Так уже склалося, що Чехія є однією з найбільш дружніх Україні країн. Причому на практиці. Саме чехи після поразки Національної революції 1917 —1920 років прихистили у себе велику кількість українців, зокрема, відомих політиків, учених, письменників. З Чехією Україна не мала особливих територіальних і національних суперечок, як з Польщею. І зараз чехам знову судилося виступити гарантом демократичних свобод в Україні. Принциповий крок з надання політичного притулку екс-міністру економіки Богданові Данилишину зроблено якраз після візиту до Києва Штефана Фюле, чеха за походженням і комісара ЄС з розширення Євросоюзу. Чехія від імені Європи дала нам перший знак: рух російсько-білоруським шляхом не прощатиметься.
ФІНІТА ЛЯ ДРАМА
Рішення чехів було справжньою несподіванкою для українського МЗС і влади в цілому. У перший день журналісти не змогли отримати в представників дипломатичного відомства, так само, як і в основних спікерів Партії регіонів, чіткого коментаря. Потім коментарі, звісно, були. Вони зводилися, у підсумку, до двох тверджень. Перше свідчило, що демарш Чехії не є нічим особливо доленосним і ніяк не позначиться ні на чесько-українських відносинах, ні на відносинах України та Євросоюзу в цілому. Друге твердження будувалося на критиці «емоційності» чеського рішення, на постулюванні того факту, що Чехія діяла не за власним бажанням і навіть не згідно із загальною думкою ЄС, а під тиском США.
Уже на другий день після повідомлення про притулок для Данилишина на цю другу версію наклалися заяви про нібито хабарі людей Тимошенко європейським чиновникам, про упередженість Заходу в цілому, про підступи БЮТ в Брюсселі й т. ін. Загальна картина, яка складається в громадській думці після випадку з Данилишиним, загалом ясна: деякі завзяті пропагандисти знову намагаються показати Захід не зовсім дружнім нам світом, який дуже вже нервово реагує на переслідування «помаранчевих корупціонерів» і панькається з такими «химерами», як права людини, які в нас ніхто не думав порушувати.
По суті, Віктор Янукович, не проправивши і року, зіткнувся з тим, що Кучма пережив лише в кінці свого президентства, — а саме із засудженням Європою його як глави держави, в якій є політично мотивовані переслідування. Для Європи, США, Заходу в цілому з їхньою законодавчою «манією» показовість статусу «політичний біженець» звучить, як вирок. Віднині Україна вже не може вважатися країною, на становище всередині якої ЄС і США заплющують очі. Наша опозиція, інтелігенція та інші, які 11 місяців здивовано запитували і безнадійно зітхали на тему: «Чому Захід нас залишив?», тепер мають можливість побачити, що Європа, начебто, прозріває. Надто вже широкою «мітлою» пішла мести прокуратура й іже з нею силовики по видних діячах опозиції. На тлі білоруського і російського прикладів показове сповзання України до авторитаризму стало вже, щонайменше, нестерпним для Заходу. Удавати, що нічого не відбувається, і видавати Україні лише пряник без будь-якого батога більше не вийде. Нам виставили діагноз. І він невтішний.
НЕ ПЕРШЕ ПОПЕРЕДЖЕННЯ
Насправді Захід схаменувся не зараз. Просто до цього моменту його рішення жодним чином не виглядали сенсацією. Першою, ще до місцевих виборів, висловилася Парламентська асамблея Ради Європи. 5 жовтня ПАРЄ прийняла резолюцію, в якій висловила стурбованість утисками основних демократичних свобод в Україні. Потім було 31 жовтня, за результатами якого Європа думала майже місяць, — що б таке сказати, щоб не відстрашити Україну, не відштовхнути її з європейського шляху в обійми «російського ведмедя», але одночасно засвідчити, що думає ЄС з приводу українського голосування. Нарешті, після довгих роздумів і спроб українських дипломатів і візитерів пом’якшити положення документа, 25 листопада Європарламент все-таки ухвалив резолюцію щодо України. Нагадаємо, що в ній говорилося, зокрема, таке.
