Хоча питання членства України в НАТО знято нинішньою владою, втім, український уряд досить активно співпрацює з Організацією Північноатлантичного договору. Які очікування в Брюсселі покладають на співпрацю з Україною? Чи сподіваються на те, що Київ приєднається до створення ЄвроПРО. Про це — в ексклюзивному інтерв’ю «Дню» провідного наукового співробітника Атлантичної Ради США Роберта Нуріка, який нещодавно побував у нашій країні, щоб взяти участь у форумі «Україна 2020 — політичний діалог: на підтримку європейської інтеграції України».
— Зовсім недавно в Чикаго завершився саміт НАТО. Як ви вважаєте, які можливості з’явилися для України щодо співпраці з Альянсом після цього форуму?
— На мою думку, це дуже добре питання. Гадаю, такі можливості, в принципі, існують. Я не впевнений, що вони будуть реалізовані. Це одна з речей, які ми обговорювали. Адже Україна задіяна нині в Афганістані, має там медичний персонал, здійснює постачання матеріалів, надає транспорт та авіацію. Але думати про залучення України до співпраці з НАТО, в цілому, це набагато складніше питання. Ми розуміємо, що рішення про позаблоковий статус зняло з порядку денного членство, що це не виключає подальшої співпраці з Альянсом. Але залишається питання, в чому має полягати така співпраця. І якраз ми хочемо говорити й про це, й про те, які речі можуть бути корисними не тільки для США, а й для України. Однак ускладнює ситуацію відсутність з українського боку стратегічних офіційних документів, що пояснюють, якими є інтереси України, та що вона хотіла отримати від цієї співпраці. І саме рішення про позаблоковий статус змінило відносини між Україною та НАТО й, зокрема, зі США, які раніше визначалися вимогами та процедурами приєднання до Альянсу. Оскільки членство знято з порядку денного, то виникає питання, якими мають бути нові рамки? Якою є мета не лише Вашингтона і Брюсселя, але й для Києва щодо цієї співпраці. І про це ми якраз і говоримо.
— Але ж у нас є щорічна національна програма?
— Це так. Однак у Брюсселі й Вашингтоні хочуть знати, що Україна бачить як свої інтереси. Ми думаємо про планування майбутнього, й кожен — я є одним із них — хоче підтримувати залучення України й співпрацю з нею. І тому нам потрібно розпочати процес планування нових рамок наших відносин. Адже раніше, коли Україна планувала стати членом НАТО, рамками, що визначали наші відносини, було особливе партнерство. І тоді ми зосереджували увагу на двох сферах. По-перше, на реформі оборонного сектору. А по-друге, на підвищенні взаємосумісності українських Збройних сил, приведенні їх до стандартів НАТО, щоб Україна могла при бажанні брати участь у операціях Альянсу. Тому я вважаю, що ми маємо повернутися до чогось подібного. Але для цього ми маємо з’ясувати, що це мають на увазі обидві сторони.
— Як ви вважаєте, чи є в України стратегічне бачення того, як розвивати відносини з НАТО?
— На мою думку, основні імпульси щодо необхідності співпраці між Альянсом і Україною є досить сталими та існують із середини 1990 років. Але залишається відкритим питання, куди хоче зараз іти Україна та якими є її пріоритети.
— На що очікує НАТО й загалом євроатлантична спільнота від України щодо створення європейської ПРО?
— Чесно кажучи, це дуже важливе політичне і стратегічне питання для Альянсу. І це справді нова реальна проблема з Росією. Мені в приватних розмовах говорили про можливість залучення України що цього проекту. Однак у мене склалося враження, що Україна схиляється до того, щоб приймати рішення з цього питання. Але поки вона хоче почекати і подивитися, як розвиватимуться події, чи буде досягнуто домовленості між НАТО та Росією щодо ЄвроПРО. Я також не бачу інтересу з боку Вашингтона підштовхнути Україну швидше ухвалити рішення. Існує багато інших проблем, якими зайняті люди. А коли їх буде вирішено, тоді, на мою думку, з’явиться багато цікавих речей, які хотіла б зробити Україна, незалежно від того, буде вона брати участь в цьому проекті чи ні. Це не є першочерговим питанням для Вашингтона. Гадаю, зараз більш нагальною проблемою є контроль над звичайними озброєннями.
