Минулої суботи в Росії під керівництвом радикальної опозиції пройшов «Марш незгодних». Це була вже друга спроба коаліції «Інша Росія», до якої входять Народно-демократичний союз (НДС) Михайла Касьянова, «Об’єднаний цивільний фронт» (ОЦФ) Гарі Каспарова й націонал-більшовики на чолі з Едуардом Лімоновим, провести масову акцію під лозунгами «Росія — без Путіна!» У грудні подібний марш заборонила влада Москви й він пройшов у формі мітингу на Тріумфальній площі. Нинішній рух відбувся у Санкт-Петербурзі. Незважаючи на заборони влади та їхні активні дії задля запобігання акції, у ній взяли участь близько п’яти тисяч осіб. Вони пройшли Невським проспектом, прорвавши блокаду ОМОНу і скандуючи: «Це наше місто!» і «Росія — без Путіна, Пітер — без Матвієнка!» У ході маршу були побиті й затримані понад 100 осіб. Головними об’єктами критики були: зростання комунальних тарифів, відсторонення партії «Яблуко» від майбутніх виборів у Законодавчі збори Санкт-Петербурга і будівництво штаб-квартири компанії «Газпромнефть», яка, на думку громадськості, порушить історичний вигляд міста. Влада Санкт-Петербурга назвала марш «провокацією, організованою на гроші Березовського та Ходорковського». Лідери «Іншої Росії» вважають, що марш пройшов із «колосальним успіхом», хоча самі вони участь у ньому майже не брали. «Нинішня акція — абсолютно яскрава демонстрація того, що жителі Санкт-Петербурга не хочуть миритися зі свавіллям влади», — заявив після мітингу екс-прем’єр і можливий кандидат у президенти Росії Михайло Касьянов. Газета «День» публікує статтю відомого російського публіциста Леоніда Радзиховського, який дав докладну оцінку глибинним процесам, що відбуваються в Росії. Стаття Радзиховського є актуальною зараз, хоча й була написана по слідах невдалого грудневого маршу.
Страх влади — головний, найбільш очевидно-наочний підсумок «Маршу незгодних». «Незгодні» про таку піар- підтримку і мріяти не могли. Почесна варта його величності Страху — 8000 бійців ОМОНу, солдати, собаки, вертоліт... «Мосфільм» не залучали, цікаво? Колись після арешту Бродського Ахматова, як відомо, зронила: «Яку біографію роблять нашому рудому!» (у Бродського було руде волосся).
Звідси і запитання — чого ж влада так боягуза-то відсвяткувала?
Прямо хоч зараз оголошуй 16 грудня Днем Держстраху і внось у календар...
Покійний Олександр Яковлев розповідав, що в 1990-му, коли готувався один із перших великих мітингів на Манежній, Політбюро охопила справжня паніка. Хтось (чи то Лігачьов, чи то Крючков) кричав, що у демонстрантів є заготовлені крючки (!), які вони закинуть через кремлівську стіну і таким чином штурмуватимуть Кремль. Ось це «постукування крючками» на засіданні ПБ і налякало Яковлева...
Але ж зараз не 1990 рік, здається?
Немає цих 100-тисячних натовпів. Немає цього всезагального відчуття, що імперія тріщить по швах. Немає в розбудженому суспільстві відчуття нелегітимності влади. Немає жаху перед необхідністю сплачувати борги своїх попередників — аж з 17-го року. І найголовніше — немає пустих полиць магазинів, але повні полиці.
Чому ж знову ввижаються зловісні крючки, які тягнуться з Тріумфальної?
Психологія суверенної вертикалі включає низку комплексів, які тим різкіше лізуть назовні, чим ближчий 2008-й.
Попри всі відкриті джерела, попри всі доноси інформаторів влада ледь може (та і чи хоче?) відфільтровувати реальну інформацію від міфів. А от у страху очі великі, тим більше, що держстрах — основний бізнес чиновників. На ринку страху всі вони — від політтехнологів у цивільному до сотні різних «спецслужб» — можуть заробити гроші й престиж на боротьбі з крамолою. У суверенній вертикалі ніхто не сміє сказати: «А чи не перестаралися ми, добродії?» Ні! Як говорив класик, краще 100 разів перепильнувати, ніж один раз недопильнувати. Усі — за правилами гри — ЗОБОВ’ЯЗАНІ демонструвати один одному і Начальнику свою жорсткість, наджорстокість, пильність, надпильність. Конкуренція відбувається, головним чином, за критерієм відданості, а відданість вимірюється одним — хто більший, хто крутіший, хто жорсткіший.
