Результати президентських виборів в Україні, що кардинально змінили внутрішньополітичне співвідношення сил, найближчим часом можуть спричинити істотні зсуви в системі економічних, політичних і сек’юритарних балансів у Євразії. У зв’язку з цим, проблема створення збалансованої та стійкої східно- західної зовнішньополітичної моделі актуалізувалася для України з новою силою. Україна залишається в традиційному для неї стратегічному трикутнику США — Росія — Євросоюз, всередині якого, однак, окреслилися відчутні зсуви у співвідношенні сил і системи геополітичних балансів.
Безумовно, нове співвідношення сил поступово увійде в русло певних паритетних домовленостей. Тобто конфліктний характер навколоукраїнського контексту поступово нівелюється. Під час цього процесу має сформуватися нова національна зовнішня політика, і тут як ніколи важливою буде активна суб’єктна позиція України. Основна ж проблема тут полягає в тому, що універсальної платформи для взаємовідносин із полярно орієнтованими партнерами немає, навіть якщо як таку й визначити примат національних інтересів над вузькогруповими. Взаємодія з трьома основними зовнішньополітичними полюсами вимагатиме трьох конкретних взаємодоповнюючих стратегій, незважаючи на анонсований новою українською командою кінець «багатовекторності» та чітку європейську орієнтацію.
РОСІЯ
Росія — ключовий енергетичний партнер України і в доступному для огляду майбутньому вона залишатиметься її «головним сусідом». З іншого боку, українські вибори стали для Росії тією межею, успішно перейшовши яку вона могла б розраховувати на реалізацію свого великого євразійського проекту. Однак подолати цю межу Росії не вдалося. Понад те, після фактичного провалу російського проекту на українських виборах багато ключових для Росії статусних практик у відносинах із Києвом фактично знецінилися. У зв’язку з цим слід відзначити кілька моментів:
1. Очевидно, що вибори 2004 року стануть відправною точкою, після якої український та російський внутрішньополітичні сценарії підуть за різними векторами. Українське політичне дублювання й мімікрія еліт можуть припинитися. У цьому випадку Україна вже не потребуватиме імпорту російських політичних, культурних, ментальних смислів. Понад те, це своєрідне сальдо цілком може змінитися на користь України.
2. Політичні процеси в Україні й Росії можуть стати не лише різношвидкісними, а й і різноспрямованими. Результати виборів цілком можуть відкрити дорогу для кількох масштабних циклів зміни еліт. І в цьому разі Росія повинна буде включатися в нову, набагато менш керовану з її боку політичну динаміку.
3. Цілком можливо, Росія поступово втрачатиме свій культурно-гуманітарний, ціннісно-смисловий вплив (що для неї у випадку з Україною не менш важливо, ніж економічний або політичний вплив). Це стосується і спільності цінностей, і політико-культурної ідентифікації. Нові еліти, безумовно, сформують нові, національно- орієнтовані тренди ідентичностей не лише в політиці, економіці, а й у культурно-гуманітарній сфері.
4. Цілком імовірним є ослаблення сек’юритарних позицій Росії. «Самопретензія» Росії на статус гаранта безпеки й територіальної цілісності України почала розмиватися ще під час конфлікту, пов’язаного з Тузлою. Нині ж в умовах, коли автономістські південно-східні проекти прямо пов’язують із «рукою Москви», цей статус може поступово нівелюватися.
5. Не менш важливо, що спільна пострадянська ціннісна платформа еліт і суспільств також розмиватиметься:
— Росія зорієнтована на категорії супердержавного статусу. Україна, швидше за все, орієнтуватиметься на класичні цінності суспільства масового споживання. Таким чином, «Росія будує сильну державу», Україна будуватиме насамперед «державу ситих громадян»;
— рівень громадянської політичної культури й громадянської політичної участі у двох державах нині вже серйозно відрізняється. Грубо кажучи, Росія будує державу «зверху», Україна, цілком можливо, будуватиме її «знизу».
