Чим далі від знакових подій 1989—1991 років, що змели комуністичні режими, тим більш настійливо постає питання ролі й місця східно-центральноєвропейських країн у системі європейських стосунків. Їхній розвиток, залежно від багатьох обставин, йшов по-різному. Одні завершили трансформаційні процеси, другі — в стані їхнього здійснення, треті боязко топчуться на місці. Причини відомі. Комунізм, що 40 років терзав ці країни, до неймовірності спростив економічну константу суспільного життя, заморозив живий струмінь розвитку підприємницького хисту.
Багаторічне відставання в господарській практиці та економічній теорії призвело до того, що район Центрально-Східної Європи (ЦСЄ) й досі не позбувся багатьох проблем, залишається, як і раніше, яблуком розбрату між Сходом і Заходом, Європою і Євразією, Брюсселем і Москвою. Остання роздратована втратою позицій, на яких утвердилася після 1945 року. Захід тут не закріпив остаточно перемогу, здобуту в холодній війні. Стара теза: хто контролює ЦСЄ, той домінує у Європі — не втратила своєї актуальності. Перебуваючи у зоні активності двох полюсів, ЦСЄ вирізняється перманентною нестабільністю, яка значною мірою спричинена зовнішніми чинниками.
А починалося все для країн ЦСЄ досить оптимістично. З початком 90-х років XX ст. західні доктрини «стримування» і «визволення поневолених комунізмом неросійських народів» повністю вичерпали себе. США заявили про відмову від гегемонії та ролі лідера в демократичному світі, проголосили «рівну відповідальність» Європи й Америки за європейську і глобальну безпеку, більшість країн ЦСЄ декларували наміри стати членами європейських та євроатлантичних структур. 90-ті роки XX ст. обіцяли райдужні перспективи, які, однак, не влаштовували Москву, метою якої стало утримання пострадянського простору у сфері своїх інтересів. Цьому сприяло те, що із зникненням загрози з боку комунізму, яка в період НАТО-1 (1949—1991 рр.) єднала обидва береги Північної Атлантики, у західному світі намітився розкол, практично підтверджений досить невиразною реакцією Заходу на російсько-грузинську війну 2008 року у формі короткотривалого похолодання у відносинах з РФ. А невдовзі політика Заходу виявилася несподіваною для ЦСЄ і такою, що цілком влаштовувала Росію. Стара Європа дала зрозуміти, що не проти бачити Росію миролюбною в європейських та євроатлантичних структурах, а США, своєю чергою, вдалися до перезавантаження американо-російських відносин. Якщо в основі російської політики Старої Європи проглядалися російські енергоносії, сировинні ресурси й обширний ринок, то США цікавили питання ядерного арсеналу РФ та низка світових проблем, що залишилися з часів холодної війни.
Розвитку такого процесу значною мірою сприяла політика адміністрації президента Барака Обами. І справа не в тому, що він вирішив повернутися до проблеми ядерного роззброєння — найбільш складної для США і Росії, яка їх зближує і водночас роз’єднує. Нею займалися ледь не всі післявоєнні президенти США. Росії, окрім ядерного потенціалу, нічого більше поставити на кін великої політики. Для неї питання збереження ядерного потенціалу, підкріпленого багатством енергоносіїв, є запорукою власної ваги. Для США ліквідація російського арсеналу навіть ціною певних поступок — це остаточна перемога в холодній війні. Однак позитивне, у повному розумінні цього слова, перезавантаження російсько-американських відносин може статися лише в перспективі, водночас із завершенням у Росії демократичних трансформацій. Коли чинник ядерного протистояння перестане бути визначальним, наступить нормалізація відносин між Росією і США. Втім, сумнівно, щоб майбутні стосунки між ними будувалися на принципах, характерних для великих держав у політиці визначення параметрів світу. У сучасному світі не все так просто. Надто вже багато з’явилося ядерних держав, а бажаючих володіти ЗМЗ — ще більше. Самі ж російсько-американські відносини давно перестали бути окремою темою, стали невід’ємною частиною сплетіння чинників світової політики, якій у кожній державі відведено місце залежно від її економічної потуги, ролі у міжнародному співтоваристві...
