Анкара офіційно підтвердила участь своєї армії у міжнародних силах, розгортання яких триває на півдні Лівану. Таким чином, Туреччина буде першою мусульманською країною, що має дипломатичні відносини з Ізраїлем, котра братиме участь у тимчасових силах Організації Об'єднаних націй в Лівані (UNIFIL).«У цей час ми повинні закріпити припинення воєнних дій і створити умови для тривалого миру в регіоні, — заявив турецький прем'єр-міністр Реджеп Ердоган, — і тому Туреччина візьме на себе гуманітарну та історичну відповідальність за цей процес». Перебуваючи в Анкарі, Генеральний секретар ООН Кофі Аннан під час спільної прес-конференції розцінив турецьку участь в UNIFIL як «рішучу», підкресливши при цьому, що турецькі солдати не повинні роззброювати «Хізбаллу».
Слід зазначити, що прем'єр-міністр багато чим ризикує, притримуючись протилежної точки зору від превалюючої суспільної думки. Адже за даними опитувань, від 70% до 80% турецьких громадян, які симпатизували ліванським цивільним особам і «Хізбаллі» під час ізраїльської операції 12 липня, називають протиправним відправлення солдат до Лівану.
Тим не менше виглядає, що рішення Туреччини брати участь у силах UNIFIL диктується стратегічними інтересами країни, які полягають у відновленні свого впливу в регіоні. До Першої світової війни, Близький Схід, і в тому числі й Ліван, були під оттоманським пануванням. Після розпаду цієї імперії, регіональний вплив Туреччини постійно зменшувався, незважаючи на свою величезну військову потужність і сучасну економіку. Турецькі уряди часто ігнорували думки своїх арабських сусідів, котрі були незадоволені посиленням зв'язків між Туреччиною і Заходом, в тому числі й з Ізраїлем.
Однак після свого приходу до влади прем'єр-міністр Реджеп Ердоган прагне зруйнувати цю тенденцію, і намагається проводити політику зближення з арабськими державами. На відміну від своїх попередників Ердоган вважає, що Туреччина має грати потужну регіональну роль, щоб уникати тієї прірви, котра утворилася між ісламом і Заходом. Відтак уряд наголошує, що участь у UNIFIL — історичний обов'язок внести свій внесок у регіональну стабільність, посилення впливу Анкари на Близькому Сході й підвищення шансів приєднатися до Європейського Союзу.
«Стабільність на Східному Середземномор'ї важлива для Туреччини, — вважає міністр закордонних справ Абдулла Гюль, — конфлікт в регіоні може торкнутися нас завтра, якщо не сьогодні. Забезпечення стабільності в Східному Середземномор'ї — обов'язок не тільки Італії й Франції, а й також і Туреччини. Ми не можемо залишитися байдужними. Наше рішення також сумісне з нашим аргументом, що входження Туреччини перетворить ЄС у глобальну силу».
Рішення турецького парламенту щодо введення військ до Лівану фактично розкололо країну на два протилежні табори. Газета Cumhuriyet, флагман «ататюркістів» у турецьких ЗМІ, зазначає: «адміністрація Буша підштовхує Туреччину до того, щоб вона стала ісламською державою, котра є схильною до США, й ігнорує рішення світської, демократичної державної моделі в мусульманському світі».
У свою чергу, ісламістські й націоналістичні табори стверджують, що турецький контингент у Лівані може розглядатися як сила, що буде працювати проти «ісламської солідарності» та шкодити довгостроковим інтересам Туреччини. Націоналісти відторгають саму ідею втягнення Туреччини в будь- якій мірі до арабсько-ізраїльського конфлікту. Вони вважають, що Туреччина повинна сконцентрувати увагу на невідкладному виклику національній безпеці, який складає курдський сепаратизм. Але в переданому по телебаченні зверненні до народу прем'єр-міністр Ердоган намагався пояснити підґрунтя такого свого рішення. Він сказав, що єдиний спосіб охороняти інтереси Туреччини — втягувати себе в події в регіоні, замість того, щоб залишатися «стороннім свідком». Ердоган підкреслив, що політична опозиція «не в змозі осягнути світову реальність».
