Можна здогадуватися, як ретельно добирав вирази для своєї заяви уряд Молдови, оскільки на це пішло чотири дні, відколи 15 травня президент Румунії Траян Басеску заявив, що Румунія не підпише договір про кордон із Молдовою, оскільки тим самим вона б узаконила пакт Молотова-Ріббентропа. У заяві уряду Республіки Молдова від 19 травня сказано: «Керівництво Румунії не раз виступало з недвозначними заявами про неминуче поглинання Молдови Румунією, про принципову неможливість вирішення придністровської проблеми й відповідно про «возз’єднання» Молдови та Румунії як єдиної осяжної європейської перспективи для Молдови». Молдовська влада не лише звинуватила Румунію у втручанні у внутрішні справи країни (відголос недавніх звинувачень у підбурюванні заворушень після парламентських виборів), а й назвала румунську політику «агресивною». Молдовський уряд також висловив здивування з приводу відсутності реакції держав-членів Євросоюзу на акції Румунії щодо Молдови. Більше того, Кишинів поскаржився, що його занепокоїність діями Бухареста, яку він висловлює тривалий час, не беруть до уваги європейські країни. Отож, заявляє молдовський уряд, молдовсько-румунські відносини деградували до такого стану, який створює проблему регіонального масштабу і «нове вогнище регіональної нестабільності в Європі». Офіційний Кишинів окремо зазначив, що цю проблему не можуть більше ігнорувати ні Європейський Союз, ні Україна. Тому в своїй заяві уряд Молдови закликає представників Євросоюзу втрутитися в дипломатичний конфлікт між Бухарестом і Кишиневом і допомогти «нейтралізувати агресивну румунську політику». Уряд Молдови запевнив, що готовий відстоювати незалежність та суверенітет Республіки Молдова.
Дотепно прокоментував заяву румунського лідера на прохання журналістів у Чернівцях посол Молдови в Україні Ніколає Гуменний. Загалом, він сподівається, що це «тимчасовий етап у стосунках», але «в іншому разі це означатиме, що в нас немає кордону з ЄС, і громадяни Молдови можуть вільно пересуватися територією кран ЄС».
Власне, це знову апеляція до Євросоюзу з вимогою змусити Бухарест припинити видачу румунських паспортів громадянам республіки. Хоча законодавство Молдови дозволяє подвійне громадянство, влада республіки стверджує, що опаспортизувавши молдованів, Румунія оголосить референдум про «возз’єднання». Тим не менше, Брюссель мовчить. Лише два роки тому спецпредставник ЄС Калман Міжей передавав Бухаресту рекомендацію Брюсселя не надавати в масовому порядку румунське громадянство молдованам із тої простої причини, щоб уникнути їхньої навали в країни ЄС. Але його ніхто й не думав слухати. За оцінками експертів, уже до кінця року румунські паспорти будуть мати 1,5 млн. громадян Молдови (із 4 млн. населення). Та й сам президент Румунії вже після відомої заяви оголосив, що прискорить процес. Більше того, він не бачить у цьому жодного порушення європейського законодавства, і ніхто не вимагав від Румунії відмовитися від цього плану.
Можна, звісно, сперечатися, чи мають солідний грунт спроби молдовської влади сконструювати молдовську ідентичність. У Бухаресті, як відомо, її цілковито заперечують. Та й у самій Молдові практично вся опозиція не лише наполягає на румунській ідентичності, а й підтримує злиття, відкидаючи навіть ідею «один народ — дві держави». Утім, проблема існує. І що важливо для нас, не тільки в самій Молдові, чи навіть у Придністров’ї, де наполягають на молдовській ідентичності, а і в Україні. Досить згадати, як у липні минулого року конфліктно припинила діяльність спільна українсько-румунська комісія, яка рахувала тих, хто ідентифікує себе румунами в Одеській області. Тоді в селі Утконосівка — на невдоволення румунської сторони — не виявили жодного румуна, натомість, виявили 93% молдованів...