«Європейський Парламент:
— відзначає свою стурбованість зростаючою кількістю свідчень і достовірних повідомлень про те, що демократичні права і свободи, такі як свобода зборів, свобода висловлювань і свобода засобів масової інформації, останніми місяцями перебувають під тиском;
— висловлює стурбованість суперечливими повідомленнями міжнародних і неурядових організацій про проведення місцевих і регіональних виборів 31 жовтня, бере до уваги зауваження про фальсифікації та шахрайство, висловлені деякими лідерами опозиції;
— закликає компетентні органи влади України провести швидке і прозоре вивчення і в належний час зробити відповідні висновки щодо вдосконалення виборчого законодавства, яке є неповним і обмежуючим права, беручи до уваги... майбутні вибори;
— закликає українську владу втриматися від будь-якого втручання в майбутні передвиборні кампанії, зокрема, від нереєстрації кандидатів і партій, тиску на опозицію і ЗМІ;
— закликає органи влади повністю розслідувати всі повідомлення про замахи на права і свободи і засудити будь-яке виявлене насильство, а також розслідувати роль СБУ з погляду втручання у виборчий процес;
— висловлює стурбованість випадками насильства і залякування журналістів і зникненням журналіста «Нового стилю» Василя Климентьєва 11 серпня; висловлює тверде переконання, що українська влада вживатиме всіх необхідних заходів для завершення розслідування;
— висловлює стурбованість останніми подіями, які можуть підірвати свободу слова і плюралізм ЗМІ, й закликає владу вжити всіх необхідних заходів, щоб захистити ці засадничі ознаки демократичного суспільства і утриматися від будь-яких спроб контролювати, прямо або опосередковано, зміст національних ЗМІ; відзначає гостру потребу законодавчого реформування сектору медіа».
Отже, усі претензії, які були до України на той час, європейці зібрали в єдиний документ. Після цього особливо занервував голова СБУ, який навіть запросив кількох європарламентаріїв до ресторану. Але це не справило на європейців враження. Результатом стало лише зайве погіршення іміджу голови Служби безпеки, який на початку січня вимушений був залишити крісло члена Вищої ради юстиції. Цей факт тлумачився як однозначна поступка Європі. Хай і формальна по суті, але вагома. Вона говорила про те, що думку Європи Україна поки що не може ігнорувати: немає в нас російських запасів вуглеводнів, щоб зовсім не звертати уваги на критику з Брюсселю та Вашингтона.
Проте згадані заяви європейських організацій були українською владою в цілому проігноровані. Навпаки, з приходом нового генерального прокурора арешти опозиціонерів «пішли конвеєром». Після випадку з Луценком і «майже арешту» Тимошенко 30 грудня стало ясно: якщо Європа промовчить і цього разу або ж обмежиться черговим докором із серії «а-я-яй!», доведеться говорити про політичне безсилля ЄС і чи то його остраху перед Росією, чи то небажанням взагалі вплутуватися в реалії «третього світу», в якому міцно «прописалася» Україна.
СВОБОДИ НЕМАЄ
Те, що ми саме «третій світ», підтвердила американська недержавна організація Freedom House, яка майже день у день із заявою про притулок для Данилишина надала свій щорічний рейтинг демократичного розвитку. У ньому статус України був понижений з «вільної» до «частково вільної» країни. Констатувалося, що всі завоювання «помаранчевого» періоду загублені менше ніж за рік, і рівень свободи повернувся до часів пізнього Кучми. За рівнем свободи ми перебуваємо тепер поряд з Бангладеш і Гондурасом.
Заради справедливості потрібно сказати, що згортання демократії відзначили і в Угорщині, й у Латвії, й навіть у Франції. Усі вони впіймалися або на проблемах зі свободою ЗМІ, як Угорщина, або на жорстких поліцейських заходах проти маніфестантів, як Франція.
Але рівень нашої демократії — це ще не всі «досягнення», якими володіє нинішня Україна. Згідно з дослідженням «2011 Index of Economic Freedom», підготовленим американським дослідницьким центром The Heritage Foundation, за індексом економічної свободи Україна належить до категорії репресованих країн і займає останнє місце серед держав Європи.
Зрозуміло, на тлі таких «успіхів» заява Штефана Фюле в Києві про стурбованість негативними тенденціями і згортанням демократії в Україні виглядала навіть якось блякло. Ну, сказав щось черговий європейський чиновник. Якби не рішення по Данилишину, яке було прийняте відразу ж після цього, і ця заява загубилася б на тлі інших, а доповіді американських досліджень стали б лише безсилою констатацією фактів, що склалися.
У сучасній Європі політичний притулок — це анахронізм. Зате тепер ми, разом з Росією та Білоруссю, знову утворюємо тріаду східнослов’янських спадкоємців СРСР, в яких визнано існування політичних репресій. Про що і говорить формулювання рішення чеського МЗС.
«Протягом 2007 — 2010 років, перебуваючи при владі, Богдан Данилишин однозначно демонстрував свої політичні погляди і принципи, які висловлював публічно і після переходу в опозицію... Враховуючи політичну ситуацію в Україні, не можна виключити, що порушена кримінальна справа проти Данилишина є, по суті, розплатою за його попередню політичну позицію та діяльність».
