанню доходів, підтриманню упродовж десятиліття внутрішньої стабільності.
Однак майбутнє Росії виглядає значно менш райдужним. Зростання економіки сповільнилося. Більшість економістів вважає, що в нинішній час Росія не може підтримувати щорічного зростання ВВП вищим, ніж 2%, без нового стійкого зростання цін на нафту. Але зростання у 2% (пристойний рівень для розвинутої економіки) становитиме собою серйозний удар по позиціях Росії та особистому престижу Путіна і може поставити під загрозу внутрішню стабільність, якщо в критичних галузях промисловості втрачатимуть робочі місця.
Путін розгублений щодо того, як протистояти загрозі, викликаній повільним зростанням. Головною його відповіддю на це питання досі залишається «Євразійський союз» — розширена версія нинішнього Митного союзу між Росією, Білоруссю і Казахстаном. Це дозволило б забезпечити платформу для відновлення торгівлі, транспорту та інших зв’язків між колишніми радянськими країнами і, таким чином, захопити регіональні ринки для російської продукції, гарантувати робочі місця у Росії і відновити політичний вплив РФ у її колишньому сусідстві.
Але намагаючись відновити домінуюче становище в економіці і політиці сусідніх країн, Росія ризикує викликати політичне напруження у відносинах з Європейським Союзом. У листопаді цього року на саміті «Східне партнерство» у Вільнюсі ЄС буде приймати рішення щодо того, чи підписувати Угоду про асоціацію з Україною. Путін бачить у цьому загрозу для економічних інтересів Росії, тому що Україна навряд чи приєднається до його Євразійського союзу, якщо буде зв’язана з ЄС. А без України Євразійський союз буде неповноцінним.
Державницька спрямованість Путіна і його підхід вижити за будь-яку ціну у боротьбі з викликами Росії, здається, приведе його назад до старих формулювань, які ставлять у невигідне становище щодо США і Заходу. У Сирії Путін застряг, підтримуючи Асада, коли той вбиває своїх громадян. У власному сусідстві Путін обстоює відтворення Радянського Союзу-Lite, успіх чи невдача якого тепер залежать від рішень, що приймають у Києві, Брюсселі та Вільнюсі, а не в Москві. В обох випадках Путін ризикує спровокувати гнів інших і викликати ще більше несприйняття Росії.
Проект Синдикат для «Дня»
Фіона ХІЛЛ, старший науковий співробітник в Інституті Брукінгса, автор разом із Кліффорд ГЕДДІ книжки «Путін: оперативник у Кремлі»