У кроках Обами назустріч Росії проглядається й мета Білого дому залучити Кремль до триєдиного глобального центру формування геополітики США — ЄС — Росія, де останній відводиться роль сировинного придатка західного тандему та водночас допоміжного знаряддя тиску на тих членів світового співтовариства, які поводять себе «неправильно» (Іран, Північна Корея). Новим зовнішньополітичним проектом Вашингтон сподівається зберегти єдність євроатлантичної спільноти і відволікти увагу Кремля від спроб розколоти її. У такій новій моделі безпеки дехто вбачає відхід від НАТО-2 — НАТО безпекового зразка після 1991 р. Не є тут сторонньою і рекламована Росією нова система антинатовської європейської колективної безпеки, хоча надуманість російської ідеї очевидна і не потребує пояснювальних коментарів.
У непростій системі відносин між ЦСЄ і Росією США схилилися на бік Кремля. Попередній американський курс на реалізацію доктрини «рівних можливостей» і підтримки демократії на пострадянському просторі зазнав серйозної модифікації, внаслідок чого для євро-євразійського світу замаячила перспектива нової конфронтації. Ось тут, здавалось би, мало прозвучати слово Старої Європи. Проте з відомих причин, вона фактично солідаризувалася із американською центрально-східноєвропейською політикою. Головна з цих причин полягає, як видається, в тому, що справа об’єднання Європи не доведена до кінця, і просторові об’єкти для ведення політики ревізії наслідків подій 1989—1991 pp. залишаються відкритими, що й використовується Росією.
Нові підходи США та Старої Європи до Росії і ЦСЄ виражаються, насамперед, у розбіжностях щодо призначення й ролі НАТО. З кінцем комуністичного експансіонізму всередині НАТО почали проявлятися відцентрові тенденції, викликані устремліннями певних груп чи окремих членів, які стали розглядати Альянс як знаряддя вирішення своїх власних проблем. Так, США вважають доцільним спрямувати його потугу на боротьбу з міжнародним тероризмом і перенести воєнні й політичні акценти на неєвропейські театри (Афганістан, Близький Схід), а також на нетрадиційні загрози: кіберзахист, наркобізнес тощо, бачать його знаряддям власного глобалізму. У цьому сенсі їх не влаштовує обов’язковість одностайного прийняття рішень, що затягує час відповіді на виклик. Такі могутні країни Європи, як Німеччина і Франція, виступають проти диктату США, за розширення, в тому числі і в рамках НАТО, «співпраці й балансу з Росією», за участь ООН, ОБСЄ у вирішенні проблемних питань. Як бачимо, між двома групами старих членів НАТО виникли серйозні тертя.
Західна політика співпраці з Росією могла б вітатися на пострадянському просторі за умови реалізації у повному обсязі концепції «рівних можливостей». Інакше «мирний наступ» Росії може обернутися наростанням тривоги й невпевненості в колишніх васалів Москви. Вони бояться, що за лаштунками вибудованих власних цілей країни перших двох груп у випадку чого просто «кинуть» їх, і хочуть бути впевнені в надійності системи колективної безпеки, а існуючий кордон НАТО бачити відсунутим ще далі на схід за рахунок прийняття до Альянсу Грузії та України, нинішня зовнішньополітична орієнтація якої, здавалося б, перекреслила будь-який інтерес до себе з боку Союзу, що стало наслідком не тільки багаторічного ходіння Києва в Європу через Москву. Уже майже два десятиріччя чергова зміна влади в Україні викликає розворот зовнішньополітичних пріоритетів й орієнтаційних векторів на 180 градусів, що є небезпечним кульбітом для незміцнілого державного суверенітету. Причина: місце національних зайняли світоглядно суперечливі корпоративні інтереси — ідеологічні й маргінальні.
