Прокремлівський молодіжний рух «Наши» розпочав кампанію цькування відомого дисидента радянських часів, а нині оглядача «Новой газеты» Олександра Подрабінека. Приводом стала його досить різка стаття в інтернет-виданні «Ежедневный журнал» під назвою «Как антисоветчик антисоветчикам...».
Узагалі, початок цієї історії виглядає дещо анекдотично. На Ленінградському проспекті в Москві є готель, тепер готель «Советский», на якому майорить червоний прапором з серпом і молотом. За комуністичних часів у ньому зупинялися гості ЦК КПРС, чиновники високого рангу, дружні іноземні бізнесмени. Навпроти була шашлична. Навіть за тих часів її назвали антирадянською. Ніякої політики, лише географія. Тим паче що й номери будинків у них були дзеркальні. У готелю 32, у шашличної 23. Якщо готель «Советский», то навпроти шашлична — антирадянська. Нові господарі закладу вирішили розмовний штамп винести на вивіску. Сучасним сленгом «по приколу». І нікого це до певного часу не хвилювало. Поки виразно не позначився політичний поворот.
І тоді деякі вельми чутливі до найменших рухів з Кремля громадяни й чиновники вирішили включитися в боротьбу за світле радянське минуле в ім’я такого ж майбутнього. Голова Московської міської ради ветеранів Володимир Долгих, колишній секретар ЦК і кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС, звернувся до префекта Північного адміністративного округу Москви Олега Мітволя зі скаргою на назву шашличної. «До Московської міської ради ветеранів звертаються москвичі з приводу... шашличної з назвою «Антисоветская»... Вони висловлюють обурення недоречним політичним каламбуром (виділено автором) з назвою закладу громадського харчування в столиці». Навіть Долгих визнає, що назва шашличної не більше ніж каламбур, але політичний, і тому викликає роздратування. Природно, що держатель акцій банків, газет і плодоовочевих компаній недавно призначений на посаду Олег Мітволь і начальник його управи Штукатуров поспішили доступно пояснити все власникам закладу. Як не дослухатися до їхніх рекомендацій, якщо від чиновного свавілля справа може постраждати. Назву змінили.
На подію відгукнувся Олександр Подрабінек. «Антисовєтчик» зі стажем кинув в обличчя так званим ветеранам сповнені гніву слова: «Ви так обурилися «антирадянською»» назвою тому, що, мабуть, ви й були вертухаями в тих таборах і в’язницях, комісарами в загородзагонах, катами на розстрільних полігонах... Володимир Долгих, голова московської Ради ветеранів, який, власне, й подав це прохання, на війні був політруком, а потім зробив партійну кар’єру, ставши, зрештою, секретарем ЦК КПРС. Люди старшого покоління мають пам’ятати це прізвище. Ветеран тоталітаризму!.. Ви, Володимире Івановичу, з тієї банди комуністичних злочинців, які намагалися знищити нашу країну, а потім зуміли щасливо уникнути суду й покарання. Тепер ви знову спливаєте на поверхню, щоб виправдати своє минуле. Радянське минуле — криваве, брехливе й ганебне». Ні, Подрабінек зовсім не проти тих, хто пройшов пів’Європи й переміг фашизм. Цих ветеранів він поважає й вважає, що країна для них практично нічого не зробила. Він проти тих, хто на плечах наших солдатів приніс окови народам Східної Європи. Якраз справжні ветерани, яких, на жаль, залишається все менше, не обурюються назвами кафе. Найбільше це хвилює тих, хто, як дорогий Леонід Ілліч, на фронті, за свідченням генерала Григоренка, практично не бував, але за успіхи в партійно-політичній роботі в званнях підвищувався регулярно й брав участь у параді Перемоги.
