14 лютого Центральна виборча комісія оголосила Віктора Федоровича Януковича четвертим обраним президентом країни після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. За словами авторитетного в Україні веб-журналу «Главред», це були найбільш нудні вибори за історію незалежності України. Це гарна новина. У Росії вибори нудні, бо всі знають, хто переможе. В Україні ніхто не знає, хто переможе, однак вибори були нудними. Це один із небагатьох тріумфів помаранчевої революції.
Але їх затьмарює занепокоєння. За дев’ятнадцять років Україна визначила себе однозначно як європейська, а не євразійська держава. І загалом було прийнято вважати, що якість її незалежності невіддільна від здатності відрізняти себе від Росії. Леонід Кучма, автор суперечливої в Україні «багатовекторної політики», який протягом десяти років його президентства (1994—2004) намагався балансувати між Росією та євроатлантичним співтовариством, є також автором книги «Україна не Росія». Сьогодні є багато таких, хто сподівається, і багато тих, хто побоюється, що ця ера наближається до завершення.
Істинна суть речей не буде відомою протягом деякого часу, й вона визначатиметься не лише одним Януковичем. Якщо його перемогу підтвердять суди (які призупинили результат виборів до 25 лютого до винесення вироку щодо апеляційної скарги прем’єр-міністра Юлії Тимошенко), то він прийде до влади в економічно зруйнованій країні, яка сильно залежить від західних фінансових інститутів. Він буде також керувати дуже плюралістичною державою й швидко зрозуміє (якщо вже не зрозумів), що не зможе ефективно використовувати владу, якщо не поділиться нею. Його парламентська коаліція повинна базуватися на компромісах, якщо вона хоче протриматися. Більшість міністерств, не кажучи про найбільш компетентних посадовців у країні, пов’язують майбутнє України з Європою. А міністерства закордонних справ і оборони рішуче налаштовані на євроатлантичну орієнтацію. Найбільш конкурентоспроможний підприємницький сектор не тільки орієнтований на європейські ринки, а й дедалі більше на європейську модель, яка обіцяє звільнення від корисливої бюрократії, жадібних політиків, тіньових посередників і слабких гарантій прав власності, що завдають шкоди економічним відносинам в Україні.
Проте як президент Янукович володітиме значною владою, тому було б добре знати, як він може її використовувати. Він також буде мати велику підтримку, озлоблених і скривджених виборців, які, на противагу від розчарованих прихильників Тимошенко, ненавиділи помаранчеву революцію надто сильно, щоб відчути себе ошуканими нею. Протягом більшої частини своєї кар’єри Янукович вів себе відповідно до аксіоми, «вплив — це добре, а контроль — ще краще». Хоча він прагне виступати як виразник консенсусу і примирення під час розписаних за сценарієм зустрічей із західними журналістами, його менш стримані коментарі свідчать, що у нього не зник інстинкт домінування. Виступаючи на телеканалі «Росія-24» 13 лютого, він заявив: «прийшла нова влада. Стара влада, яку не визнав український народ на цих виборах, повинна піти». «Не визнана» — це смілива заява для того, чия перемога спирається на більшість у 3,48 відсотки голосів.
ДУМКИ ПРО НАЙГІРШЕ
Янукович, його оточення та виборці також переконані, що вибраний курс України, який суперечить цілям Росії, є небезпечним для безпеки країни й не влаштовує більшість людей. Проте небезпека не в тому, що Янукович більше, ніж Кучма, захоче стати «васалом Росії». А в тому, що кроки, які він зробить, невідворотно завдадуть шкоди його цілям: більш тісним відносинам з ЄС, співпраці з НАТО та економічному успіху України. Ці побоювання тепер будуть відчуватися в чотирьох ключових галузях політики:
Енергетика. Янукович сформулював два чітких принципи в галузі енергетики. Він переглядатиме укладений у січні 2009 року Тимошенко й Путіним українсько-російський контракт на постачання газу (який, на думку більшості фахівців в галузі енергетики, приніс більшу прозорість на європейських ринках енергоносіїв), і відновлюватиме запропоновану 2002 року схему передачі державної власності в Україні — газотранспортної системи — у тристоронній консорціум. Як він сказав телеканалу «Росія-24», «Я хотів би, щоб ми повернулися до формату відносин, який ми мали п’ять років тому». Однак п’ять років тому не було газового консорціуму, тому що Кучма не мав наміру створювати його. Тоді також не було обхідних проектів, таких, як «Південний потік», від якого, як сподівається Янукович, Росія тепер відмовиться. Тоді насправді існували субсидовані ціни на газ, які, на що дуже сподівається Янукович, Росія відновить в обмін на де-факто власність газотранспортної системи.
