20 листопада в Лісабоні відбудеться зустріч глав двадцяти восьми держав, що входять до складу Організації Північноатлантичного альянсу (НАТО), аби висловити схвалення нової «стратегічної концепції» — документа, де будуть викладені завдання Альянсу на найближче десятиліття.
НЕПОРІВНЯННІ ЗАГРОЗИ Й ІНТЕРЕСИ
З кожним роком, що минає після закінчення холодної війни, змінювався характер загроз, що оточували Альянс. Зі сходу погроз не було жодних, і розширення НАТО з включенням до його складу Центральної Європи стало самоціллю. А з появою кожного нового члена всередині НАТО з’являвся черговий національний інтерес, що додавався до визначення загроз, і об’єднувальна сила консенсусу в питанні загроз слабшала ще більше. Різнобій в уявленнях союзників про загрози був визначений трьома важливими подіями.
По-перше, події 11 вересня донесли до всіх реальність небезпеки, яку несе войовничий ісламізм. Теракт був першим випадком, коли НАТО звернулося до п’ятої статті статуту, в якій говориться про колективну самооборону. Це проторувало шлях до дій НАТО в Афганістані, країні, вельми віддаленій від традиційної зони дії Альянсу в Європі. Подальші удари, завдані джихадистами по Іспанії та Великій Британії, ще більше переконали всіх у глобальності загрози; але світовий тероризм — це не п’ятдесят бронетанкових дивізій. Слабкий інтерес багатьох країн НАТО до місії в Афганістані, зокрема, так само, як і серйозні розбіжності в тому, що стосується способів впоратися із загрозою міжнародного тероризму, в цілому свідчать про недостатню спроможність войовничого ісламу як об’єднуючої загрози альянсу. З погляду більшості країн Європи, із загрозою джихадизму слід боротися не воєнними експедиціями на Близький Схід і в Південну Азію, а діями правоохоронних органів у власних країнах, де мешкає неспокійне мусульманське населення, максимум — таємними операціями, що здійснювалися за кордоном службами розвідки. Це означає, що європейці хотіли б змістити акценти в боротьбі на користь поліцейських операцій і збирання даних, не кажучи вже про необхідність берегти гроші в умовах наступу режиму фінансової економії на всьому континенті.
...По-друге. Залучення до складу НАТО країн Балтії разом з прозахідними «кольоровими революціями» в Грузії й Україні (всі ці події уклалися в проміжок з кінця 2003 до кінця 2004 року) підштовхнуло Москву до того, щоб підняти голову, і, з погляду Центральної Європи, розклад погроз знову змінився. Росія побачила в залученні до Альянсу країн Балтії знак того, що він будує плани ще й на Україну та Грузію, й визнала це неприйнятним. Зважаючи на важливість України для Росії з географічного погляду — це підчерев’я Росії, що дає ворогам Москви чудову можливість перерізати зв’язок Москви з Кавказом, — щось подібне стане «переходом межі» для Росії в будь-якій формі. Кремль відреагував на виникнення загрози втрати України, увірвавшись назад у простір колишньої радянської сфери, відрізавши Середню Азію, Білорусь, Кавказ і Україну війною (у випадку з Грузією), політичними махінаціями (у випадку з Україною, а потім і з Молдовою) і «кольоровими революціями», влаштованими за зразком західних (у випадку з Киргизстаном).
По-третє, через значну економічну кризу всім уже стало зрозуміло, що Німеччина стає політичним лідером Європи. Це стало закономірним наслідком закінчення холодної війни й возз’єднання Німеччини, хоча Берліну й знадобилося двадцять років, аби «переварити» Схід і діждатися шансу застосувати свою силу. Цей шанс з’явився в першому півріччі 2010 року. У травні, коли вибухнула криза довкола державного боргу Греції, доля Європи залежала не від рішення євробюрократів і навіть не від колективного рішення сильних країн ЄС, а від директив Берліна. Тепер це зрозуміли й у останніх країнах Європи.
...у самому серці НАТО зараз лежить відсутність рішучості, що корениться в різнобої інтересів і уявлень про загрози серед країн Альянсу. За уявленнями про загрози члени Альянсу поділяються на три категорії: перша — це США, Канада й вірні європейські атлантисти (Велика Британія, Нідерланди, Данія); друга — головні європейські держави (Німеччина й Франція, а також залежні від Берліна південні середземноморські країни «на буксирі»); третя — нові країни Центральної Європи, що займають простір «від моря до моря» (тобто від Балтійського до Чорного) й бояться Росії та, на противагу їй, сподіваються на союз із Західною Європою.