Однак реальність полягає у тому, що нинішній турецький уряд починає відходити від зовнішньої політики, котра була традиційно націлена на невтручання в події на Близькому Сході — курс, встановлений від початку Ататюрком, батьком сучасної турецької держави. В такий спосіб Туреччина послідовно утримувалася від вибору позиції на користь якоїсь із сторін під час незліченних суперечок серед її арабських сусідів (які були історичною частиною Оттоманської імперії), чи під час п'ятдесятилітнього арабсько- ізраїльського конфлікту. Подібна політика гарантувала, що Туреччина трималася подалі від воєн, і таким чином, не нажила жодних ворогів у регіоні. Хоча шкідливим побічним ефектом стало те, що Туреччина не мала також жодних постійних друзів серед своїх сусідів.
Нині Ердоган майстерно переформатував близькосхідну політику Туреччини. І це не трапилося раптово. За три роки свого перебування при владі він спритно виконав величезну політичну дугу, переформатувавши курс турецької зовнішньої політики. Цей курс ознаменувався двовекторним підходом. Опираючись на міністерство закордонних справ, й підтримуючи дипломатичні зв'язки з Ізраїлем, прем'єр більше схилявся до арабських братів Туреччини. Цей «нахил» отримав форму посилення політичних обмінів iз арабськими країнами, торгівельних зв'язків з ХАМАСом у Палестині, потепління відносин з Сирією та Іраном, що в опоседкованній формі було направлено проти Ізраїлю. В такий непрямий спосіб політичні лідери Туреччини обвинувачували Ізраїль в останньому спалаху насильства на Близькому Сході, й явно відмовлялися критикувати дії «Хізбалли».
Між тим США не можуть не зважати на хвилю антиамериканізму в Туреччині. Турецький коментатор Берак Бекдил нещодавно пояснив, що антиамериканізм у Туреччині перестав бути чисто ідеологічним фактом, він змінюється, і тепер це більше аполітичне явище. На його думку, «ісламісти, націоналісти, ліберали, соціал-демократи, ліві, ваша прибиральниця, офіціант у вашому улюбленому ресторані, власник магазина на розі, таксист, і навіть сучасна турецька молодь, котра хоче жити, як американці, є противниками США». Можна спрогнозувати, що в політичних термінах прем'єр Ердоган вже пережив головний період охолодження у відносинах Туреччини зі США. Нова корекція відносин цілком може виникнути під час його майбутнього відвідування Вашингтону 6—7 жовтня. Американська підтримка стане для нього політично корисною, в той час, коли Туреччина готується до президентських і парламентських виборів у 2007 році. Ердоган свідомий того, що його ісламістський мандат корисний для політики США на Близькому Сході. Між тим, вводячи свої війська до Лівану, Туреччина потрапляє до «вихору» зіткнення цивілізацій і намагається грати провідну роль у регіоні, де по суті відбувається мусульмансько-ізраїльська війна. Схоже, що прем'єр- міністр Реджеп Ердоган намагатиметься використати ситуацію на користь Туреччини, але чи вдасться це йому після переходу на територію, де триває найбільш застарілий всесвітній конфлікт? Проте участь у врегулюванні цивілізаційного зіткнення може мати різноманітні наслідки для тих, хто намагатиметься безпосередньо впливати на перебіг поточних подій.
Як зазначають арабські експерти — «нові оттоманці» повертаються на Близький Схід. Тенденція намагання відігравати потужну регіональну роль, ґрунтується на положенні Анкари у ісламському світі, членстві у НАТО та союзі зі США. А визнання Туреччиною Ізраїлю та її політичне й військове співробітництво з ним, надає Туреччині мандат, згідно з американсько- ізраїльським баченням, бути мостом між ісламським світом і єврейською державою. Відповідно до американського плану, завдання цього «просування» полягає в тому, щоб «відсунути» Іран, зменшити його амбіції та вплив в Іраку й за кордоном, та приборкувати екстремістські ісламські групи без прямого втручання Америки, забезпечуючи цим військову присутність в регіоні союзницьких для США сил.
