Вибори в Німеччині, що викликають розбіжності, як і французький референдум із Європейської конституції, що відбувся в травні цього року, розкрили ідеологічні розколи — не тільки відносно Європи, а й із приводу самих основ суспільства й економіки. За критикою ЄС за те, що він «не приділяє достатньо уваги соціальній політиці», ховалося зображення Союзу у вигляді пастки, що примушує своїх членів підкоритися фатальному ринковому порядку, таким чином позбавляючи керівників країни здатності реалізовувати важливі соціальні цілі.
У Франції ці розбіжності очевидні не тільки серед крайніх правих і лівих та в традиційно націоналістичних колах прихильників принципів Шарля де Голля, а й серед більшості виборців-соціалістів, які вирішили відкинути позицію партійного керівництва, яке підтримує об’єднання Європи.
Ці значущі дебати не вщухнуть. Навпаки, як показують вибори в Німеччині, й у міру наближення Франції до нових президентських виборів, суперечки посилюються.
У Франції така напруженість особливо очевидна в лавах соціалістів. У розпал підготовки до конгресу партії, що відбудеться в листопаді, знову виникає конфлікт, причина якого закладена в самій концепції партії. З одного боку — соціал-демократичний погляд, який за суттю схвалює ринкову економіку, але прагне пом’якшити її суворий вплив; з іншого боку стоять радикальні переконання, які звеличують революційний «розрив із капіталізмом».
Зі зникненням комуністичного світу та крахом його колективістської політики можна було б вважати ці суперечки вирішеними на користь реформістського погляду. Але дивне те, що впродовж останніх кількох місяців значна частина соціалістичного електорату та його партійних лідерів підтримує радикальні зміни.
Більш того, суттєва частина ширшого антиліберального лівого крила, що складається з комуністів, екологів, активістів профспілок і прихильників руху Аттак, обвинувачує реформістів у тому, що вони підкоряються ліберальній глобалізації, й замість цього виступає за радикальні перетворення в суспільстві й економіці.
Успіх у ЗМІ Олів’є Безансено, 31-річного представника найнепохитнішої секції революційної комуністичної Ліги троцькістів, відображає владу цієї мрії. Набравши понад 4% голосів у першому раунді президентських виборів у 2002 році, Безансено тепер, згідно з опитуваннями громадської думки, займає 38-е місце у списку найпопулярніших людей Франції.
Цікавий той факт, що відлуння ідей, які обговорюють радикальні антиглобалісти, можна знайти в деяких ініціативах, що виходять від правих. Президент Франції Жак Ширак, а також президент Бразилії Лула да Сільва, який представляє ліве крило, підтримують податок на авіаквитки, що спрямовуватиметься на фінансування розвитку бідних країн. Таким чином, лідер центристської партії Франсуа Бер запропонував ввести «податок Тобіна» (названий на честь його творця, лауреата Нобелівської премії економіста Джеймса Тобіна) на фінансові угоди, доходи від якого повинні піти на соціальні потреби.
Чим же пояснюється цей відроджуваний радикалізм, який, здавалося б, ігнорує європейську та міжнародну політичну дійсність?
Можна допустити вплив французьких політичних традицій, які як у правому, так і в лівому крилі завжди віддають перевагу чистоті перед принципом брудного компромісу. Додайте до цього вроджену французьку недовіру до лібералізму — насправді, французька мова є однією з небагатьох, у яких слово «лібералізм» має принизливий смисл, — разом із таким самим глибоко укоріненим сприйняттям держави (знову ж таки, як серед правих, так і серед лівих) як справжнього захисника спільних інтересів. У той час як прагматизм виник, щоб домінувати над соціалістичними партіями Північної Європи з 1930 х рр., — а післяКонгресу в Бад Годесберзі в 1957 р. також і над Соціал- демократичною партією Німеччини (СДПН), — перевага революційної ідеології, принаймні на рівні риторики, серед французьких соціалістів завжди переважала.
Але це не може бути вичерпним поясненням, адже подібна радикалізація відбувається в лівому крилі німців, де союз посткомуністичної ПДС — все ще впливової в землях колишньої Східної Німеччини — з дисидентами СПДН на чолі з Оскаром Лафонтейном висуває в рівній мірі радикальні пропозиції. За очевидної нездатності й лівого, й правого урядів протистояти новій хвилі безробіття, зростаюча частина французького та німецького електоратів більше, здається, не вірить у традиційні рішення.
Держава загального добробуту, значною мірою пов’язана з реформістським соціал-демократичним рухом, тепер досягає своїх меж у вигляді некерованого державного дефіциту та неприйнятних рівнів оподаткування. Таким чином, соціальна мобільність, яку колись підтримувала держава загального добробуту, зазнала серйозних невдач. Вважається, що об’єднані ринки приносять радше нерівності, суворість і ненадійність, аніж обіцяний прибуток від економічного зростання.
У такому зневіреному навколишньому оточенні процвітають мрії про утопію. Але характерною рисою утопій є те, що їх неможливо здійснити.
Те, що зараз необхідно, — це скромніші суперечки про те, як привести ринковий дефіцит у відповідність із вимогами про солідарність. Чи повинна держава обмежитися створенням економічного клімату, сприятливого для приватних підприємств? Наскільки це має сприяти безпеці, освіті, дослідженням, новаторству та захисту бідних?
Але такі дебати можуть бути плідними, тільки якщо вони визнають економічні й політичні обмеження, за яких функціонують сучасні держави. Справді, роль держави ускладнюється тим фактом, що урегулювання ринку стає не так національним, як радше транснаціональним завданням.
Замість того, щоб у відчаї розводити руками, ми повинні залишатися вірними розбіжностям, які так полюбляє великий німецький соціолог Макс Вебер, оскільки настав час, коли мораль відповідальності повинна переважати над мораллю переконань.
Рафаель ХАДАС-ЛЕБЕЛ — автор книжки «101 слово про французьку демократію», доцент Інституту політичних досліджень у Парижі.
