Хоча саміт НАТО в Бухаресті не приніс для українського уряду очікуваний План дій щодо членства, результат цього саміту все-таки був добрим для Києва. Лідери НАТО заявили, що Україна стане членом Альянсу, чого НАТО ніколи не говорив країні, яка не отримала запрошення на вступ. Тепер український уряд повинен зробити свою домашню роботу. Якщо він зробить її, то Київ може отримати ПДЧ під час зустрічі лідерів НАТО у 2009 році з нагоди святкування 60 ї річниці з дня заснуванняАльянсу, якщо це не станеться на зустрічі міністрів закордонних справ країн-членів НАТО у грудні цього року.
ЩО СТАЛОСЯ Й ЧОМУ?
У середині січня український уряд попросив НАТО погодитися надати ПДЧ Україні на квітневому саміті. Але ряд європейських країн заблокував консенсус через три причини. По-перше, через низький рівень підтримки населенням України вступу до НАТО. По-друге, через напружені відносини між Президентом Віктором Ющенком і Адміністрацією Президента, з однієї сторони, і прем’єр-міністром Юлією Тимошенко і Кабінетом Міністрів — з іншої. По-третє, через можливу реакцію Росії.
Німеччина, Франція й деякі інші країни, які не були готові в Бухаресті підтримати надання Україні ПДЧ, зважали на одну або декілька із названих причин. Звинувачення з боку деяких критиків Німеччини в тому, що вона «прислуховується до російських інтересів», є дуже спрощеним уявленням і до того ж неправильним. Незгодні європейці мають також стурбованість щодо ситуації всередині України.
Дехто у Вашингтоні також коливався, чи надавати підтримку ПДЧ для України головним чином через публічні суперечки між Адміністрацією Президента і Кабінетом Міністрів. Це викликало запитання щодо довговічності Кабінету Міністрів і парламентської коаліції. Президент Джордж Буш вирішив це питання в березні й особисто закликав союзників дати згоду на прохання щодо ПДЧ.
США мають великий вплив всередині НАТО, але не керують Альянсом. Неспроможність американського уряду досягнути консенсусу на користь надання Україні ПДЧ викликана декількома чинниками. По- перше, США досить пізно вступили в дипломатичну гру, менше ніж за місяць до саміту в Бухаресті. По-друге, Вашингтон мав декілька цілей на цьому саміті. Крім того, щоб надати ПДЧ Україні та Грузії, США підтримували надання запрошення до членства в НАТО Албанії, Хорватії й Македонії, шукали підтримки НАТО щодо угоди про протиракетну оборону, а також закликали союзників послати додаткові війська в Афганістан. По-третє, перебуваючи останній рік у Білому домі, президент мав не такий сильний вплив на європейських партнерів, як це могло бути за інших умов.
НОВІ ОБСТАВИНИ
Україна повинна мати причини для оптимізму. Якщо вона виконає свою частину роботи, то їй не доведеться довго чекати, щоб отримати ПДЧ. Комюніке саміту встановлює якнайскорішу можливість отримання позитивного рішення в грудні, коли зустрінуться міністри закордонних справ країн-членів НАТО. Лідери Альянсу уповноважили своїх міністрів ухвалити рішення щодо ПДЧ.
Якщо це питання не буде вирішене в грудні, то воно буде ключовим питанням під час саміту НАТО в 2009 році. Україна може розраховувати на тривалу підтримку країн Центральної Європи, які сильно підтримували надання ПДЧ у Бухаресті. Більше того, саміт у 2009 році відбуватиметься під час першого року перебування в Білому домі нового президента США. Гілларі Клінтон, Джон Маккейн і Барак Обама — всі вони підтримують надання Україні ПДЧ. На початку свого президентства новий глава американської адміністрації матиме більший вплив на союзників, ніж це було в Бухаресті, до того ж, порядок денний США на цей саміт буде менш складним.
Російський фактор може фігурувати дещо іншим чином, ніж це було до Бухареста. Ті країни, які не погодилися надати ПДЧ, не хотітимуть, щоб їх вважали за таких, що піддаються тиску Росії. Поведінка Росії останнім часом — погрози націлити ядерні ракети на Україну, заяви, які ставлять під сумнів державність України та її територіальну цілісність, надання більшої підтримки непризнаним регіонам Абхазії та Південній Осетії — не створюють у європейський столицях довіри до Москви. Більше того, російська тактика може вплинути на Україну, де багатьох було ображено такою риторикою. Зі свого боку, український уряд повинен продовжувати давати зрозуміти Москві, що мотивація щодо більш тісних відносин з НАТО є євроатлантичною інтеграцією і не є антиросійською.
ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ УКРАЇНИ
Тим часом, коли обставини можуть сприяти отриманню позитивного рішення НАТО щодо ПДЧ, Україна повинна виконати своє домашнє завдання. Ось три пропозиції.
По-перше, Бухарестське комюніке звертає увагу на «досі невирішені проблеми», які мають відношення до прагнення Києва щодо ПДЧ. Що це означає? Україна багато досягла у реалізації політичних, економічних і військових реформ, якщо не більше, ніж Албанія, Румунія і Болгарія, які отримали ПДЧ у 1999 році. Представники України в Брюсселі повинні запитати послів НАТО точно висловитися щодо того, в чому полягають невирішені питання, і тоді Київ має вирішувати їх у пріоритетному порядку.
По-друге, український уряд — президентська адміністрація разом із Кабінетом Міністрів — повинні тепер розпочати кампанію з інформування населення щодо переваг і недоліків членства в НАТО і розповісти про міфи, які існують щодо НАТО. Низка опитувань громадської думки, яка показуватиме постійне зростання кількості українців, що підтримують приєднання України до НАТО, матиме значний вплив на європейські столиці.
По-третє, Адміністрація Президента і Кабінет Міністрів повинні поліпшити відносини і працювати разом. Політика є політикою, і, на щастя, українська політична сцена значною мірою є демократичною. Але Україна є слабкою не лише для отримання ПДЧ, але й у цілій низці проблем, коли Президент і прем’єр-міністр підривають позиції одне одного. Нинішнє сум’яття і незріла політика створюють для декого привід сказати, що Україна не готова до ПДЧ.
Мета Києва повинна полягати в знятті будь-якого приводу для НАТО (пов’язаного з Україною) сказати «ще ні» щодо ПДЧ. Але з сильним і зрілим політичним лідерством Україна зможе досягти цього.
