Як учив «Короткий курс історії ВКП(б)» і всі наступні за ним, Перша світова війна до межі загострила протиріччя усередині царської Росії. І це наблизило Жовтневий переворот, пізніше названий революцією. Що було б, якби світова криза затрималася або не сталася — це предмет альтернативної історії. Але однозначно можна сказати, що афганська авантюра наблизила падіння СРСР. Усі проблеми комуністичної держави загострилися настільки, що його існування стало просто неможливим. Знали б про це ті, хто так необачно зважився на введення військ до сусідньої країни...
Афганістан — країна гір та пустель. Води мало, придатної для посівів землі також мало. Життя важке, що виховує людей, у характері яких незалежність та складне ставлення до будь-якої влади. Афгано-британські війни, а їх було три, наочно показали, що підкорити цю країну не вдається навіть тим, хто створив імперію, над якою ніколи не сідало сонце. 1941 року, занепокоєний посиленням діяльності в Афганістані німецької та японської агентури, Уїнстон Черчилль запропонував Сталіну окупувати країну за прикладом сусіднього Ірану. Проте радянський лідер цю пропозицію відхилив, вважаючи за краще обмежитися запевненнями афганського уряду про нейтралітет.
Король Мохаммед Захір Шах правив країною 40 років. Жодні реформи не проводилися. На відміну від Туреччини та Ірану, що пережили під керівництвом відповідно Кемаля Ататюрка і династії Пехлеві процес модернізації, Афганістан залишався традиціоналістською, відсталою державою. Проте набирала силу марксистська Народно-демократична партія Афганістану (НДПА), заснована 1965 року за підтримки СРСР та КПРС. Вона майже відразу розпалася на дві ворогуючі фракції — помірну «Парчам» (Прапор), яку очолював Бабрак Кармаль, і радикальну «Хальк» (Народ) на чолі з Нур Мохаммедом Таракі та Хафізуллою Аміном. Одночасно формувалися ісламські групи та організації. Ситуацією вирішив скористатися двоюрідний брат короля Мохаммед Дауд. Разом із фракцією «Парчам» він організував військовий переворот і 1973 року повалив короля. «Хальк» путч не підтримала через його «класову обмеженість».
Дауд вів хитру гру, маневруючи між Москвою, західними столицями, Іраном, Саудівською Аравією і Пакистаном. Завдяки цьому він отримував військову та економічну допомогу з СРСР — понад 2,5 млрд. дол., також кошти із США — понад 500 млн. дол., Пакистану, Туреччини. Проте в Пакистані до Дауда ставилися досить насторожено. Його підозрювали в прагненні створити єдиний Пуштуністан. Одночасно він, проігнорувавши думку СРСР, форсував відношення з нафтовидобувними країнами Перської затоки. З шахського Ірану надійшов кредит на величезну на ті часи суму — в 2 млрд. доларів. Почалися змови. 1975 року армія подавила заколот фундаменталістів у відомій нині всьому світу Панджшерській ущелині. В центрі повстання стояло угруповання «Молоді мусульмани». У її рядах були практично всі майбутні лідери антирадянського джихаду: Гульбеддін Хекматіар, Бурхануддін Раббані, Ахмад Шах Масуд, Абдурауф Сайаф.
Наприкінці 1977 — початку 1978 р. настала черга лівих із «Парчам» та «Хальк». Відбулися масові арешти активістів НДПА. Коли 17 квітня 1978 року в Кабулі був убитий видний лідер НДПА Мір Акбар Хайбар, столицею прокотилися масові заворушення та мітинги протесту. Тоді 25 квітня кілька батальйонів афганських ВПС і ППО увірвалися до палацу Дауда і вбили його. За версією доктора філософських наук генерал-майора запасу Кіма Цаголова, основну роль у цих подіях зіграла таємна політична організація Об’єднаний фронт комуністів Афганістану (ОФКА) на чолі з полковником Абдулом Кадиром, який знаходився на зв’язку з КДБ.
Переворот, влаштований фракцією «Хальк» і названий Квітневою революцією, виявився для Москви абсолютно несподіваним. Радянські дипломати, партійні функціонери з міжнародного відділу ЦК КПРС та розвідники ГРУ і КДБ його банально проспали. Останнє досить дивно, оскільки Афганістан був буквально пронизаний радянською агентурою. Поставлена перед фактом, Москва була вимушена підтримати Таракі та Аміна.
Нові володарі почали впровадження порядків на кшталт Леніна-Сталіна. Для початку своїх противників репресували. Запеклі пуштунські шовіністи Таракі та Амін відкрито дискримінували людей інших національностей та релігійних переконань. У багатонаціональній країні, а в Афганістані проживають представники понад 90 національностей, це було рівносильне початку громадянської війни. Одночасно почалося викорінювання релігії. До цього потрібно було додуматися, щоб у практично феодальній країні почати боротьбу з ісламським духівництвом. Адже воно мало великий авторитет у населення.