Що також існувало і що президент Ющенко, на диво всіх, відродив, — це непрозоре домінування посередників на ринку. Ключовою зацікавленою стороною в цих угодах був Юрій Бойко, колишній голова державної компанії «Нафтогаз», а пізніше міністр палива та енергетики, який, на думку багатьох, має шанси повернутися на цю посаду. Якщо сподівання Януковича і принесуть свої плоди, то вони будуть мати глибокий негативний вплив на європейські газові ринки. Вони спрямовані проти тенденцій у напрямі ринкових механізмів ціноутворення, які набирають моменту навіть на внутрішньому ринку Росії, й до зниження залежності від поставок російської газу. Вони знімуть найбільший стимул у напрямку диверсифікації та ефективності використання енергії в Україні (яка до початку фінансової кризи була шостим найбільшим споживачем природного газу у світі). Вони позбавлять Україну важелів у майбутніх суперечках з Росією щодо ціни на газ. Не в останню чергу вони зруйнують необхідність реалізації спонсорованих ЄС та США схем модернізації згідно з підписаною 23 березня 2009 року угодою між Україною та ЄС, і вони загрожуватимуть майбутній допомозі МВФ.
Російський Чорноморський флот, оренда якого в Криму, відповідно до угоди 1997 року, закінчується 2017 року. Немає нічого дивного в тому, що Янукович відкритий щодо продовження оренди. Існують чутки, що Тимошенко висловила подібну відкритість прем’єр-міністру Путіну в ході газових переговорів у листопаді 2009 року. Але якщо на сьогоднішніх умовах, то невизначеними й неврегульованими залишаються економічні, військові та розвідувальні аспекти діяльності флоту. Чи на основі Натовської угоди про статус сил, яка б поширила кодифікацію, контролю за цією діяльністю? Досі Янукович говорив тільки про «пакет», який охоплює «досить багато питань». А це не знімає побоювання, що він дозволить дію нинішніх непрозорих і потенційно небезпечних домовленостей.
НАТО. Заклик Януковича «активно брати участь» в ініціативі президента Медведєва щодо європейської системи безпеки мало що значить, допоки основні інститути Заходу, НАТО, ЄС та ОБСЄ не погодяться зробити те ж саме. Його формула продовження співпраці з НАТО з відкладенням обговорення членства на невизначене майбутнє означає дуже мало з огляду на політичні реалії в Європі. Але що означатиме «співробітництво на практиці? Сьогодні це означає інституціоналізовану роль НАТО в українській оборонній реформі й широку участь українських збройних сил в операціях під проводом НАТО. Допоки не призначено нового міністра оборони, неможливо сказати, які з цих домовленостей будуть продовжуватися і в якій формі. Якщо Комісія НАТО—Україна і процес спільного планування буде скасовано, то відносини, які тривали з 1997 року, припинять своє існування.
Економічна стабільність і відносини з ЄС. Відродження корупції епохи Кучми, не кажучи про політичні репресії, унеможливить співробітництво Україна з ЄС. Призначення прем’єр-міністром Миколи Азарова, архітектора податкової поліції часів Кучми, й за багатьма повідомленнями, деяких фінансово примусових заходів цієї епохи, дасть підстави для хвилювання. Призначення Сергія Льовочкіна (колишнього радника Кучми) на посаду глави Секретаріату й повторне призначення Бойко додасть побоювань, які, безумовно, будуть посилюватися у разі серйозного перерозподілу власності та поновлення розслідування проти Тимошенко за нібито скоєні порушення в 1990-х роках. Лави тих, хто шукає помсти й повернення збитків, є чималими. (Бойко двічі був допитаний СБУ 2005 року й, за словами її тодішнього голови й лояльного до Тимошенко Олександра Турчинова, був на межі арешту).
Цей каталог жаху, старанно представлений командою Юлії Тимошенко, призведе до корінної зміни місця України в Європі. Але чи це реально?
РАЦІОНАЛЬНІСТЬ НАДІЇ
Існує чотири добрі причини сподіватися, що це не реально:
Парламент. Без парламентської більшості головні призначення нового президента не буде затверджено. В даний час, Тимошенко, як і раніше, має де-юре більшість, і усунення її з посади прем’єр-міністра може виявитися більш складним, ніж багато хто вважає. Партії регіонів Януковича зі 172 мандатами в 450-містному однопалатному парламенті — Верховній Раді — не вистачає голосів для формування більшості. Якби комуністи (27 місць) і блок голови Верховної Ради Володимира Литвина (20 місць) приєдналися до них, то їм трохи бракувало б, щоб здобути більшість. Але умови з боку комуністів можуть бути неприйнятними для прихильників Литвина і багатьох усередині Партії регіонів. Більш імовірно, що більшість підпорядкованої Ющенку блоку «Наша Україна-Народна самооборона» (36 із 71) приєднається до Партії регіонів у коаліції разом з Литвином і навіть 20—25 депутатами Блоку Юлії Тимошенко (153 місця). Але це може статися за умови: рано чи пізно повернення «надійних рук», як-то Юрія Єханурова в якості прем’єр-міністра (цю посаду він обіймав за Ющенка в період з вересня 2005 по серпень 2006 року) й чільні позиції для Петра Порошенка (нинішнього міністра закордонних справ) та низка інших «прагматичних» фігур у «помаранчевому» пантеоні. Крім того, Янукович буде змушений підтримувати цю більшість, проводячи її політику. Його загроза уникнути цих труднощів шляхом оголошення дострокових виборів, швидше за все, є пустим звуком. Розрив між ним і Тимошенко стрімко зменшувався до закриття виборчих дільниць. І цілком імовірно, що нові вибори принесуть Партії регіонів менше місць, ніж вона вже має. Ймовірність появи жорсткої парламентської опозиції, зростаючий потенціал політиків третьої сили, таких як Сергій Тігіпко, Арсеній Яценюк та Анатолій Грищенко, і наближення місцевих виборів (30 травня) тільки збільшуватиме лави тих, хто має намір спитати з Януковича.
