КІНЕЦЬ ЕПОХИ ОДНОПОЛЯРНОГО СВІТУ
«Yalta, c’est fini», — заявив Ніколя Саркозі, коментуючи геополітичні зміни, що відбулися у світі після п’ятиденної південно-осетинської війни. Але слід визнати, що пішла в небуття не лише створена на Ялтинській конференції система балансу між антагоністичними блоками епохи холодної війни. Серпень 2008 року став тим рубежем, після якого можна впевнено говорити про кінець короткої за історичними мірками епохи однополярного світу й абсолютного домінування на планеті єдиної наддержави.
Південно-осетинська війна продемонструвала те, про що аналітики говорили вже дуже давно: у світі відбулося явне послаблення геополітичних позицій США. Ця найбільша держава світу — в політичному, економічному й військовому сенсі, вже не в змозі самостійно визначати долю планети. Криза американської фінансової системи лише прискорює усвідомлення самими американцями цього доконаного факту. «Велич Америки зруйнувалася й розкололася на шматки» — цей заголовок у британській «Обсервер» чудово характеризує те, про що сьогодні пишуть ЗМІ всього світу.
Безсумнівно, надалі США муситимуть і вчитимутьсяся (а це буде дуже непросто) шукати компромісу з іншими центрами сили у світі, утримуючись при цьому від нав’язування «порад» з приводу стандартів ринкової економіки й шляхів розбудови «відкритого суспільства».
ЯК РОЗІЙШЛИСЬ ШЛЯХИ ЄС І НАТО
Трагічні події на Кавказі чітко позначили ще одну проблему: сьогодні сфери інтересів євроатлантичної та європейської систем безпеки вже не збігаються. Вашингтонський договір НАТО створювався як система оборони Заходу від радянського блоку, де СРСР відводилося місце основного противника. Основна місія Північноатлантичного альянсу залишилася незмінною — Росія хоча вже й не розглядається як стратегічний противник, але так само є чужорідним тілом і перспективним конкурентом. Саме тому США розгортають сьогодні системи ППО в безпосередній близькості від кордонів Росії в Чехії та Польщі.
У той же час, для Європи з її континентальною системою безпеки, що зараз народжується, Росія не лише не може бути противником, а, навпаки, є її ключовим елементом, стратегічним постачальником енергоресурсів і величезним ринком. І протиріччя між євроатлантичним і європейським підходом до безпеки неминуче збільшуватимуться. Саме тому сьогодні в європейських столицях поки не цілком офіційно й не голосно, але все ж таки лунають голоси на підтримку того, що система безпеки Європи неможлива як без Росії, так і без України — важливої транзитної ланки та зв’язуючого елемента між Сходом і Заходом континенту.
Події на Кавказі підтвердили правильність обережної й зваженої позиції в цьому питанні урядів ключових країн старої Європи. Не випадково саме головуюча в ЄС Франція змогла ефективно зіграти роль посередника в конфлікті, досягти швидкого припинення вогню, оперативно отримати конкретні терміни виведення російських військ і гарантії ненападу Тбілісі на Абхазію та Південну Осетію.
І якщо сьогодні країни «старої» Європи вчинили мудро й змогли повною мірою ввести в дію потужний європейський ресурс «м’якої сили», то в майбутньому місце й роль Євросоюзу в зміненому новому світі значною мірою визначатиметься тим, чи зможе ЄС виробляти в цьому ж ключі загальну зовнішньополітичну лінію з найважливіших питань міжнародного порядку денного.
Я вважаю, що певні сюрпризи світовій спільноті піднесе й Китай, якщо не зараз, то через декілька років. Ми повинні зрозуміти, що нинішня відносна пасивність Китаю не є вічною, й рано чи пізно настане мить, коли, набравши внутрішньої потужності, ця країна зажадає для себе адекватного права на участь у розв’язанні міжнародних глобальних і регіональних проблем. І хочемо ми цього чи ні, таке право має бути Китаю надане.