У короткостроковій перспективі основним технічним завданням для Росії буде збереження сильних стартових плацдармів. На цьому етапі Кремль неминуче відчуватиме недоліки кулуарного та персоніфікованого формату міждержавних відносин. У цьому контексті стратегічним питанням для Москви є не стільки питання про нового прем’єра, скільки питання глибини зміни еліт в Україні: російські проекти замикаються на цілком конкретних персоналіях, які можуть опинитися за рамками нового політичного контексту. Цілком імовірно, що вже найближчим часом Кремль піде на децентралізацію каналів комунікацій і впливу. І шукатиме контактів у різних сегментах українського політичного спектра. У такому разі образ нового «російського політика» («російських політиків») або нової «російської партії» в Україні прямо залежатиме від того, чи почне Росія «точкові атаки» на нову владу, чи ж цивілізоване і прозоре «освоєння» України.
У нинішніх умовах для Росії (втім, як і для України) як ніколи актуальним стає питання нового статусу в двосторонніх відносинах і вироблення нової інтеграційної платформи. У довгостроковій перспективі російський вплив може бути ефективним лише за умови, що Росія почне змінюватися сама. Йдеться не лише про геополітичний інструментарій — ключовим є питання про те, чи здатна Росія як відправний пункт нових двосторонніх відносин прийняти рівноправний статус у сенсі впливу, чи готова вона сприйняти український вплив, чи буде можливою конкуренція інтеграційних трендів. Від цього залежить, чи будуть відносини між державами вибудовуватися за схемами енергетичного транзиту й експортно-імпортними каналами, або ж вони базуватимуться на масштабних проектах.
США
США почали поступово усвідомлювати, що нова Україна виявилася більшою мірою все ж таки європейським, ніж американським проектом або «проектом Заходу». Для цього існувала низка об’єктивних причин:
1. Попри візуально жорстку позицію до російської гри в Україні, США не могли дозволити собі конфлікту з Москвою на рівні адміністрацій. Конкуренція США й Росії певною мірою згладжується важливістю антитерористичного співробітництва для обох сторін. Крім того, позиція Кремля у питаннях іракського врегулювання важлива для Білого дому.
2. Об’єктивно, незважаючи на східний крен старої української команди, Вашингтон досить багато втрачає з її відходом. Неприйнятність українських гуманітарних і політичних стандартів компенсувалася «підвішеним» станом української влади, в якому вона перебувала протягом останніх трьох-чотирьох років. Цей момент був ключовим чинником стратегічного партнерства впродовж даного періоду і дозволяв залучати Україну до своїх схем, реалізовуючи стратегічні інтереси ціною незначних іміджевих втрат.
3. На сьогодні не можна дати гарантій, що позиції нової української команди повною мірою відповідатимуть стратегічним інтересам Вашингтона:
— протягом одного дня стало ясно, що рівень ризиків для українського контингенту в Іраку зріс на кілька порядків. Ірак з другорядного чинника передвиборного і політичного контексту став ключовим зовнішньополітичним питанням для нового Президента. Це питання нова українська влада, швидше за все, не зможе вирішувати в м’якому або довгостроковому режимі;
— із розв’язанням цього питання прямо пов’язана доля особливих відносин Києва й Вашингтона, можливість глибшого залучення України до американського младоєвропейського проекту і багато в чому — доля самого цього проекту. Від цього багато в чому залежить, чи зможе США й надалі вибудовувати європейську політику на поділі Європи на «хороший Схід» і «поганий Захід». Цілком можливо, що в найближчому майбутньому частина американських важелів впливу на Україну перейде до Євросоюзу, а Сполучені Штати будуть змушені шукати нових точок дотику з Україною.
Таким чином, у нинішніх постреволюційних умовах два геополітичні полюси, на яких замикалася безпека України, стали нехай і різною мірою, але проблемними напрямами. Якщо вироблення відносин та інтеграційних планів із Європою можна буде починати, спираючись на чинник «спільних громадянських цінностей», то контури повноцінних нових платформ відносин із США та Росією поки що не ясні. З іншого боку, зрозуміло, що проблеми Росії та США у відносинах з новою Україною мають схожу природу, тому і для Москви, і для Вашингтона найближчим часом стане актуальною «деперсоніфікація» відносин із Україною, тобто пошук нових каналів для міжелітних контактів й об’єктивної платформи співробітництва.
