Епоха, коли Європа могла покладатися на Америку для ведення війни чи встановлення миру й демократії на території сусідніх країн, залишилася в минулому. З розширенням Європейського Союзу і, як показала нещодавня криза з російським газом, до таких країн сьогодні належать не лише Україна, але й Грузія. Дійсно, як і Україна, Грузія сьогодні проходить тест на демократію, який Європа не може дозволити собі ігнорувати.
Грузія була першою пострадянською країною, яка зробила «кольорову революцію» і, таким чином, продемонструвала з гідністю й зрілістю вибір свого народу на користь демократії та європейських цінностей. Прапори Європейського Союзу, які майорять на всіх державних будівлях у Грузії з тих пір, сигналізують природний зв'язок, такий же древній, як і історія країни, яка для стародавніх греків була невід'ємною частиною відомого їм світу. Прометей, Медея, амазонки і Ноїв ковчег у сусідній Вірменії — Європа наших міфів починається тут.
Зі своєю історією, культурою і традиціями, включаючи критичний, незалежний і навіть бунтарський дух у колишньому Радянському Союзі, Грузія, здавалося б, є ідеальним кандидатом на успішну демократизацію. Тому ще більше занепокоєння виникає через те, що демократизація в Грузії зазнає поразки.
Здавалося, що все починалося добре. Політичні реформи, приватизація, антикорупційні заходи, пошук нових лідерів із репутацією, незаплямованою компромісами з попереднім режимом, і здійснення проєвропейської зовнішньої політики не мали опору. Але відтоді тоталітарне мислення знову проявилося в лідерах, які стверджуючи, що представляють волю більшості, поступово всю владу беруть у свої руки.
Подібно до давньогрецької гідри, політична еліта Грузії ніколи не припиняє вмирати та відроджуватися. Ті самі люди й методи правління, проти яких виступали учасники революції троянд у листопаді 2003 року, знову стали на чолі влади, використовуючи свої особисті зв'язки, що тягнуться за межі Грузії, а також своє величезне багатство й відточені навички політичного маніпулювання й інтриг.
Це має мало спільного з суттю демократії, яка полягає не тільки у виборчих урнах, але й у розподілі влади. Уряд втручається у справи парламенту, який у свою чергу намагається керувати діяльністю уряду аж до (як це було в моєму випадку) призначення послів і визначення їхніх повсякденних обов'язків. І, нарешті, що набагато серйозніше, судова система поки що не є незалежною, що підриває владу закону, й таким чином відлякує такі необхідні приватні інвестиції.
Грузинська демократія існує в головах людей, але не в реальному житті: прості громадяни як і раніше вважають політику брудною справою, надаючи поле для дій тим, хто повинен був давно піти на відпочинок. Але як і раніше надія на демократію сильна у грузинського народу, представників громадянського суспільства й засобів масової інформації.
Сьогодні Європа повинна зробити все задля того, щоб ця надія не згасла. США вже зробили все можливе, аби підтримати політичну стабільність у Грузії від дня отримання нею незалежності. Треба відзначити, що стабільність не завжди ототожнювалася з демократією під час правління Едуарда Шеварднадзе — колишнього міністра закордонних справ Радянського Союзу, скинутого з посади президента внаслідок революції троянд. Але американці щедро фінансували підтримку демократичних ідей і лідерів. Хоча фонд, за яким стоїть фінансист Джордж Сорос, і не фабрикував революцію троянд, як стверджують російські націоналісти, він створював, заохочував і підтримував умови необхідні для встановлення демократії.
Але для того, щоб укріпити демократію, Грузії сьогодні потрібна дещо інша підтримка, яку може надати Європа. Моделі політичної рівноваги, функціонування системи правосуддя та демократії на місцях повинні брати за приклад європейські зразки, які ближчі до грузинської реальності, аніж англосаксонські моделі американського типу.
Небажання Європи надати таку підтримку буде невиконанням її основних обов'язків щодо країни — невеликої, середземноморської, гнучкої, з древніми історичними традиціями — де в демократії набагато більше шансів на успіх, аніж в Україні, на величезній території якої все ще зберігається радянський менталітет, не говорячи вже про Середню Азію. Дійсно, відмова підтримати неміцну демократію в Грузії швидше за все сповільнить прогрес демократії в Україні, у Білорусі та навіть у самій Росії.
Це підіймає ставки. Росія хоч і не відмовлялася від своїх імперських прагнень і методів домінування, проте звикалася з думкою про неминучість демократії, хоч би в сусідніх країнах. Але це нерішуче прийняття певної нормальності у відносинах із сусідами завжди перебуває під загрозою раптового прориву славнозвісною своєю ірраціональністю російської «держави» — агресивна поведінка, яка звеличує державу та доводить свою силу, користуючись слабкістю інших.
Саме це є ключем до розуміння нещодавньої кризи з російським газом. Також визначено і те, що будь-яка ознака відступу від демократії в Грузії й інших пострадянських державах лише укріпить неоімперські амбіції Росії. Обов'язком Європи є переконати Росію, що надії повернутися до минулого немає. Європа повинна взяти на себе цю роль не тільки для того, щоб забезпечити незалежність поставок енергоносіїв у майбутньому, але й продемонструвати, що європейські цінності свободи, демократії та справедливості мають реальну силу.
Щоб досягнути успіху, Європа повинна мати необхідний інструментарій: великий напівдержавний фонд для сприяння поширення європейських цінностей і підтримки політичних реформ, університет для підготовки майбутніх керівників новоутворених демократій, а також поліцейські сили й армію суддів і магістратів, аби вдихнути життя в спадковані іншими країнами європейські моделі.
Але найголовніше — Європі потрібна тверда віра. Якщо Європа сьогодні не може переконати себе, що їй не байдуже майбутнє її сусідів, у кого залишиться віра в Європу завтра?
Саломе ЗУРАБІШВІЛІ — колишній міністр закордонних справ Грузії й лідер однієї з опозиційних партій