Проголосивши позаблоковість, можливо, як перехідний етап у переорієнтації з НАТО на ОДКБ, Київ повернувся до «човникової політики» між Брюсселем і Москвою, поглиблюючи недовіру з обох сторін. Це посилило неспокій країн ЦСЄ, оскільки активізація реінтеграційних планів Росії сприймається як наступ на основи демократії, що там активно імплементується, на їхні національні інтереси, хоч би про що була мова: оборона, політика, енергетика. Вони не довіряють Росії і хочуть, щоб це було зафіксовано у новій стратегічній концепції НАТО, що йде врозріз із проросійською позицією Німеччини і Франції. А відсунення кордону ще далі на схід не бажають атлантисти на чолі з США — аби «не дратувати Росію». В Європі починають розуміти, що нинішня байдужість до України, важливого компонента європейської стабільності, зайшла надто далеко, і її можлива втрата призведе до погіршення балансу сил і посилення негативних тенденцій, які захоплять не лише ЦСЄ. У Брюсселі заговорили про необхідність нових ідей для зміцнення єдності НАТО.
Від саміту, що відбувся 19—20 листопада 2010 р. в Лісабоні, кожен чекав вирішення якогось актуального питання: залагодження розбіжностей між США та Європою, визнання виходу Альянсу за межі зони північноатлантичної відповідальності, оцінки зовнішньополітичного реверсу України, а всі разом — прийняття нової стратегічної концепції НАТО і визначення викликів XXI ст. як об’єднавчих стимулів зміцнення колективної безпеки й оборони, співпраці з міжнародними організаціями. Якщо в НАТО-2 на шкоду спільним цілям різко вирізнилися національні інтереси, то в НАТО-3 їх спробують узгодити із загальними, знайти прийнятний баланс. Предметно це виразилося як у запевненні ЦСЄ в непорушності статутних зобов’язань НАТО, так і в черговій спробі залучити Росію до співробітництва, в окресленому колі якого для неї цікавими є протиракетна оборона, боротьба з тероризмом і піратством, нерозповсюдження ядерної зброї. Врешті-решт, очікування справдилися. Важливим моментом саміту бачаться зусилля у подоланні стратегічної недовіри між Заходом і РФ на основі залучення останньої до європейських цінностей (уже в котрий раз!), до співпраці і переконання у відсутності небезпеки для неї з боку НАТО, створення спільної ПРО. У роботі саміту вперше в історії НАТО взяв участь президент Росії.
Захід чекає зустрічних ходів Росії. Як бути з її військовою доктриною, яка визначає НАТО як загрозу? Якого формату в рамках нових ідей НАТО наберуть російсько-українські стосунки? Чим сьогодні мотивуватимуться настанови України не вступати в НАТО, якщо РФ поглиблює співпрацю з цією організацією? Якщо НАТО не ворог, то чого вона боїться входження України в Європу: економічну, безпекову тощо? І що тепер скаже Україна Росії, якщо в нових реаліях знову продовжить свій шлях в НАТО? Останнє цілком реально. Здається, суперечність між Європою і Євразією — перша не хоче бачити на своїх східних кордонах ще один авторитарний політичний режим, друга — на своїх західних проатлантично і проєвропейсько налаштовану демократичну Україну — має шанс бути подоланою. Але головна роль у її усуненні належить самій Україні.
Позитивні віяння в західній політиці РФ надають сміливості й українській владі. У високих київських кабінетах висловлюються бажання брати участь у створенні європейської ПРО, надання в її розпорядження радарів у Севастополі та Мукачевому, оновлення наприкінці цього року національної стратегії безпеки України, яка стала б частиною безпеки НАТО. Прогін нафти маршрутом Одеса-Броди — знакова віха в напрямі зовнішньополітичного аверсу. Усе це можна розцінювати і як запізніле визнання поспішності рішень про позаблоковість, яка є лише тимчасова й ризикована система балансування між двома сторонами — Європою і Євразією. Чи не свідчення це початку подолання колоніальної психології боязні образити колишню метрополію?
Володимир ГАЗІН — доктор історичних наук, професор Кам’янець-Подільського університету.
