Двадцять років тому, цього місяця, Михайло Горбачов розпочав свою політику перебудови та гласності, що привело до закінчення «холодної війни». Однак нині почалося нове охолодження у відносинах між Росією й Заходом. Президента Володимира Путіна часто критикують за те, що він веде Росію в хибному напрямі. Ті самі люди, які 2000 року називали Путіна людиною, з якою вони можуть мати справу, нині вважають інакше. Люди, які колись Путіним захоплювалися, нині публічно його засуджують.
Путін у відповідь звинувачує Захід у тому, що той прагне послабити й розчленувати Росію. У той час як політики на Заході порівнюють його з Мугабе або Муссоліні, помічники Путіна в Кремлі вказують на мюнхенських миротворців, які намагалися спрямувати Гітлера на Схід. Сам Путін колись звинуватив Захід у тому, що той намагається спрямувати ісламський радикалізм у бік Росії.
Звідки з’явилася така різка зміна в тоні? Спочатку більшість націй, які існували в комуністичному таборі, практично інстинктивно потяглися до свого минулого, що існувало безпосередньо перед комуністичною епохою в їхній історії. Балтійські держави відновили свої конституції, прийняті в 30- ті роки, вірмени й азербайджанці відновили свої політичні партії, що існували наприкінці 1910-х, а країни східної Європи, за винятком Східної Німеччини, яка об’єдналася з Федеративною Республікою, раптово знову стали Центральною Європою.
Відродження минулого сильно турбувало західних європейців й американців, які боялися, що на арену знову вийдуть історичні вороги та колишні стани напруженості, які насправді відновилися в колишній Югославії. Ці страхи стали каталізатором процесу спільного розширення НАТО та Євросоюзу.
Росія, зі свого боку, також відкотилася назад до царизму. Спочатку це не всі розуміли. Борис Єльцин дружньо ставився до Заходу, він сприймав відкриті дебати й призначив кількох індивідуумів олігархами. Він отримав презумпцію невинності, і його антикомунізм розцінили як сурогат демократії. Росія тоді безсумнівно була вільнішою, ніж будь-коли практично в усіх аспектах, і в хороших, і в поганих.
Однак та картина, яку Росія транслювала для інших і для себе самої, була величезною мірою спотвореною. Життя в парламенті вирувало, але, по суті, він не мав жодної влади. Електронні засоби інформації зазвичай критично ставилися до влади, але ними володіла купка людей, і те, що вони говорили, залежало від смаку їхніх власників, їхніх інтересів та їхньої долі. Передача влади Єльциним Путіну, на кшталт того, як це зробив би король своєму дофіну, дає нам точніше уявлення про його режим, ніж будь-що інше.
Режим Путіна неприховано царський. Його Дума дуже схожа на Думу Миколи II — вона слухняна й поступлива. Його губернатори також нагадують губернаторів Миколи II — багато хто з них є генерал-губернаторами. Практикований нині в Росії капіталізм залежить від влади й не відіграє жодної незалежної ролі в політиці.
Звісно, це не означає, що немає відмінностей між Росією Володимира Путіна й Миколи Романова. Це означає, що Росія повернула назад на своєму історичному шляху розвитку до точки, де справи починають йти в хибному напрямі. Ситуація в країні, глобальне оточення, а також історична пам’ять людей — усе це чинить опір тому, щоб Росія повторно пережила свою власну трагічну історію. Але Росія схожа на Західну Європу в тому сенсі, що вона також має розвиватися поетапно. Вона не схожа на Центральну Європу, яка змогла перестрибнути через деякі етапи розвитку, вскочивши на трамплін НАТО/Євросоюзу.
Це означає, що ми мусимо бути уважнішими при використанні мови демократії, коли говоримо про Росію. Демократія практично повсюдно була дуже пізньою дитиною капіталізму, оскільки для неї потрібно, щоб пустив коріння й розквітнув самосвідомий середній клас. А він може з’явитися лише після успішного й сталого капіталістичного розвитку. Росія нині створює такий клас, але для цього процесу потрібен певний час.
Тим часом політика належить елітам. Якщо Росія повинна рухатися вперед, то ті, хто має владу й могутність, мусять дійти згоди щодо того, хто чим володіє, хто встановлює правила, і яким чином ці правила змінювати. І в зв’язку з цим актуальнішим є швидше закликати не до демократії, а до справді конституційних правових норм. Інакше кажучи, завдання полягає в тому, щоб перетворити царську Росію на версію кайзерівської Німеччини.
Це буде нелегко зробити, але є гарні підстави для оптимізму. І хоча дуже багато написано про Росію Путіна, решту країни при цьому не беруть до уваги. Кажучи про Росію Путіна, мають на увазі головним чином Кремль і чиновників. Вони безсумнівно домінують, але вони не репрезентують усю Росію цілком.
Мільйони споживачів, які реалізують своє право вибору у швидко зростаючих мережах супермаркетів; повні літаки бізнес-мандрівників, які злітаються до Лондона, Цюріха та Франкфурта щодня; відпускники, які, втративши Крим, знайшли для себе Середземномор’я — все це частина Росії за межами путінської Росії. Та частина, яка зростатиме й розвиватиметься навіть тоді, коли Путін піде в історію.
Тому для Росії основним питанням сьогоднішнього порядку денного має бути свобода, а не демократія. Навіть зараз Росія, будучи недемократичною, здебільшого вільна. Що потрібно, то це інституалізувати цю свободу, збудувавши сучасну державу, яка має змінити старомодну царську систему. Що ще потрібно, то це сучасне громадянське суспільство, яке б консолідувало в собі багатоетнічне постімперіалістичне населення країни.
Для цього потрібна наявність своєрідного лібералізму, який нині в Росії відсутній. Того, який би виступав за свободу, реформи й національну державу. Ані уряд, ані нинішня опозиція цих якостей не мають, що означає, що росіяни повинні дивитися за межі путінської Росії.
Що стосується Заходу, то марно намагатися повернути Путіна та його команду назад до демократії, якої в Росії немає, або ж покарати Росію санкціями, які не працюватимуть. Захід мусить усвідомити, де Росія перебуває на історичному шляху, і не повинен прагнути відмахнутися від цього, сподіваючись, що все залагодиться само по собі. Політичну безодню можна звузити лише шляхом розвитку місцевого капіталізму. Тим часом Америка та Європа мусять грунтувати свою політику щодо Росії на взаємних інтересах, а не на очікуванні появи спільних цінностей.
Дмитро ТРЕНIН — провідний науковий співробітник Фонду Карнегі «За мир у всьому світі».
