Розвиток подій у системі Чорноморського регіону свідчить про зростання впливу зовнішніх факторів на внутрішньосистемні процеси, проекцію глобальних геополітичних процесів на регіональну систему взаємодії в Чорноморському регіоні (ЧМР).
Перш ніж безпосередньо розглянути питання навколо невеликого острова на Дунаї, необхідно усвідомити загальний геополітичний контекст у цьому регіоні. Так, зокрема, підписання угоди між урядом Румунії та США про розгортання елементів ІІІ позиційного району національної системи протиракетної оборони США вказує на налагодження сталих зв’язків Бухареста і Вашингтона щодо кооперації у воєнно-стратегічній сфері. Провідний спеціаліст Центру міжнародних досліджень при ОНУ ім. І.І. Мечникова С. Глєбов оцінює ситуацію так: «Румунія готова просувати інтереси США в ЧМР за умови їхньої відповідності національним інтересам Румунії. Вашингтон фактично ж цим користується». Практичною реалізацією вищезазначеної моделі кооперації став проект ПРО в Румунії. США були вимушені, з огляду на глобальні стратегічні міркування, відмовитись від планів розгортання НПРО в Чехії та Польщі, бо Вашингтону була вкрай необхідна лояльність та допомога Росії щодо низки критичних питань для системи міжнародної безпеки та безпеки США зокрема. Після того як США посунули лінію розбудови позиційного району ПРО до південно-східного краю, вони продовжили реалізацію планів розгортання ПРО. «Фактично ж Румунія, таким чином, віддячила США за вступ до НАТО та підтримку Вашингтона щодо вступу Румунії до складу ЄС», — стверджує експерт. Необхідно зазначити, що встановлення тісної кооперації між Румунією та США у воєнно-стратегічній сфері істотно зміцнює регіональне позиціонування Бухареста в системі координат ЧМР. Прихильність Вашингтона до Румунії продиктована зацікавленістю в стабільному покірному партнері в регіоні. Румунія ж відповідає вимогам та завданням США в регіоні. По-перше, за словами С. Глєбова, «закріплення Румунії в районі нижнього Дунаю та о. Зміїного формуватиме досить потужний потенціал стримування та блокування Чорноморського флоту Росії». По-друге, на тлі поступового дистанціювання від США та виявлення більш незалежної позиції Туреччини в проведенні своєї зовнішньої політики, в ЧМР зокрема, Вашингтон видається зацікавленим у забезпеченні гарантій власної постійної присутності й силового положення в регіоні, для чого й шукає іншого партнера. З іншого боку, заручення підтримкою США сприятиме зміцненню силового положення Румунії в регіоні, активізації її регіональної зовнішньої політики та підкріплюватиме її амбіції на шляху до одержання регіонального лідерства, статусу одного з регіональних центрів сили. Крім того, слід зазначити, що в такому контексті дії США фактично виступають зовнішнім негативним чинником щодо системи ЧМР. Цю тезу зумовлює факт того, що пасивна позиція Вашингтона щодо територіальних претензій Бухареста до Києва, по суті, мотивує Румунію до дедалі агресивнішої політики стосовно України. Більше того, під час офіційного візиту віце-президента США Джозефа Байдена до Румунії 22 жовтня 2009 р. він у відкритому зверненні акцентував увагу на тому, що Румунія повинна стати прикладом демократичних перетворень для України, Білорусі та Молдови. Таким чином, можна зробити висновок, що США не лише не засуджують територіальних претензій Румунії до України, а й по суті підтримують Бухарест у проведенні подібної зовнішньополітичної лінії в регіональному вимірі.
Іншою важливою передумовою виникнення питання навколо невеликого острова на Дунаї є суто економічні розрахунки. Маючи на меті зміцнення власної суб’єктності в міжнародних відносинах, керівництво Румунії приділяє значну увагу участі в енергетичних проектах та реалізації свого транспортно-транзитного потенціалу. Сьогодні Бухарест веде переговори щодо участі Румунії в проектах «Південний потік» та «Набукко». Наступним стратегічним напрямком розвитку керівництво Румунії вбачає боротьбу за монополізацію контролю за Дунайським судноплавством. Так, Сулінський канал останнім часом є основним діючим каналом, який сполучає Чорне море з Дунаєм і є шляхом до Європи, але при цьому неконкурентоспроможний порівняно з проектами українських каналів Чорне море — Дунай. Перший реалізований проект України — канал через гирло Бистре — вже на першому етапі свого функціонування продемонстрував серйозні досягнення та спричинив відтік 60% товарно-вантажного обігу з Сулінського каналу. Станом на 26 серпня 2009 р. по українському глибоководному суднохідному каналу (ГСК) «Дунай — Чорне море» пройшли близько 3 тисяч суден. До того ж український ГСК працює тільки в експериментальному режимі, й далі планується впровадження другої черги робіт з поглиблення цього каналу. Українська влада встановила 14 центів податку на кожен кубічний метр вантажу суден, які проходять через канал, при цьому Румунія збирає 70 центів за кожен кубічний метр. Крім того, український ГСК працює цілодобово та в обох напрямках, тоді як румунський Сулінський канал — лише вдень та тільки в односторонньому русі. Згідно з оцінками експертів, повномасштабне функціонування глибоководного суднового ходу через гирло Бистре приносило б Україні 50 млн. грн. щорічних прибутків. Таким чином, український ГСК перевершує румунський аналог за технічними та фінансовими-податковими показниками, матеріально-технічна інфраструктура українських портів пропонує більший потенціал для налагодження дедалі активнішого товарно-вантажного обігу вздовж транспортної артерії Чорне море — Дунай. Тобто український ГСК формує об’єктивний фактор для процесу налагодження товаро- та вантажообігу по осі Чорне море — Дунай — Північне море, що сполучатиме Південну та Північну Європу.