Але й не це стало каменем, що зрушив лавину цькування Подрабінека. Якби він тільки сперечався з ветеранами. Але дозволив собі більше: «Та що там радянські ветерани — сталінські соколи та брежнєвські лизоблюди, душителі свободи з партії Володимира Долгих. Нормальні, здавалося б, люди покірно й негидливо живуть у світі радянських символів і назв. Читають «Комсомольскую правду», працюють у «Московском комсомольце», грають у театрі «Ленинского комсомола», живуть на Ленінському проспекті й навіть не просять його перейменувати. Яка різниця, говорять вони, як називатися. Дійсно, жити в чистоті чи в бруді — яка різниця?!.. Так, тих, хто боровся з нацизмом, варто поважати. Але не захисників радянської влади. Треба поважати пам’ять тих, хто протистояв комунізму в СРСР. Вони відстоювали свободу в невільній країні. Їхня пам’ять чогось варта в Росії, яка називає себе демократичною?» Автор статті зазіхнув не на минуле, а на сьогодення. Ось чому підголоски Кремля почали вимагати для Подрабінека aquae et ignis interdictio — відлучення від води й вогню. У древніх римлян ця формула означала позбавлення громадянських прав і вигнання.
Формально в провину дисидентові й правозахисникові ставиться неуважне ставлення до ветеранів, до радянського минулого. За словами комісара руху «Наши» Гліба Крайника, якщо журналіст не вибачиться, рух домагатиметься його виїзду з країни. Крайник додав, що в їхньому статуті є пункт про захист честі й гідності ветеранів. Не лише це. Чомусь мало хто звернув увагу на пасаж у його статті: «У Радянському Союзі крім вас були інші ветерани, про яких ви не хотіли б нічого знати й чути — ветерани боротьби з радянською владою. З вашою владою. Вони, як і дехто з вас, боролися з нацизмом, а потім билися проти комуністів у лісах Литви й Західної України... (курсив наш)». Іншими словами Подрабінек солідарний з литовськими «лісовими братами» та бійцями УПА. А це для кремлівських керівників та ідеологів страшніше за будь-яку єресь. Цього вони стерпіти не можуть. Не може бути за визначенням у Росії тих, хто співчуває тим, хто боровся з НКВС і радянською владою в країнах Балтії та західній частині України. Звідси пропозиція префекта Північного адміністративного округу Москви Олега Мітволя «дати оцінку позиції Олександра Подрабінека, одного з лідерів руху «Солидарность», явного прихильника бандерівців». Ось молодики й дають оцінку. Та таку, що журналіст змушений переховуватися. Через побоювання за життя й здоров’я своїх рідних.
Рух «Наши» подав до суду на Подрабінека. Має відбутися черговий «мавпячий процес». Певний час тому в судовому порядку намагалися заборонити викладання еволюційного вчення Дарвіна. Тоді через протести вчених усього світу владі довелося поступитися. Але належний практикум вони пройшли. Не хочеться бути в ролі Касандри, але не полишає відчуття, що звинувачувальний вирок журналісту басманного або подібного суду вже написано й справа за малим — його формальним оголошенням. Тут не до положення римського права cogitationis poenam nemo patitur — ніхто не несе покарання за думки. Навіть висловлені публічно. Така-от суверенна демократія з такою ж свободою слова.
Авжеж, владу більше б влаштувала добровільна еміграція Подрабінека та його родини, але нарвалися на стійкого борця, якого не змогли залякати й зломити навіть у брежнєвсько-андроповські часи. Ось і біснуються молодчики з прапорами під вікнами його квартири, турбують родичів і сусідів.
Характерно, що велика російська преса, зокрема й так звана ліберальна, мовчить, ані пари з вуст. Крім «Новой газеты», де друкується Подрабінек, ніхто не виступив на його захист, навіть інформації про те, що відбувається, не друкують. Виступи на підтримку надто небезпечно, можна потрапити під кремлівську роздачу, виступити проти — в пристойному суспільстві руки не подадуть. Тому пристрасті вирують в інтернеті й лише на лічених сайтах. Протестує проти переслідування журналіста професійна організація «Репортери без кордонів», російська спілка журналістів поки мовчить. Зі зрозумілих причин. Може настав час висловитися й нашій професійній організації. Те, що відбувається в сусідній країні, не має залишати нас байдужими. Бризки ненависті до інакомислячих перелітають через наш кордон.