ПРО ВАЖЛИВІСТЬ ІМІДЖУ
Чи виграла Росія від подій на Кавказі? Відповідь на це запитання в стратегічному, багаторічному вимірі залежатиме від багатьох чинників. І не в останню чергу від здатності самої Росії до внутрішньої консолідації суспільства. Але в тактичному плані відповідь на це запитання, безумовно, позитивна.
Хоч би там як ми ставилися до Росії, уявімо собі на мить, яка хвиля внутрішньої суспільної критики здійнялася б у Росії, якби її нове керівництво та її новий президент змовчали б у відповідь на збройний напад Грузії на Південну Осетію або якби було обрано інший, неадекватний гостроті ситуації, варіант відповіді. Тим паче, що набутий Росією імідж «сильної держави», здатної захистити своїх друзів у регіоні, став вельми вагомим набутком, що значною мірою врівноважує негатив через критику дій Росії Заходом. За прикладами далеко ходити не треба, достатньо пригадати, як швидко після осетинських подій відбулася зустріч лідерів Молдови й Придністров’я.
На мою думку, мав рацію міністр закордонних справ Італії Франко Фраттіні, коли сказав: «Росію десять років принижували, й ми пізно зрозуміли, що слід було зміцнювати співпрацю з нею». Крім того, слід мати на увазі, що керівництво Росії, байдуже як ставитися до його дій, старанно копіює поведінку Заходу. Якщо західні країни проводять «гуманітарну інтервенцію» без санкції з боку ООН, то чому Москва мусить бути більш педантичною, ніж Захід, у міжнародній легітимації своїх дій? Якщо західні країни визнають Косово на порушення резолюцій Ради Безпеки ООН, що гарантують територіальну цілісність Сербії, то чому Росія в ситуаціях, де порушені її інтереси, мусить дотримуватися міжнародного права більше, ніж західні демократії?
ЛОГІКА ВЗАЄМОВИГІДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА
У цій ситуації ми повинні вжити заходів, щоб не давати приводів для обвинувачень у подвійних стандартах. А також замислитися над тим, що світоустрій, який існував досі, пішов у небуття, оскільки відмінності в трактуванні міжнародного права, права держав на вибір засобів захисту своїх інтересів на міжнародній арені, зайшли надто далеко.
У світлі цих подій якою має бути міжнародна політика України? Яким чином Київ має реагувати на ті виклики, що несуть з собою радикальну зміну світового правопорядку? У сфері зовнішньої політики найнебезпечнішою з усіх можливих політик є продовження наполегливого прагнення в НАТО, що в нинішніх умовах автоматично означає висунення України на передовий фронт у новому глобальному протистоянні під перехресний вогонь обох сторін.
Наполягати зараз на прискоренні членства України в НАТО та на приєднанні до Плану дій щодо членства в Альянсі в грудні цього року — всупереч думці власного народу, всупереч гранично чіткій негативній позиції нашого найближчого географічного сусіда, всупереч справедливій і добре аргументованій заклопотаності наших європейських партнерів, усупереч змінам, що намітилися в позиції США, — не просто помилка, а цілковите безумство.
Я не випадково згадав США, де триває активна виборча кампанія й чимало на перший погляд непорушних постулатів зовнішньої політики діючої адміністрації стали об’єктом серйозної дискусії. Вельми показовою є остання стаття в «Інтернешнл Геральд Трибьюн» двох «грандів» зовнішньої політики Америки епохи холодної війни Г. Кіссінджера та Дж.Шульца. Процитую лише короткий уривок з цього матеріалу: «Ті з нас, хто ставить під сумнів квапливість, з якою просувалося членство в НАТО Грузії й України, не захищають сферу впливу для Росії в Східній Європі. Ми вважаємо Україну невід’ємною частиною європейської архітектури, й ми виступаємо за її швидке просування назустріч членству в ЄС. І ми вважаємо, що безпека України й Грузії має розглядатися в більш широкому контексті, ніж механічне просування інтегрованих з’єднань НАТО на відстань декількох сотень миль від Москви».
На наш погляд, у ситуації посилення протиріч між різними центрами сили в сучасному світі Україні необхідно якомога швидше вивести корабель своєї зовнішньої політики на курс, визначений трьома базовими принципами.