УКРАЇНА
Для України вироблення якісно нових відносин із США та Росією є не менш актуальним. По-перше, Вашингтон, як і раніше, є власником контрольного пакету в НАТО, і сек’юритарний вплив на Україну буде в тій або іншій формі залишатися за ним. По-друге, Росія та США ще довгий час замикатимуть на собі оболонку безпеки України. Крім того, успішність об’єднувального внутрішньополітичного курсу нової української адміністрації прямо залежить від глибини та якості відносин із Росією. Тому у відносинах Київ — Москва та Київ — Вашингтон зараз як ніколи важливою є серія зустрічних кроків, приблизне коло яких уже проглядається:
— Київ — Вашингтон. Насамперед йдеться про скасування поправки Джексона — Веніка й отримання Україною статусу країни з ринковою економікою. Від Києва, очевидно, очікується зважена позиція щодо виведення миротворчого контингенту та певні гарантії сек’юритарного партнерства;
— Київ — Москва. Кремль зацікавлений у певних поступках у сфері нової кадрової політики. У свою чергу, Україна повинна отримати ясні гарантії «політичного невтручання» Москви;
— не виключено, що одним з імовірних варіантів могло б стати включення України до російсько-американського антитерористичного контексту. Однак це буде можливим тією мірою, якою дозволятимуть рамки нової стратегічної орієнтації.
ЄВРОСОЮЗ
Цілком природно, що в нинішніх умовах Європа мала більше свободи для активних й однозначних дій і почала поступово перегравати Вашингтон, втягуючи Україну в свою політико-гуманітарну орбіту. Для подібних дій Євросоюзу був ряд об’єктивних передумов:
1. Культурно-гуманітарний і політичний тренд, який задала нова українська команда, за великим рахунком, є європейським.
2. Останнім часом українсько-європейські контакти мали формальний і «фоновий» характер, було очевидно, що Європа чекала зміни еліт, а діалог із старими українськими елітами зайшов у глухий кут. Орієнтація нової команди на нові політичні й культурно-гуманітарні стандарти має чіткий геополітичний підтекст. Уже анонсовано створення Комітету з євроінтеграції. У свою чергу, Європарламент 13 січня закликав Європейську комісію та Раду ЄС надати чіткішу перспективу Україні стати членом об’єднання (за це рішення було 467 голосів). У зв’язку з цим варто очікувати, що в українсько-європейських відносинах найближчим часом настане період розмороження старих проектів «під нові еліти» й нову менеджерську команду.
Геополітичні інвестиції «під ім’я» Ющенко і «під європейський імідж» нової владної команди виражатимуться в інтенсифікації культурно-гуманітарних і політико-економічних контактів. Основні ж ризики очікують на обидві сторони на етапі пошуку нових конкретних площин дотику, коли «питання про членство» актуалізується з новою силою. На цьому етапі цілком можливо, що європейський оптимізм щодо України може змінитися м’яким дистанціюванням. Безумовно, Україна виграла європейський ціннісний тендер і створила об’єктивні передумови для якісних змін у відносинах із Європою. Але також очевидним є й те, що для старої Європи поки що цілком вистачило б чіткої євроорієнтації нових еліт. Швидше за все, основним питанням у виробленні планів дії стане питання хронології, яку сторони бачать по-різному. Європа наполягатиме на довгостроковому характері української євроінтеграції. Таким чином, на цьому етапі головним пунктом може стати часова синхронізація спільних проектів.
Нові українські еліти несуть нові геополітичні смисли не лише для України, а й для зацікавлених у ній геополітичних акторів. У зв’язку з цим Україна має здійснити комплексну модернізацію зовнішньої політики й одним із головних завдань тут має стати демонтаж старої системи, яку вибудовували на ситуативному балансуванні між основними геополітичними полюсами. У цьому контексті варто відзначити не менш важливий момент уже внутрішньополітичного порядку. Президентські вибори показали, яким небезпечним може бути замикання внутрішньополітичної конструкції та власної безпеки на особистісних зовнішньополітичних гарантіях. Тому якісно інша зовнішня політика стане можливою лише за умови ослаблення залежності України від зовнішньої несучої конструкції та посилення внутрішнього громадянського «скелета міцності». Лише тоді дипломатія стане інструментом реалізації об’єктивних зовнішньополітичних запитів суспільства.