У царській-радянській сьогоднішній Системі так і лише так можна робити кар’єру. Усі зобов’язані тиснути на газ. Право тиснути на гальмо має лише одна людина (так, на пленумах ЦК з 20-х до 80-х років один лише Генсек мав право сказати: «Може, дамо шанс товаришу? Може, не станемо проявляти зайву твердість у такому-то питанні?» І т.д.)
Але найцікавіше в устрої вертикалі інше.
Так, вертикаль суверенна. Живе за СВОЇМИ законами. Ці закони відрізняються від законів писаних, тобто СУПЕРЕЧАТЬ їм.
І чим вище піднімається Вертикаль — тим страшніше їй (вертикалі) впасти. Лячно всім, хто на ній сидить — відповідно, чим вище сидить, тим страшніше.
Це — не метафори.
Усе досить просто.
Наприклад, усі знають, що згідно із законом (Конституцією) у нас має відбуватися зміна влади. І ВСІ знають, що ЄДИНИЙ серйозний ДЕРЖАВНИЙ ЗЛОЧИН — ДОМАГАТИСЯ ВИКОНАННЯ ЦЬОГО ЗАКОНУ. Імітувати «боротьбу за владу» — це означає брати участь у шоу «Системна опозиція». Намагатися вести боротьбу за владу — значить бути позасистемною опозицією (державними злочинцями, зрадниками). Різниця між «імітацією» і «боротьбою» очевидна. Ті, хто імітує, згодні, що результат «виборів» ВИРІШЕНИЙ. Ті, хто намагаються боротися з цим, НЕ погоджуються, намагаються зробити вибори НЕПЕРЕДБАЧУВАНИМИ!
До речі, такий розрив між де-юре і де-факто був не завжди. Наприклад, за царя спроба «зміни влади» була ОФІЦІЙНО визнана найтяжчим державним злочином — адже це було б царевбивство, заколот, змова тощо. Влада була, за визначенням, СВЯЩЕННА І НЕЗМІННА. Це — СУТЬ монархії, того самого самодержавства, яке спирається на православ’я і підтримку народності.
А от після офіційного проголошення «демократії», двозначність — повний розрив де-юре і де-факто — стало нормою життя. Демократію запровадили на словах, монархія залишилася на ділі — в реальному функціонуванні машини влади і в психології носіїв влади. Звідси і лозунг дисидентів: «Примусимо владу виконувати її закони!». І чим більше радянська влада проголошувала формальні демократичні правила, чим далі на словах відступала від «диктатури пролетаріату» до «соціалістичної демократії», тим глибше зав’язала в болоті двозначності, наочній брехні.
Тим більше це має відношення до дня сьогоднішнього.
Формально влада відкрита, реально — закрита. Формально обирається, реально — призначається. Формально республіка, реально — «самодержавство». І скільки не повторюй «суверенна демократія», розрив між світом віртуальним — писаними законами, і світом реальним — законами, за якими діє і ДУМАЄ влада, меншим не стає. Як не стає менше розрив між «нашими» і «вашими», між двома Росіями — «цією» та «іншою», між «владою» і «народом».
Дві Росії — це головна традиція Росії.
І найстрашніше для «верхньої» Росії — зустрітися обличчям до обличчя з «нижньою». На мові поезії цей перетин паралельних світів іменується «російським бунтом, безглуздим і безпощадним». Вічний (часто абсурдний) страх перед цим бунтом — основний смисл підсвідомості російської влади.
Проблема в тому, що дві Росії не просто розділені — вони принаймні 100 років, тобто все ХХ століття, живуть у стані холодної громадянської війни (яка іноді, як відомо, перетворюється на гарячу). Реальні інтереси двох Росій — антагоністичні. 100 років тому «верхня Росія» експлуатувала працю «нижньої Росії». Тепер «верхній Росії», чесно кажучи, «нижня Росія» взагалі не потрібна — експлуатується зовсім не її праця, а лише природні багатства Росії. Але біда в тому, що «нижню Росію» нікуди не викинеш, а вона також хоче мати свою частку від цих багатств — от зухвалий народ!