Перше. Закріплення в законодавстві й подальше проведення політики безумовного позаблокового статусу тобто неприєднання до будь-яких військових блоків. Такий курс протягом багатьох років стабільно підтримується більшістю населення країни. Народ України аж ніяк не хоче йти в окопи на передову фронту геополітичного протистояння й не бажає жертвувати законними економічними інтересами, миром і стабільністю своєї країни.
Друге. При реалізації політики європейської інтеграції Україна повинна наповнити конкретним змістом загальні гасла про приєднання до єдиного європейського дому. Сьогодні Європа не єдина, хоч би як гірко було це усвідомлювати.
На жаль, сьогодні керівники української зовнішньої політики абсолютно ігнорують необхідність діалогу з ключовими країнами Європи. Вояжі до європейських столиць здійснюються виключно для того, щоб нагадати європейцям про ПДЧ або примусити їх прийняти наш погляд на історичні події минулого. Аргументи європейських партнерів навіть не вислуховують, не кажучи вже про їхнє врахування в конкретних зовнішньополітичних діях.
Роздратування столиць «старої» Європи «глухотою» офіційного Києва дедалі посилюється. Більш ніж скромні результати останнього саміту Україна — ЄС це наочно підтвердили. Копітка, багатомісячна робота рядових українських дипломатів на євроінтеграційному напрямку зійшла нанівець, оскільки наше зовнішньополітичне керівництво так і не змогло зрозуміти: в Європі чекають від України не чергового підтвердження вміння проводити парламентські вибори, а чіткої відповіді на головне питання — якою є кінцева мета її політики європейської інтеграції, крім отримання членства в ЄС? Чи стане наше членство чинником укріплення європейської ідентичності, укріплення внутрішньої інтеграції Євросоюзу, консолідації позицій європейських держав у питаннях зовнішньої та оборонної політики? Чи, може, ми увійдемо до Євросоюзу як інструмент чужого впливу, послаблюючи ЄС, сварячи його з Росією і тим самим перешкоджаючи його становленню як самостійного геополітичного центру впливу в багатополярному світі?
Третє. Україна не повинна забувати елементарні уроки здорового глузду й своє, Богом дане, місце на географічній карті. А вони свідчать про те, що з сусідами не лише треба жити в мирі й дружбі, незалежно від їхнього політичного режиму й інших умов, а й у жодному разі не вступати до лав тих, кого сусіди вважають своїми недругами.
Тут нам не треба винаходити нічого нового, просто варто послідовно йти європейським шляхом. Достатньо кинути погляд у бік розвинених європейських країн, щоб побачити, на що вони спираються, будуючи власні відносини з Росією. Адже в «старій» Європі за будь-яких подій у Росії й навколо неї бере гору логіка не протистояння, а взаємовигідної співпраці. Країни Європи можуть по-різному оцінювати зовнішню й внутрішню політику Росії, втім, інтереси підтримки стабільності на континенті, укріплення власного добробуту, підтримка національного капіталу завжди домінують над ідеологічними міркуваннями. Тим паче в сучасному світі, коли ідеологічне протистояння, на щастя, пішло в небуття.
Не бачу на сьогодні жодних причин, що заважають Україні наслідувати приклад європейських країн і вибудовувати свої відносини з Росією з таких самих адекватних, зважених позицій.
І останнє. Сьогодні в зовнішньополітичних програмах більшості представлених у парламенті України партій домінує політичний реалізм. Український політикум і українське суспільство поступово об’єднуються навколо вистражданих за роки помилок і метань принципів: неприєднання до військових блоків, орієнтація на цінності ключових європейських демократій, припинення холодної війни у відносинах з Росією. Ці принципи для незалежної України сьогодні є настільки ж важливими, як внутрішня демократія й ринкові реформи.
«Де побували війська, там ростуть терни й рип’яхи. Після великих воєн настають голодні роки», — так сказав колись китайський мудрець Лао Цзи. Хотілося б, щоб ці мудрі слова засвоїли ті українські політики, котрі свідомо штовхають країну на згубний для неї шлях безглуздого геополітичного протистояння.
Анатолій ОРЕЛ — посол, директор Центру міжнародних і порівняльних досліджень
