Вісь зла повертається — і вона стала більшою, ніж коли- небудь. Вчорашня зустріч президента Венесуели Уго Чавеса з президентом Росії Володимиром Путіним стала вищою точкою його турне, метою якого було насолити Вашингтонові. Маршрут Чавеса, що охоплює Білорусь, Іран, В'єтнам і Малі, частково спрямований на те, щоб підвищити шанси Венесуели отримати місце в Раді Безпеки ООН.
Окрім того, це неспростовне підтвердження появи нової мережі країн, що відкидаються США і їхніми союзниками, але таких, що вибудовують все більш глибокі зв'язки між собою, підтримуючи свої дії продажем енергоносіїв і зброї.
«Ми з Іраном; ми підтримуємо іранський народ, персидський народ, ми підтримуємо президента Махмуда Ахмадінежада, — говорив Чавес у інтерв'ю FT у травні. — Ми завжди будемо з вами. Боротьба Ірану — це наша боротьба». Подібні ж риторичні пасажі він видавав під час візиту до Білорусі, держави в радянському стилі, яку США оголосили «останньою диктатурою Європи».
«Ми створили стратегічний альянс між нашими країнами, — сказав він. — Наші країни повинні бути напоготові та тримати руки на рукояті меча». Хоча Чавес давно виступає в ролі лідера антиамериканських держав і учора підтвердив угоду з Москвою про постачання зброї, його найсерйозніші зусилля з налагодження зв'язків із іншими країнами сконцентровані в Латинській Америці, де він використовує нафтове багатство своєї країни для підтримки урядів Куби та Болівії.
В інших частинах світу зв'язки не такі явні і в більшій мірі сфокусовані на економіці. Вчені Пакистану, який до 2001 року зазнавав критики США за проведені там ядерні випробування, продавали атомні технології Ірану, Лівії та Північній Кореї, а Пхеньян постачав Іран відомостями про матеріал для ракет.
«Це не альянси, а стосунки, які складаються поза сферою нашого впливу, між країнами, що володіють нафтою і потребують зброї, і країнами, що потребують нафти і мають різні комплектуючі військової технології», — сказала колишня держсекретар США Мадлен Олбрайт цього року в інтерв'ю FT. Вона особливо відзначила зв'язки Китаю з Суданом, підживлювані продажем Хартумом нафти Пекіну і продажем зброї Пекіном Хартуму.
Ні Китай, ні Росія не демонструють такої ж експліцитно антиамериканської політики, як Венесуела, Іран або Сирія. Однак, хоча Пекін і Москва перебувають за межами осі антагоністів США, вони не бояться вступати з ними в зв'язки, частково тому, що усвідомлюють, що є дуже великими і значущими одиницями, щоб США списали їх з рахунків.
Один із значних зв'язків склався за допомогою Шанхайської організації співпраці (ШОС), що об'єднуює Москву, Пекін і колишні радянські республіки Середньої Азії.
На саміті ШОС минулого року було встановлено крайній термін для виведення військових баз США з Узбекистану, ще однієї країни-ізгоя для Заходу, що стала такою після бойні в провінційному місті Андижані. Цього року президент Ахмадінежад був присутній на саміті як спостерігач.
Інший антиамериканський фронт, що породжує різні домисли серед дипломатів, це сітка взаємовідносин між Сирією, Іраном, ХАМАСом і рухом «Хізбалла».
«На Близькому Сході і за його межами багато які люди вважають, що події, які відбуваються з ХАМАСом і «Хізбаллою», стосуються не лише ізраїльсько-палестинського конфлікту», — сказала в недавньому інтерв'ю міністр закордонних справ Великобританії Маргарет Бекетт.
«Дехто думає, що Іран, можливо, показує мускули, демонструючи, який хаос він спроможний викликати».
Тегеран назвав «абсурдним» припущення про його участь у діях «Хізбалла». Однак багато які західні аналітики наполягають, що ісламістське угруповання не почало б діяти, не отримавши зеленого світла від Тегерана й Дамаску, і зазначають, що Іран і Сирія зміцнили власні зв'язки за останні роки.
«Іран виступає тут з позиції сили, а Сирія — з позиції слабкості», — сказав один із європейських дипломатів. Інші дипломати ЄС говорять, що первинне визначення осі зла Джорджем Бушем і його заяви в стилі: «Якщо ви не з нами, значить ви проти нас» — посилили бажання знедолених країн об'єднатися й зменшити можливості Вашингтона сіяти розбрат у їхніх лавах.
Тому США намагаються відрадити Сирію від підтримки зв'язків з Іраном і рухом «Хізбалла», вдаючись при цьому до допомоги Єгипту та Саудівської Аравії. У кінцевому підсумкові кількість країн, що вважають себе ворогами США, ймовірно, виросла саме тому, що Буш почав навішувати на них такі ярлики.