До Квітневої революції 76% сільського населення Афганістану були позбавлені землі. В ході земельної реформи державою було вилучено без компенсації у землевласників 740 тис. га землі. З них 665 тис. га безкоштовно передані для безземельних селян. Проте релігійні селяни землю не брали. Вони вважали, що земля вже давно поділена Аллахом, тому ніхто не має права ділити її знову.
Репресії призвели до масової еміграції до Пакистану та Ірану.В таборах у цих країнах ісламісти набирали і озброювали загони для боротьби з режимом. Примусовий набір до армії викликав загальну невдоволеність. Солдати дезертирували або переходили на бік моджахедів. До того ж Амін повалив Таракі, а потім і вбив його.
Радянське керівництво не зовсім чітко уявляло собі реальний стан справ у країні. Багаточисельні військові радники, цивільні фахівці, партійні функціонери та розвідники з різних причин передавали спотворену інформацію, часто згущували фарби, вимагали введення військ для захисту найважливіших оборонних і цивільних об’єктів.
У ЦК КПРС переважала думка, що слід запобігти американській інтервенції, розміщенню в Афганістані їхніх військових баз. Разом з американським просуванням до південних кордонів у Москві вкрай серйозно ставилися до повідомлень про зростаючу допомогу Китаю опозиції. При цьому в Польщі розгортався рух «Солідарність», і втрата Афганістану могла призвести до непередбачуваних наслідків у європейському таборі соціалізму. Все разом і привело частину членів політбюро до думки про необхідність уведення військ. Характерно, що вищий генералітет був проти цього. Але міністр оборони Дмитро Устинов вважав, що достатньо буде першим радянським танкам з’явитися в Афганістані, і бунтівники розбіжаться. Перший заступник міністра оборони маршал Сергій Соколов, виїжджаючи в Термез, сказав дружині: «Через місяць повернуся». Але відрядження розтягнулося на цілий рік.
Дуже скоро стало зрозуміло, що введення військ наприкінці грудня 1979 року не лише не полегшило становище, а значно його погіршило. Втрати Радянської армії склали близько 15 тис. осіб, кілька сотень тисяч отримали поранення, багато хто стали інвалідами. Утримання так званого обмеженого контингенту коштувало понад 30 млрд. доларів. І це без урахування величезної технічної допомоги, постачань озброєнь афганській армії та витрат на допомогу при спорудженні цивільних об’єктів.
Хай там як старалася офіційна пропаганда приховати правду про стан справ в Афганістані, все одно вона проникала в народ. Урешті-решт уже восени 1980 року довелося демобілізувати солдатів та сержантів, які відслужили свій строк. Вони й привезли додому свідчення очевидців. Та й усе зростаючі втрати приховувати було неможливо. Радянський Союз був залучений у війну не лише в Афганістані, а також у Нікарагуа та Анголі, не рахуючи близькосхідного конфлікту, що перейшов 1982 року в гостру фазу при вторгненні ізраїльських військ до Лівану та важкої поразки бойовиків Ясіра Арафата. Їх довелося евакуювати з Лівану.
Як каже англійське прислів’я, misfortunes never come singl — біда ніколи не приходять одна. Почалося зниження світових цін на нафту, а відповідно й на газ. Прибутки бюджету впали, а витрати, у тому числі на Афганістан, швидко зростали. Американці почали розміщувати крилаті ракети в Європі, а відповісти їм було нічим. Але найголовніше. Польща опинилася на межі втрати влади місцевими комуністами. Довелося піти на військовий переворот генерала Ярузельського. Характерно, що після введення військ до Афганістану, ніхто в радянському керівництві навіть не підняв питання про можливу інтервенцію в братську країну, за чехословацьким прикладом. Криза радянської влади набувала лавиноподібного характеру, і це стало зрозуміло навіть найтвердолобішим членам політбюро. Причому так довго очікуване виведення радянських військ уже нічого в цьому процесі змінити не могло.
Нині конфлікт в Афганістані набув інших рис. Разом із боротьбою з міжнародним тероризмом головною стає проблема транспорту та видобування енергоресурсів. Існують дані, що на півночі країни є великі запаси газу. Зокрема, італійський концерн Eni розробляє обгрунтування прокладання газопроводу з Туркменії до Пакистану та Індії через Афганістан. Саме в цьому полягають справжні причини гострого конфлікту, в якому беруть участь країни, що послали свої контингенти в цю країну.
Афганська скринька Пандори, настільки необдумано відкрита радянським керівництвом, ще довго отруюватиме становище у стратегічно важливому регіоні між Центральною Азією, Іраном, Пакистаном та Китаєм. Але колись кожна війна закінчується, і в мирному Афганістані доведеться все починати заново. І Україна може в цю справу зробити свій внесок. Але лише в тому випадку, якщо сама стане не об’єктом, а суб’єктом міжнародних відносин.