Керівництво Румунії вбачає в Україні конкурента і прагне поступово змінити ситуацію в цій сфері. Так, 14 квітня МЗС Румунії звернулося до України з питанням щодо необхідності перегляду лінії кордону біля о. Майкан у районі нижнього Дунаю. Згідно з нормами міжнародного права, у разі якщо кордон між державами проходить по річці, то його делімітація встановлюється відповідно до проходження фарватеру річки в зазначеному районі. До речі, протягом тривалого часу в дельті Дунаю спостерігається неабияке пожвавлення румунської сторони щодо створення низки штучних каналів з метою зміни обсягів дунайської води, яка прямує до українського каналу. Такі дії спричиняють зміну фарватеру річки, збільшення багатоводдя румунської частини Дунаю та зменшення рівня вод на українській ділянці. Внаслідок цього виникає обміління, що є формальним приводом для румунської сторони у висуванні претензій на острів Майкан.
З огляду на те, що керівництво України протягом тривалого часу не приділяло відповідної уваги такій діяльності Румунії в дельті Дунаю, Бухарест уже приступив до активної фази реалізації стратегії щодо боротьби за Дунай. Отже, якщо румунська сторона досягне успіху стосовно о. Майкан, Україна буде вимушена, згідно з положеннями міжнародного права, піти на користування ГСК через гирло Бистре на умовах партнерства з Румунією. Загалом еволюція позиції Румунії в цьому питанні полягає в тому, що за неможливості усунення України з ринку постачань транзитних послуг на Дунаї Бухарест намагається скористатись українським потенціалом.
На всі ці дії Румунії спонукає також той факт, що рішення міжнародного суду ООН від 3 лютого 2009 р. створило певний прецедент у двосторонніх відносинах Румунії та України, який полягає в можливості отримати поступки та умиротворення з боку Києва. Річ у тому, що румунське керівництво, серед якого домінують націоналістичні погляди та ідеї розбудови «Великої Румунії», інтерпретує рішення міжнародного суду як одноосібну перемогу Бухареста. Для румунського суспільства з чинного президента країни Траяна Басеску формується образ сильного лідера, який покликаний «відновити справедливість щодо румунської нації» та зробити Румунію «великою». Можна сказати, що Румунія «відчула смак перемоги» і відтак подальші територіальні претензії Румунії до України вбачаються логічними та послідовними. Цілком імовірно, що Румунія шляхом інерційного руху і далі наступатиме на національні інтереси України, доки та не дасть рішучої відповіді зазіханням на її територіальну цілісність та суверенітет. Крім того, доцільно зазначити, що нові територіальні претензії Бухареста до України фактично є змістовним контраргументом проти активного адвокатування концепцій позаблоковості й нейтралітету України. Згадувана концепція позиціонування України на військово-політичній карті світу не являє собою адекватної відповіді на дилему національної безпеки України. Сіра зона безпеки, в якій перебуває Україна, наражає на загрози як жорсткого типу «hard security threats», так і м’які загрози «soft security threats». Перебування України у вказаній сірій зоні Європейської системи безпеки зумовлене поступовою евапорацією потенціалу конвенційного стримування. Складне становище Збройних сил України разом із відмовою В. Януковича від реалізації стратегії набуття членства України в НАТО створює передумови пониження індексу переконливості українського стримування і додають апетиту офіційному Бухаресту. При цьому ж Румунія активізує реалізацію планів щодо посилення власних збройних сил, про що свідчать, зокрема, наміри придбати надсучасні винищувачі F-35.
Втім, вбачається, що сьогодні ймовірність ескалації стану кризової нестабільності до локального військового конфлікту між Румунією та Україною в районі нижнього Дунаю є малою. Зокрема, директор Центру міжнародних досліджень при ОНУ ім. І.І. Мечникова В. Дубовик дає таку оцінку: «Силовий варіант не представляється можливим, оскільки виваженість та раціоналізм і в Києві, і в Бухаресті дають можливість керівним колам країн проводити чітку грань між пропагандою, інформаційними кампаніями та реальними відносинами. Хоча в Бухаресті й покладають надії на протегування і заступництво з боку ЄС та США, проте я вважаю, що західні партнери Румунії, навпаки, стримуватимуть «гарячі голови» в Бухаресті. Інша річ, що в самому Києві ніхто предметно не займається Румунією».
Таким чином, силове позиціонування Румунії в ЧМР зазнає відчутного зміцнення, що відповідає логіці реалізації стратегії регіонального лідерства країни. Силовий вакуум, який утворюється в системі чорноморської безпеки як наслідок подальшої евапорації Україною потенціалу стримування, мотивує Бухарест на зайняття місця Києва та прийняття дедалі агресивнішої регіональної політики в цілому. На сучасному етапі позиція Румунії щодо господарської діяльності в дельті Дунаю зазнає певних еволюційних змін. Стосовно ж керівництва України, то воно розглядає динаміку розвитку системи регіональних відносин у ЧМР з позицій спостерігача і фактично не бере активної участі у формуванні цієї динаміки.
