Нещодавно президент Чехії Вацлав Клаус потрапив на перші шпальти газет, коли гнівно виступив проти «повзучої уніфікації» Європи. Але хоча Клаус є, можливо, найвідомішим політиком у нових посткомуністичних країнах Європейського Союзу, він аж ніяк не репрезентує загальну думку. Більшість лідерів, на відміну від Клауса, почуваються набагато комфортніше з приводу клубу, до якого вони вступили у травні минулого року. Вони мають на те причини: членство виявилося для Східної Європи вигіднішим, ніж сподівалися прихильники вступу.
Громадяни Східної Європи здебільшого, схоже, поділяють почуття своїх лідерів. Опитування громадської думки Eurobarometer, проведене під егідою ЄС, свідчить, що у квітні- жовтні минулого року підтримка членства в Союзі у країнах ЄС зросла на 8% і становила 56%, це найбільше зростання з 1995 року. І не лише економічні блага приходять швидше, ніж очікувалося, набагато яснішими стали й політичні переваги членства.
На цьому проблеми нових членів у рамках Союзу не закінчаться. Існує напруженість із приводу ратифікації європейської конституції, бюджету 2007-2013 років, політики ЄС стосовно Росії, що особливо важливо для посткомуністичних держав. Але українська помаранчева революція змінила політичну карту регіону, висвітивши роль ЄС як гаранта безпеки і знову виникле в Росії бажання втручатися у справи своїх сусідів... Українська криза продемонструвала залежність становища цих держав у світі від їхнього співробітництва з ЄС. У Польщі Яцек Цикоцьки, директор урядового аналітичного Центру східних досліджень, каже: «Нещодавні події засвідчили, що наша здатність діяти на світовій арені залежить від глибини й міцності нашої бази в ЄС».
Про це не думали рік тому, коли нові члени вступали до Союзу з великими побоюваннями. Навіть прибічники вступу попереджали виборців, що не слід чекати одразу багато: вигоди від вступу ставатимуть очевидними повільно. Противники вступу казали про проблеми, які виникнуть одразу ж, особливо в сільському господарстві, і про втрату національної ідентичності в Союзі, де тон задають багаті донори, особливо Німеччина. Вислухавши суперечливі аргументи, виборці проігнорували своїх політичних лідерів: у нових державах явка на червневі вибори до Європарламенту становила лише 20%.
Але, на подив політиків і виборців, вступ супроводжується прискоренням економічного зростання. Минулого року зростання валового внутрішнього продукту в посткомуністичних країнах становило 5%, тобто збільшилося на 3,7% у 2004 році. Світовий банк прогнозує в 2005 році зростання на 4,5%, що вдвічі вище зростання у «старому» ЄС.
Події в Україні нагадали жителям Центральної Європи про політичні переваги членства в ЄС. Видовище тисяч українців, які вийшли на демонстрації на підтримку спроби Віктора Ющенка повалити авторитарний режим президента Леоніда Кучми, викликало в багатьох із них спогади про власні антикомуністичні виступи. Голоси українців, які вимагають вступу до ЄС, відродили в багатьох із них віру в Союз.
Якщо перемога Ющенка спричинить політичну трансформацію, жителі Центральної Європи почуватимуться в більшій безпеці, оскільки кордон демократії відсунеться на кількасот кілометрів на схід. Заступник чеського міністра закордонних справ Петр Колар каже: «Зона стабільності, демократії й, сподіваємося, майбутнього процвітання розширяється».
Крім того, українська криза стала показником політичного впливу ЄС, коли лідери його нових членів умовили сторону Кучми визнати поразку. Президент Польщі Олександр Квасневський та його литовський колега Валдас Адамкус досягали цього результату спільно з главою зовнішньополітичного відомства ЄС Хав’єром Соланою. Але польська й литовська влада першими визнали, що впливовість їхніх президентів грунтувалася не на їхній ролі національних лідерів, а на тому, що вони представляли весь ЄС.
