П’ятдесят років тому генерал Шарль де Голль прийшов до влади у Франції, по суті, внаслідок легального державного перевороту. Звісно, генерала обрав французький парламент, який стояв на межі краху. Однак тиск з боку французької армії й повстання в Алжирі не залишили парламенту великого вибору. Зневірені політичні лідери Французької Республіки сподівалися, що де Голль зможе зупинити війну в Алжирі й зберегти його як частину Франції. Програма де Голля була зовсім іншою: він хотів змінити конституцію й заснувати нову «П’яту Республіку».
Для де Голля війна в Алжирі була ще однією ознакою дисфункційності держави, висновок з власного досвіду 1940 року, коли французький уряд не зміг протистояти вторгненню гітлерівської Німеччини. Лише сильний лідер, на думку де Голля, міг уникнути поразки.
У своїх мемуарах де Голль писав про те, що він вважає за краще відновити монархію після визволення. Однак громадська думка до цього не була готова, так само, як і спадкоємці французької корони не були готові до виконання такого завдання. Альтернативою могла стати виборна монархія: конституція П’ятої Республіки, ратифікована 50 років тому приблизно цими днями, грунтувалася на цьому центральному принципі.
Де Голль зневажав у Четвертій Республіці те, що він називав «режим партій», які ставили свої власні інтереси вище за національні. Тільки король або обраний монарх могли втілити в життя національні інтереси. Будучи видатним пропагандистом, де Голль переконав французів у тому, що Четверта Республіка була катастрофою — помилкова чутка, яка відтоді стала загальноприйнятою правдою.
Однак бачення де Голля уряду резонувало з переконаннями багатьох французів і багатьох громадських інтелектуальних діячів. Французи рідко зачаровувалися демократією. Філософи, котрі були інтелектуальними отцями революції 1789 року, прагнули не демократії, а грамотного деспотизму, якого досі шукають чимало французів, обираючи президента.
З погляду французів, демократія більше підходить американцям. Таким чином, французи більше схильні вірити в культурну різноманітність націй, ніж в універсальність демократії. Це пояснює, чому французькі уряди, як праві, так і ліві, схиляються до підтримки деспотизму в тих країнах, де це виглядає «природним». Деспоти в арабських країнах, Китаї та Росії не шокують французів.
Тому французький президент ніколи не займатиметься експортом демократії. Як сказав колишній президент Жак Ширак: нав’язування демократії в арабських країнах означає, що ви зневажаєте їхні культурні відмінності.
Де Голль хотів, щоб президент Франції мав повноваження, рівних яким не було б у жодній іншій західній країні. Ідея Монтеск’є про відділення урядових повноважень не має у Франції ніякого впливу. Парламент слабкий, судова влада перебуває під контролем виконавчої влади, за ЗМІ встановлено нагляд, а також немає конституційної гарантії свободи слова.
Повноваження президента обмежуються лише з волі випадку, коли більшість у парламенті виступає проти нього: подібне сталося як з соціалістом Франсуа Міттераном і консерватором Жаком Шираком. Кожному довелося «співіснувати» деякий час з вороже налаштованим парламентом. Прийняття військових рішень і зовнішня політика — які французький закон вважає «запасними сферами» — завжди перебувають під персональним контролем президента. Однак коли президент і парламент контролюються однією й тією ж партією — нинішнє становище Ніколя Саркозі, — «запасні сфери» практично не обмежені.
Незважаючи на величезну концентрацію влади в руках президента, або, можливо, якраз через це, П’ята Республіка не змогла показати кращі результати, ніж інші, демократичніші західні режими. Державний бюджет Франції хронічно погано регулюється, поточний дефіцит порівняний з бюджетом Італії. Багато грандіозних економічних проектів де Голля — від надзвукового літака «Конкорд» до національної комп’ютерної індустрії — зазнало краху. Більшість промислових підприємств громадського сектора дійшли до межі банкрутства, поки їх не врятували конкуренція й приватизація.
Обрані монархи Франції мають небагато причин пишатися своєю нібито ефективною державою. Винятками можуть стати військова й дипломатична служби: йдучи стопами де Голля, всі французькі президенти щедро фінансували військову галузь. Традиція де Голля збереглася також у тому, що були створені незалежні дипломатичні корпуси, які слідують «нестворенню альянсів з союзниками», що часто сприймається як зрада й зарозумілість.
Упродовж холодної війни де Голль не прагнув зробити вибір між США й Радянським Союзом. У Валері Жискара д’Естемна з комуністичними лідерами країн Східної Європи були найкращі відносини серед усіх західних лідерів. Ширак протистояв війні в Іраку. Сьогодні Саркозі діє в більшій гармонії із США, НАТО і Європейським Союзом, однак він це робить у своєму прагненні стати світовим лідером.
Однак дійсна проблема П’ятої Республіки може полягати у впливі Франції за її межами. Слідуючи стопами де Голля, монархія, яку обирають, або грамотний деспотизм сьогодні сприймаються як легітимна альтернатива парламентській демократії або розділенню влади на зразок США. Більшість країн Латинської Америки, за винятком Бразилії й Чилі, є монархіями, що обираються, модернізованою версією старої традиції лідерства каудильо. Росія після короткої спроби встановити демократію за часів Бориса Єльцина перейшла до форми неграмотного деспотизму під управлінням Володимира Путіна. Вона проводить вибори, але більше як данину сучасності, ніж для відображення волі народу.
Як Мона Ліза в Луврі, труба французької революції закликає до загальних прав лише під захистом броньованого скла, що, звісно, є надто великою цінністю, щоб її експортувати.
Гі СОРМАН — французький філософ, економіст і автор книжки «Імперія брехні»