— Чому?
— Я кажу від себе, але, як на мене, люди у Вашингтоні схиляються до такої самої думки. Україна — велика країна, але виглядає так, що вона останні роки не була дуже активною в дебатах щодо питань європейської безпеки. Як на мене, то контроль над звичайними озброєннями і майбутнє договору про звичайні озброєння в Європі, зокрема, є саме тим, до чого Україна має виявляти справжній інтерес. Вважаю, потрібно почати з цього, бо ця проблема може вплинути на Україну. Тому було б важливо, якби Україна подумала, чи потрібно цей договір змінити і як, чи, навпаки, залишити таким, яким він є. І коли я думаю про залучення України до ширших питань європейської безпеки, то починав би радше з цього питання, а не протиракетної оборони.
— Чому, на вашу думку, Україна не залучається до обговорення цього питання?
— Я не знаю, в чому причина. Але, за моїми спостереженнями, за останні два роки Україна не долучалась до цих дискусій загалом. Не знаю, можливо, вона ще не вирішила або вважає, що рано, й не хоче займати свою позицією чи просто зайнята іншими речами. Як дружній спостерігач, гадаю, для України було б корисним почати думати про те, що вона хотіла б досягти в цій сфері, бо це може впливати на її інтереси.
— Після Чиказького саміту деякі видання стали писати, що Альянс вичерпав себе, серед союзників немає згоди, отже, він розпадеться. Що ви думаєте про це?
— НАТО не збирається розпадатися. Що стосується появи подібних заяв, то, вважаю, в деяких випадках це означає видавати бажане за дійсне. А в інших — просто нерозуміння того, чим займається Альянс і якою є природа дискусій. НАТО змінюється, відбуваються справжні дискусії. Ніхто не приховує, якими мають бути функції цієї організації. Всередині Альянсу існують різні інстинкти. Але кілька речей є тривалими, що зберігають актуальність сьогодні. По-перше, НАТО було й, гадаю, в найближчому майбутньому залишиться інституцією, яка зв’язує трансатлантичну спільноту в питаннях безпеки, надає консультативні, політичні механізми. Усі згодні, що НАТО є тим місцем, де трансатлантична спільнота має вирішувати глобальні питання — як розподіляти ресурси й де здійснювати операції. Частина союзників хоче більше зосереджуватися на питаннях територіальної оборони і статті 5 Вашингтонського договору. Тому існує проблема балансу між глобальними зобов’язаннями й ініціативами та питаннями територіальної оборони згідно зі статтею 5. Іншою проблемою є забезпечення балансу між традиційними аспектами «твердої» безпеки відповідно до статті 5 і новим порядком денним щодо безпеки та якою має бути роль НАТО. Але я певен, що з цими проблемами Альянс справиться, і роль його у їхньому вирішенні буде лише зростати.
— До речі, до Чиказького саміту в західній пресі було чимало публікацій, автори яких стверджували, що Росія заслужила, щоб її запросили в НАТО. Прокоментуйте, будь ласка, це.
— Час від часу я бачу подібні статті. Але це не спрацює. Дехто говорить: через якийсь час будуть зовсім інші домовленості щодо системи європейської безпеки й зовсім інша Росія. Або ж можна почути: ми дуже зацікавлені в інтеграції Росії, при тому, що вона дотримується існуючих у Європі безпекових домовленостей, а не намагається їх змінити. Тобто лунає багато подібних загальних заяв, але дуже довгий шлях до того, щоб сказати: ми запрошуємо Росію в НАТО чи почути від неї, що вона хоче бути запрошеною.
