Якщо хтось вважає, що в Росії насправді хвилюються через указ про Бандеру, долю російської мови, наприклад, в Україні, інтерпретацією проблеми Голодомору та подібних, то дуже помиляється. Ні, ноти пишуться і вручаються, багато говорять, закликають і засуджують, але не залишає враження, що все це не за покликом душі, а через службову необхідність. При цьому аналогічні явища в інших країнах СНД практично жодної реакції не викликають. Хто-небудь у Москві висловився стосовно заяв у казахстанській пресі, у тому числі й провладній, про провину Росії за голод початку 1930-х рр. у республіці. У Москві жодної показної істерики, зробили вигляд, що не помітили.
Помаранчева революція 2004 року і наступні події так схвилювали російську владу тим, що таїли в собі потенційну загрозу у вигляді прикладу: по-перше, рішучих дій народу з приведення верхівки, що зарвалася, до тями; і по-друге — а, можливо, і по-перше — лавиноподібним демократичним процесом; і тому вкрай заразливим прикладом для Росії. Балтія завжди в СРСР у широкій свідомості сприймалася як щось чужорідне. Україна — зовсім інша річ. Якщо Майдан може бути в Києві, то де гарантія щодо повторення такого ж самого вже на Красній площі.
І ось у нас маятник гойднувся в інший бік. Через п’ять років сталося те, чого так жадали, а радості жодної. Якась невластива російській політиці обережність, посол Зурабов відвідує як і штаб Януковича, це зрозуміло, але й штаб Юлії Тимошенко, що виходить за всі рамки. Це мало хто відмітив, але в цій рядовій і зовні протокольній події відбилася принципова зміна в поведінці Кремля. Річ не в тім, що once bitten, twice shy — колись укушений — удвічі лякливіший, а в демонстрації нового підходу.
Узагалі спочатку в Росії вдавали, що те, що відбувається на південному заході, їх не дуже стосується. Опитування соціологів демонстрували відсутність великого інтересу до виборів в Україні, навіть у двох столицях. Ситуація круто змінилася між двома турами. В першу чергу на телебаченні. Все пішло за наїждженою колією. Леонтьев і Ко знову почали дудіти, що Україна — штучне і нежиттєздатне утворення, економічні проблеми величезні і без Росії вона просто не проживе. Знову повинна проситися під широку руку. Буквально місяць тому таке ми чули і стосовно Білорусі.
Тональність почала змінюватися впродовж дня 7 лютого. Реваншисти просто не могли приховати радості від того, що Янукович повертається. У цьому вони бачили підтвердження правильності курсу 2004 року, зірваного темними західними силами, що розіграли карту кольорової революції. Тепер усе повертається на свої місця, і Україні просто діватися нікуди. Такі ж відгуки все частіше доводиться чути із протилежного боку. Так The Christian Science Monitor у статті під заголовком «Україна повертається в обійми Матінки-Росії» пише, що «...проросійський кандидат Віктор Янукович, швидше за все, стане президентом, і курс України різко зміниться на прокремлівський... У Кремлі тихо просмакують чергову перемогу у суперечці із Заходом за пануючі позиції на шахівниці, в яку перетворилася територія колишнього Радянського Союзу». Як саме собою зрозуміле передбачалося, що Янукович стане українським Путіним, схожим на нього авторитарним лідером. Тим самим настільки ненависний багатьом у московських коридорах влади український демократичний експеримент закриється і все піде так, як у Кремлі мріють, і для цього докладають титанічних зусиль.
Проте через короткий проміжок часу в Першопрестольній зрозуміли, що подібний розвиток подій маловірогідний. Спершу Янукович заявив в інтерв’ю CNN, що він не є маріонеткою, ставлеником Кремля і будь-які рішення, які він ухвалюватиме як президент, служитимуть національним інтересам України, а не Росії. Це не просто післявиборна риторика, а віддзеркалення реальності, що склалася. Московська «Независимая газета» в матеріалі під досить красномовним заголовком «Обоє гірше» писала: «Зараз виграв Янукович. У його свідомості немає антагоністичної ідеології, але в області прагматики міждержавних відносин із ним мати справу буде непросто... При Януковичі, мабуть, запанує тенденція тягнути Москву в старе кучмінське болото: коли стосунки стають дуже в’язкими від маси невиконаних обіцянок і запевнень у вічній дружбі». Аналогічну думку висловив Олексій Венедиктов, головний редактор радіостанції «Эхо Москвы». Він порівнює Януковича з Лукашенком. Не в сенсі авторитаризму останнього, а з погляду відповідності інтересам Москви, і приходить до невтішного висновку, що нічого хорошого Кремлю в українському напрямі не світить. І наводить приклад із визнанням Південної Осетії та Абхазії. Розраховувати на те, що Україна послідує прикладу Нікарагуа навряд чи варто при Януковичі. Офіційно Росія дистанціювалася від наших виборів, але душею вболівала за Януковича. Напевно, через гостру неприязнь спочатку до Ющенка, а потім через «помаранчеве» минуле до Тимошенко. І раптом прийшло прозріння, що обидва горіхи виявилися для них порожніми.