НЕСУМІСНІСТЬ ІНТЕРЕСІВ
Оскільки жодної явної загрози Альянсу не існує, а інтереси його членів настільки суперечать один одному, рекомендації «групи експертів» здебільшого несумісні одна з одною. Достатньо подивитися на ці рекомендації, щоб зрозуміти, яка група країн які інтереси прагне зберегти, що й викриває несумісність, яку не можна усунути, інтересів Альянсу, починаючи з 2010 року.
Атлантисти. Цю групу очолюють США. Атлантисти хочуть, аби Альянс орієнтувався на неєвропейські театри (тобто на Афганістан) і на нетрадиційні загрози (комп’ютерна безпека, боротьба з тероризмом тощо); їм треба, щоб центральноєвропейські країни дали додаткові зобов’язання в частині витрат на оборону; також вони хочуть реформувати систему ухвалення рішень так, щоб у певних ситуаціях окрема країна не могла накласти вето, а генеральний секретар мав повноваження діяти без узгодження з іншими. Останнє — на користь США, тому що саме Вашингтон завжди матиме найбільший вплив на Генерального секретаря, що зазвичай обирається з числа громадян країн-атлантистів.
Центр Європи. Головні країни — Німеччина та Франція. Їм потрібні розширені повноваження та розмежування параметрів операцій поза Європою (щоб можна було обмежити участь у цих операціях), підвищення мобільності й ефективності Альянсу (тобто можливість скоротити витрати, адже все одно мало хто виконує вимогу виділяти на оборону по два відсотки валового внутрішнього продукту), а також розширення співпраці й балансу у відносинах з Росією та додаткові консультації з міжнародними організаціями, зокрема, ООН (аби обмежити можливість США діяти самим, без багатобічної підтримки). Також вони хочуть, аби військові навчання мали «не загрозливий» характер, що прямо суперечить вимогам країн групи «від моря до моря», щоб Альянс чіткою демонстрацією рішучості підтвердив свою вірність зобов’язанням у сфері оборони.
Група «від моря до моря». Центральноєвропейські країни хочуть, аби НАТО як на словах, так і на ділі (шляхом проведення військових навчань або навіть розгортання військових угруповань) підтвердило готовність дотримуватися п’ятої статті статуту, щоб у новій стратегічній концепції Росія була названа силою, мотивам якої не можна довіряти (це суперечить проросійській позиції, яку займають країни з другої групи). Деякі країни Центральної Європи також хочуть, аби двері Альянсу залишалися відчиненими (з прицілом на Україну й Грузію), щоб кордон НАТО з Росією відсунувся ще далі на схід, чого зараз не хочуть ні США, ні країни другої групи, ні навіть деякі країни третьої.
Зараз, як і в найближче десятиліття, проблема НАТО полягає в тому, що різні країни дивляться на різні загрози через різні призми національних інтересів. Російські танки хвилюють лише близько третини країн НАТО (групу «від моря до моря»), а останні розподілилися між атлантистами, які прагнуть укріпити Альянс для протидії новим загрозам і дій поза Європою, і так званою старою Європою, що прагне в найближчі десять років виділяти на вирішення будь-яких завдань настільки мало солдатів і ресурсів, наскільки це взагалі можливо.
Не зрозуміло, яким чином нова стратегічна концепція НАТО зможе зафіксувати що-небудь, окрім стратегічного різнобою на користь країн-членів. НАТО не зникає, але тепер воно позбавлене єдиної й сильної загрози, а саме така загроза робила союзи між національними державами в принципі можливими (хоча все одно недовговічними). Без такої загрози, що маячить на горизонті, інші справи — інші розбіжності — розколюють союз. НАТО існує досі не тому, що має єдину мету, а тому, що немає такого гострого питання, через яке воно могло б остаточно розпастися. Таким чином, питання «релевантності» НАТО, що неодноразово порушувалося, — точніше того, як НАТО має змінитися, щоб бути релевантним і в XXI столітті, — має бути поставлене навпаки: що об’єднуватиме НАТО в XXI столітті?
У період холодної війни НАТО було військовим союзом, що мав противника й чітку мету. Зараз це угруповання дружньо налаштованих країн, що застосовують стандарти оперативної сумісності, що дозволяє створювати «коаліції доброї волі» під завдання, а також дискусійні майданчики. Це надає країнам-членам зручну структуру, на базі якої можна проводити багатобічні поліцейські заходи на зразок боротьби з піратами Сомалі або забезпечення законності в Косово. Враховуючи те, наскільки глибоко вкорінений як явище різнобій інтересів країн НАТО, питання полягає в тому, яка загроза згуртує НАТО в найближчому десятилітті, щоб Альянс набув енергійності, потрібної для втілення в життя викладених у тексті стратегічної концепції інвестицій і реформ. Відповідь на це запитання аж ніяк не зрозуміла. Її затуманюють несумісні одне з одним уявлення різних країн Альянсу про загрози, що змушує замислитися — а чи не стане листопадовий саміт у Лісабоні початком кінця НАТО?