Справа Подрабінека — частина широкомасштабного наступу на залишки демократичних свобод у Росії. Вона круто замішана на ксенофобії. Борис Якеменко, який є одним з головних ідеологів руху «Наши» й відповідає за його православно-патріотичну складову, член Громадської палати Росії, до речі, склад її підбирався президентом Медведєвим, іде ще далі. Ніколай Сванідзе в «Ежедневном журнале» цитує цього мальбрука, що зібрався в похід за Росію для росіян. «Ось, наприклад, Сванідзе, чиї фільми про історію Росії ХХ століття цілком могли б стати предметом розгляду в Комісії з фальсифікації історії. З цієї ж серії й правозахисник Арутюнов.... І Гербер... та інших фельгенгауерів...» Далі Ніколай Сванідзе пише: «Чудова компанія підбирається. Начебто до чого тут Фельгенгауер? (військовий оглядач «Новой газеты». — Авт.)... Але ж як утриматися, коли в людей такі прізвища! Ніби на замовлення. Подрабінеки, Гербери, Фельгенгауери — картина очевидна. Чиста справа лікарів-шкідників». Цілком доречне питання, але вже до Ніколая Сванідзе: чому він засідає в Громадській палаті поруч із запеклим шовіністом, не вийде з неї на знак протесту як порядна людина, а не прислужник цієї ксенофобської влади. Влади, що ганьбить справжню Росію Льва Толстого, Олександра Герцена, Миколи Лєскова, Костянтина Симонова, Анни Ахматової, Бориса Пастернака й багатьох інших, хто склав всесвітню славу її культури. І не треба дивуватися тому, що на уроці толерантності в одній російській школі вчителька почала його, попросивши дітей підняти руки, хто не росіянин. Подрабінеку поки погрожують, а чеченських правозахисників уже вбивають, і не лише в Чечні, а й у Москві.
Виглядає так, що всі ці конвульсії кремлівських керівників пов’язані з марним пошуком об’єднувальної ідеї для легітимізації своєї влади й виправдання майбутньої змови щодо її успадкування й розподілу. Нічого відповідного в нинішньому стані держави російської не знайшлося, довелося знову брати з минулого. Так вчинив Сталін, розпочавши свій виступ 3 липня 1941 р. не комуністичним «Товариші!», а «Брати й сестри!». Адже він чудово зрозумів, що за радянську владу, яка принесла, зокрема й російському народу, стільки зла та страждань, ніхто не воюватиме. Вождь посилався на справжніх і міфічних героїв минулого, нинішня влада намагається зробити те саме, спираючись на поки ще не дуже віддалене радянське. І за лекалами цього минулого влаштовує цькування неугодних. ГУЛАГ повною мірою відновити не вийде. Не тому, що немає бажання, його хоч греблю гати. Можливостей, як у ефективного менеджера, немає. От і займаються реанімацією привидів безрідних космополітів, ворогів народу й інших. Сталін і його спадкоємці залишили в цьому сенсі багату спадщину.
Росія дедалі більше занурюється в темряву реакції, й з кожним днем вона стає дедалі непрогляднішою. Нам треба цей гіркий факт усвідомити якнайшвидше й готуватися до того, що нашим великим сусідом буде абсолютно інша країна. Росія агресорів і ксенофобів. І розуміє такий сусід лише силу. Нам доведеться жити поряд досить довго, оскільки кліка Путін-Медведєв йти не збирається. У цьому й небезпека, по-перше, в нас вистачає тих, хто жадає піти свіжим сусідським слідом. Тому, по-друге, слід зміцнювати нашу демократію та державність, насамперед боєздатність нашої армії. Не балачками на ток-шоу, а реальними діями. І готуватися приймати політемігрантів, аби справами підтвердити, що Україна — не Росія.