Цікаво, що в демократичному таборі Росії більше симпатій висловлювалося Тимошенко. Їм здавалося, що вона є хранителькою демократичних традицій Помаранчевої революції і продовжувачем європейського курсу України. Але потрібно віддати належне нечисленним демократам, вони зробили важливий висновок із результатів виборів. По-перше, зміцнюється традиція мирної та конституційної передачі влади. У нас якось не звертають на це особливої уваги, вважаючи саме собою зрозумілим, але для наших сусідів це досить показовий і заразливий приклад. Практично на всьому просторі СНД лише Україна і певною мірою Молдова можуть похвалитися цим досягненням.
Другий важливий для Росії аспект. Виборець — це та перша та остання інстанція, яка вирішує, хто буде президентом. І буквально до останньої хвилини чаші терезів хиталися в той або інший бік. Можливо, саме цього в Москві найбільше бояться. Настільки, що Путін закликав запобігти «українізації» російського політичного життя. Багатьом здалося, що він за стабільність і хоче запобігти анархії, яка, в російському розумінні, твориться в Україні. Насправді ВВП та його оточення непокоїть саме непідконтрольність рішення виборців влади. Але найголовніше не в цьому, а в тому, що з цим доводиться рахуватися, більше того, підкорятися. Саме цієї «українізації» у Москві бояться понад усе. І для цього є підстави. Протестні виступи, найзначніші сталися останнім часом у Калінінграді та Омську, все більше заполітизовуються. У російському казані підвищується тиск, а політичних можливостей для виходу надлишкової пари немає, і не передбачається. Отже, «українізація» для Росії стоїть на порядку денному.
Цей чинник знайшов віддзеркалення в нападках керівництва партії «Єдина Росія» на спікера Ради Федерації Сергія Міронова, який дозволив собі в досить м’якій формі не погодитися з бюджетом, запропонованим урядом, тобто Путіним. Не встигли погасити цей невеликий вогник розбіжностей, як спалахнув новий конфлікт, тепер уже того ж керівництва ЄР із міністром фінансів Олексієм Кудріним. Смішно, коли лідер ЄР Борис Гризлов нападає на міністра фінансів, начебто захищаючи простих людей від примари ліберальних дій кабінету. При цьому Гризлов та його товариші захищають Путіна від його ж міністра! Адже національний лідер декларував проведення саме ліберальних реформ, а його партія, виявляється, проти і стоїть на лівоцентристських позиціях. Яка тут стабільність, якщо у верхах згоди немає. До України ще дуже далеко, але починають йти нашим шляхом.
Усе це є наслідком зростаючої боротьби між прибічниками Путіна та Медведєва у вищих ешелонах російської влади. Наші вибори приклад не лише для демократів, а й для багатьох в оточенні російського президента. Не випадково в доповіді «Росія XXI століття: образ бажаного завтра», підготовленого експертами Інституту сучасного розвитку (ІнСоР), пропонується істотна лібералізація політичної системи Росії. І це не просто чергова робота фахівців. Головою Опікунської ради ІнСор є Дмитро Анатолійович Медведєв. Хоча Україна не згадана авторами доповіді як приклад для наслідування, але деякі моменти в ній чітко вказують, звідки бралися ті пропозиції, що викликали настільки багато суперечок. Голова інституту Ігор Юргенс прямо заявив, що підтримує Медведєва. «Кандидатом від ЄР, безумовно, міг би бути Володимир Путін, швидше за все, і виграв би. Але якби так склалися консенсуси в еліті на основі того, що 2011 року можна було таким чином обговорити програми, альтернативу Путіну міг би скласти Медведєв». Маючи такого голову опікунської ради, Юргенс може собі дозволити сказати, про що інші бояться навіть подумати. А це свідчить про те, що в настільки ретельно відбудованому моноліті російської влади, у тому числі і в тандемі, з’являються поки що маленькі, але все багаточисельніші тріщини, що все більше розширюються. Врешті-решт, чому в настільки близькій і так у чомусь схожій Україні можна проводити вибори з чіткою альтернативою, а в Росії — ні. Чим вона гірша?
До недавнього часу хорошим тоном було посилатися на російський чинник в українському політичному житті. Схоже, що, попри всі наші проблеми, український чинник у житті сусідньої країни стає усе відчутнішим. Напевно, це на краще...