Розрив між «верхньою» і «нижньою» Росією настільки великий, що владу часто величають «окупаційною», шукають серед неї «чужаків» і т.д. Дурниці, звичайно, — саме цей РОЗРИВ, це ЯРМО ВЛАДИ НАД РОСІЄЮ становить найбільш ОРГАНІЧНУ рису російської влади і російської історії дворян-селян. Правда лише в тому, що «верхи» цілком чужі «низам» (і навпаки).
Спосіб зняти бар’єр між двома Росіями, загалом, чудово відомий — громадянське суспільство (ГС), дотримання законів, легітимні вибори та інші дурощі. Пробачте на слові — демократія... Зручно, взагалі-то: демонстрації проти президента (чисельністю разів у 100 більші, ніж 16 грудня!) не вимагають ротвейлерів і вертольотів, їм не потрібно перекривати шлях — йдуть собі і йдуть, і президент на місці, і демонстранти ноги розім’яли, вибори з кінця світу перетворюються на нудну процедуру (он у США — місяць вручну перераховували голоси і жодної тобі громадянської війни!). Немає розподілу на «наших» і «ваших» — усі громадяни... Ну й ну...
«Цікавий почин — але не для нашого клімату».
І річ не лише в «конкретно нафтобаксах», коли ГС вимагає, щоб влада з ним ділилася — чого влада (номенклатура) чомусь не хоче робити. Справа і в інстинктах влади, в її незмінних традиціях.
ГС передбачає, що влада повинна поділитися не лише власністю, але й владою, більше того, влада повинна належати ГС, повинна бути частиною цього самого ГС, найманими менеджерами ГС.
Це для влади в Росії психологічно — та що там, фізіологічно, анатомічно — нестерпно, неможливо. «Наймані менеджери» ГС! Ач як! А не жирно буде?! А чи не хочете?!!
Принципи влади абсолютно інші. Не «підкорення» ГС, не приналежність до ГС, навіть не компроміс з ГС, а — боротьба з ГС, перемога над ГС, а чесно кажучи, знищення, недопущення цього самого ГС. Немає «громадян» — є або піддані, або повелителі.
Принципи влади: окремість від «народу», закритість, «наша честь — у твердості». Немає вже ні віри у Священність влади («від Бога»), ні станового хизування «дворян» відносно до «селян», а все одно — все залишилося!
НОМЕНКЛАТУРНА ПИХА — жива релігія влади в Росії. Відмовитися від неї — значить втратити СМАК влади, ЗНАЧЕННЯ влади (а для когось і значення життя).
А НОМЕНКЛАТУРНИЙ СТРАХ — зворотній бік медалі. Ірраціональний, по суті, страх перед... Перед — ким? Перед шаховим королем, чи що? Перед нацболами? Перед відставним Міхал Міхаличем з вилицями, що раптово прорвалися? Перед 2-3-4 тисячами людей... Ну й ну... Смішно...
Страх безіменний. Система боїться не когось персонально. Просто вічний страх вмонтований у Вертикаль, страх — це її (вертикалі) імунна система, її душа, якщо хочете. Її параноїдальна душа. Страх висоти. Вертикаль вічно відчуває КРИХКІСТЬ свого існування.
Стояти НАД народом. І БОЯТИСЯ народу. Заляканого, якого заплутали, байдужого, стомленого, СТРАШНОГО народу. От вона — повнота номенклатурного існування, повнота життя вертикалі. Боятися і лякати, брехати і приховувати, зневажати і задобрювати.
Ось чому найменший НАТЯК на розгойдування болота, в яке встромлена вертикаль, спричиняє рефлекторне здригання в самій вертикалі. І цей страх проривається ось у таких діях — 8000 омоновців із вертольотом... Спроба заляканої системи налякати... своїм страхом. І зрозуміло, що чим більше система лякає «ворогів», тим сильніше лякається сама. І тим сильніше повинна знову лякати «їх».
Погана нескінченність страху — наша особлива спіраль... як мінімум до 2008-го.
P.S. Прошу зазначити, що я говорив лише про владу. Аналіз дій і лозунгів тих, хто сам «іде всупереч» — зовсім інша тема.