Розбіжності в Партії регіонів. Віктор Янукович може бути авторитарною фігурою, але порівняно з персоналізованим Блоком Юлії Тимошенко Партія регіонів є плюралістичною партією. Найбільший фінансист партії та найбагатша людина України Рінат Ахметов не має бажання, щоб Україна ввела додаткові бар’єри між собою і Європою, будь-то через непослух чи некомпетентність. Подібно до половини партійної еліти, найбільш ймовірний новий міністр закордонних справ Костянтин Грищенко (нині посол у Москві), ніколи не прагнув до інтеграції з Росією, а інтеграції з Європою, але таким чином, щоб це не викликало протистояння з Росією. Сам Янукович, обіймаючи державні посади, завжди тримався на відстані від догм партійного «болота», яке він захищав голосно під час виборчої кампанії. Він уже відмовився від своєї обіцянки зробити російську офіційною мовою, закликавши натомість дотримуватися Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, «яка дозволить російськомовному населенню та іншим етнічним групам розмовляти своєю рідною мовою». Будучи прем’єр-міністром при Кучмі, він був архітектором меморандуму про стратегічні авіаперевезення між Україною та НАТО і підтримав План дій щодо членства, проти якого він зараз виступає.
Трансформація енергетичного ринку. Ініціатива Януковича щодо газового консорціуму не збігається з економічною й політичною реальністю. По-перше, дві газові кризи і війна між Росією та Грузією змінили клімат у Європі. На цей час диверсифікація й маркетизація є обов’язковими, а також почали втілюватися заходи, запропоновані Європейською комісією. Два роки тому шанси будівництва газопроводу «Набукко» були невеликими, а сьогодні вони досить непогані. Глобальна економічна криза, швидке розширення видобутку газу у США і привабливість скрапленого рідкого газу створили більш відкритий ринок газу і різко зменшили попит на російський природний газ.
Німецький апетит до консорціуму вже не такий, яким був раніше. Однак амбіції «Газпрому» і Кремля щодо контролю над українською ГТС залишилися незмінними. Намагання Януковича отримати quid pro quo (дещо за дещо) або, інакше кажучи, повернення до субсидій, не лише небажане, а й недосяжне. Швидше за все, ті, на кого він покладав сподівання, його пропозицію у Москві зустрінуть холодно. Так саме дуже ймовірно вчинять парламентарі України, які будуть змушені скасувати ухвалений 2006 року закон, що забороняє такий крок (який на той час підтримав і Янукович).
Відносини з Заходом. Вплив Заходу тепер є неминучим, Вашингтон і Брюссель планують використовувати його. ВВП України скоротився на 14 відсотків у 2009 році, інфляція щорічно становить понад 12 відсотків, доходи бюджету зменшилися на 20 відсотків, банківські депозити — на 26 відсотків, а відтік капіталу зріс до 13,6 мільярда дол. Зовнішній борг перевищив 30 млрд.дол., а обслуговування боргу становить 4 млрд.дол. на рік. Умови обслуговування боргу, кредитні рейтинги й макроекономічна допомога є заручниками довіри з боку західних банків та установ, від яких залежить Україна. Основа для політики домовленостей, можливо, стала ще сильнішою, ніж коли б то не було, і буде дивацтвом, якщо західні представники й впливові українці не вкажуть на це.
Враховуючи всі ці чинники, буде дивним, якщо президентство Януковича не посилить те, що було характерною рисою політичної культури України: недовіру до влади. Країна, яка обрала його, очікує стабільності, а не репресій. А якщо Янукович забуде про це, то він швидко виявить, що державний устрій далеко не безсилий. Залишається побачити, чи ця суміш амбіцій, імпульсів, прагматизму і обмежень приведе до відповідального уряду, нових глухих кутів чи безладу. Але Захід повинен діяти, а не просто спостерігати, тому що знову тут є все, задля чого варто ризикувати.
Стаття підготовлена для публікації як дослідження Chatham House (Королівського інституту міжнародних відносин), Лондон, і друкується за згодою автора.
Джеймс ШЕРР — директор Програм Росії та Євразії Королівського інституту міжнародних відносин (Chatham House)