Поки що можна говорити про те, що «жовту картку» нинішній українській владі вже показано. Звісно, наші опозиціонери квапилися оголосити такою і висновки Венеціанської комісії з повернення до кучмівської Конституції, й резолюцію Європарламенту від 25 листопада, але насправді перше по-справжньому вагоме попередження Україна отримала лише зараз.
При цьому характерно, що Брюссель залишає нам максимальну можливість для маневру. Одночасно нас продовжують стимулювати переговорами про асоційоване членство і зону вільної торгівлі. Якщо перервати ці переговори зараз, то Україна остаточно переходить під опіку Росії, нестримно віддаляючись у бік ЄЕП, а можливо, і ОДКБ. На це Європа готова ще менше. І тому «батіг і пряник» для України віднині поєднуватимуться — але при цьому Євросоюз не піде на компроміс там, де справа стосується питань демократії.
ЧЕСЬКИЙ МАЯК ДЛЯ УКРАЇНИ
Те, що в ролі флагмана ЄС з питання захисту прав людини в Україні виступила Чехія, лише підтверджує, що ця країна, незважаючи на негативний імідж «заробітчан» у тамтешнього населення, як і раніше, більш ніж дружня до нас. На тлі невиразної позиції, яку зайняла Польща після загибелі президента Качиньського і зміни влади в обох державах, Чехія може стати гарантом нашого європейського шляху. Якщо, звісно, цей шлях українські політики все ж оберуть на ділі.
Чехія завжди сприяла нашій діаспорі. Хвиля першої післяреволюційної еміграції зробила цю країну одним з вогнищ культурного і політичного життя українців у вигнанні. Завдяки чеському уряду в 1920—1930-х роках в Чехословаччині існували Український вільний університет в Празі, Українська господарська академія в Подебрадах, Студія пластичного мистецтва, Педагогічний університет ім. М. Драгоманова з чотирма факультетами, українська гімназія, філософсько-педагогічне товариство ім. Р. Сковороди, видавництво «Українська молодь» та ін. А 1926 року в Карловому університеті в Празі була заснована кафедра українознавства. У міжвоєнні роки тут викладали відомі українські вчені: літературознавець О. Колесса, лінгвіст І. Панькевіч, хімік і медик І. Горбачевський, географ С. Рудницкий, етнолог В. Щербаківський, історик Д. Дорошенко, культуролог Д. Антонович, фольклорист С. Лисько, педагог С. Русова, літератор Л. Белецький, мовознавець В. Симович, музикознавець Ф. Стешко, історик і літературознавець Д. Чижевський і багато інших.
У ті ж десятиріччя виросла ціла школа українських письменників у чеській діаспорі — Є. Маланюк, Ю. Дараган, Л. Мосендз, О. Ольжич, Ю. Клен, О. Теліга, А. Стефанович, із старшого покоління — О. Олесь.
У Празі знайшли притулок діячі УНР і Центральної Ради: Аполлінарій Маршинський (1865 — 1928) — директор Департаменту фінансових справ Генерального секретаріату, заступник міністра фінансів УНР; Федір Стешко (1877 — 1944) — військовий і громадський діяч, дослідник історії й теорії української музики, керівник Владивостокської української громади; Григорій Сидоренко (1874 — 1924) — член Української Центральної Ради, міністр пошти і телеграфу УНР, голова делегації УНР на Паризькій мирній конференції 1919 р., посол УНР у Відні; Іван Мирний (1872 — 1937) — член Центральної Ради, Державний писар УНР, і багато інших. Празьке кладовище Ольшанське заповнене могилами видатних вітчизняних діячів, що закінчили свій шлях у Чехії. Деяких інших, хто дожив до 1945 року, було вже в літньому віці заарештовано і відправлено до радянських в’язниць. Практично ніхто не повернувся звідти...
Проте Чехія знову показує приклад дотримання демократичних стандартів. Відповідальне рішення чехів в будь-якому разі вже стало історичним прецедентом. Віднині, після «казусу Данилишина», у влади є два шляхи: схаменутися і, як мінімум, пом’якшити відверто однобоку і реваншистську політику щодо опозиції або ж розвернути нашу геополітику остаточно на Схід, зберігши при цьому з ЄС формально дружні, але холодні відносини. Остання дорога максимально вигідна Росії та проросійському лобі в Україні. При цьому зворотного шляху вже немає. Україні дано чіткий сигнал, і м’яч перекинуто на наше поле.