Водночас українська криза змусила багатьох жителів Центральної Європи знову побачити небезпеку, яку становить Москва. Вони вважають путінську Росію авторитарною державою, що прагне відновити вплив, утрачений з розпадом СРСР. Ян Хартл, голова чеського управління ринкових досліджень STEM, каже: «Якщо запитати людей, що є найбільшою загрозою для країни, вони передусім назвуть Росію».
На відміну від минулого, жителів Центральної Європи непокоїть не військова загроза, а політична й економічна тактика Кремля, яку вони вважають підривною. Представники урядів визнають, що Москва має законні історичні, особисті, економічні й політичні зв’язки в регіоні, особливо в Україні, де Росія правила не одне століття. Але вони стверджують, що Росія часто відстоює свої інтереси підривними методами, нерідко використовуючи для розширення свого впливу колишніх або нинішніх офіцерів спецслужб.
Вони бояться, що Кремль, який зазнав політичних поразок в Україні та Грузії, стане агресивнішим до своїх сусідів. Цикоцьки каже: «Існують побоювання, що Росія стане жорсткішою». З погляду Східної Європи, останнім часом Росія нерідко втручається в чужі справи, особливо у країнах Балтії. У Литві Росія причетна до скандалу, який минулого року призвів до імпічменту президента Роландаса Паксаса. Автори парламентської доповіді звинуватили Паксаса у зв’язках із російським бізнесом, агентами спецслужб й організованою злочинністю. Представники Латвії й Естонії звинувачують Кремль у втручанні під приводом захисту прав російських меншин. Москва заявляє, що вважає своїм обов’язком боротися проти дискримінації росіян.
Уряди Центральної Європи вважають, що Росію не слід демонізувати. І не слід вважати кожне непорозуміння змовою. Але вони вважають, що дехто з високопоставлених представників Росії, якщо не сам Путін, як і раніше, вважають зоною свого впливу колишню радянську імперію. Заступник польського міністра закордонних справ Ян Тружчинський каже: «Ми повинні переконати цих чиновників у тому, що традиційна система, за якої існують замкнені сфери впливу, не приносить плодів. Ми повинні вивести їх із цієї системи». Він виступає за зміцнення зв’язків з ЄС, включно зі сферами зовнішньої політики й безпеки. Вважають, що НАТО, військовий альянс світового значення, може стати менш значущим, ніж ЄС, у відбитті невійськової загрози в Європі. Це може означати ослаблення партнерства зі США у сфері безпеки й зміцнення партнерства з країнами ЄС навіть у випадку з Польщею, яку Вашингтон вважає свої найсильнішим союзником у Центральній Європі.
Однак країни Центральної Європи закликають західноєвропейські держави до обережності у відносинах із Москвою. Три найсильніші держави ЄС — Британія, Німеччина та Франція — не мають східноєвропейських спогадів про радянську окупацію і вважають Москву надійним, хоча іноді ексцентричним, партнером. У приватному порядку вони періодично звинувачують Центральну Європу в розпалюванні антиросійських настроїв.
У Центральної Європи є й інші проблеми в Союзі, пов’язані з бюджетом, європейською конституцією й економічним розвитком. Нові члени хочуть збільшення своєї частки в програмі регіональної допомоги в 2007 — 2013 роках, нинішні одержувачі на чолі з Іспанією відстоюють свої асигнування, а донори Союзу на чолі з Німеччиною хочуть скоротити витрати.
Для багатьох жителів Центральної Європи ключовим питанням залишається економіка й давнє прагнення підвищити рівень життя до західноєвропейських стандартів. Економіки регіону мають серйозні недоліки. Середній рівень безробіття становить 14%. У країнах зберігається розрив між тими, кому європейська інтеграція вигідна — молодими кваліфікованими працівниками, і тими, хто програв, — стариками, хворими й безробітними.
Загалом жителі Східної Європи судитимуть про успіх або провал членства в ЄС за власними гаманцями. Не дивують результати опитування Eurobarometer, які показують, що ЄС зазвичай більше задоволені в Західній, а не в Східній Європі. Однак рівень невдоволення знижується і тут, і це свідчить, що переконаних противників Союзу порівняно мало. Середні виборці очікують, як членство позначиться на їхніх країнах. Але перші місяці членства показали, що переваг більше, ніж недоліків.