На жаль, уже традиційним є мовчання офіційного Києва на чергову конфліктну заяву румунського президента Басеску. У квітні минулого року він говорив, що у Києві нібито вистачає тих, хто планує приєднати Придністров’я до України. Тож, говорив Басеску, тоді Україні доведеться повернути Молдові «південні землі», тобто частину нинішньої Одеської області, яку, знову, як вважають у Бухаресті, втратила Румунія у результаті пакту Молотова-Ріббентропа. Ще роком раніше бухарестський суд визнав законними дії правителя Румунії в 1940—1944 рр. (і засудженого румунським судом у 1946 р.) маршала Іона Антонеску на «звільнення в 1941 р. Бессарабії і Північної Буковини», оскільки, мовляв, маршал повернув території, втрачені внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа.
І хоча румунський президент, по суті, неодноразово заперечував Паризький мирний договір 1947 р., укладений державами-переможницями у Другій світовій війні із країнами-союзниками нацистської Німеччини (тут таки слід віддати належне Й.Сталіну, який свого часу наполіг на укладенні такого формату договорів, щоб убезпечитися від територіальних претензій у майбутньому), ніхто з підписантів (чи правонаступників) не протестував. Власне, після Косово згадувати про той же Гельсінський акт про непорушність кордонів у Європі стало наївним.
Важко віднайти якісь глибинні державницькі інтереси, які змушують Київ мовчати. Водночас, і заяви румунського лідера не слід переоцінювати. З тої причини, що попереду вибори. Апеляція до історичної несправедливості — це теж знаряддя зміцнення національної ідентичності, що грунтується, як відомо всім філософам і політологам, на порівнянні займенників «ми» та «вони». І застосовується вона національними урядами нині широко по всьому світу. На підтвердження пригадаймо гострий конфлікт, що виник у березні між Іраном та маленькою острівною державою Бахрейном через геть спонтанну згадку одного колишнього іранського урядовця про те, що два століття тому Бахрейн був провінцією Персії. Тоді на захист Бахрейну стали всі правителі Затоки (знову ж слід мати на увазі, де слід вживати відповідну назву, щоб не образити візаві: для Ірану вона Перська, для арабських держав — Арабська), щоб домогтися від Тегерана публічних запевнень у відсутності територіальних посягань. Три маленькі острови в Затоці, які Іран вважає своїми, натомість ОАЕ — окупованими, теж служать важелем національної самоідентифікації обох сторін конфлікту. У випадку ОАЕ — зрозуміло. Водночас, Тегеран вважає звинувачення в окупації бажанням офіційного Абу-Дабі зректися власного історичного спадку, що нагадує про спільне із Персією.
Тут цікаво відзначити, як ірансько-арабський конфлікт тотожний нинішньому словацько-угорському. Так, Будапешт уже тривалий час звинувачує Братиславу в утисках угорської меншини. Зокрема, фігурує звинувачення у забороні вживати у шкільних підручниках в угорських школах угорські відповідники географічних назв. Натомість, Братиславу дратують нагадування Будапешта про спільну історію, вже сама назва «Верхня Угорщина», якою колись в Угорському королівстві йменували сучасну Словаччину. Минулого року дійшло до того, що один словацький міністр неодноразово кепкував над зовнішністю пані міністра Угорщини, вбачаючи в ній схожість із Гітлером; побилися футбольні фанати; словацька поліція не впускала на свою територію колону угорських націоналістів у строях Другої світової, а обидва прем’єри так і не змогли домовитися, на чиїй території зустрітися.
Що показово, Євросоюз мовчав, спостерігаючи цю запальну суперечку між двома своїми «ново-європейцями». Цілком імовірно, там вважають, що справа не варта втручання, поки не виходить за межі вокалу. Але мовчання Києва у подібних справах — річ заздалегідь програшна. Звісно, можна виправдовуватися, що ми, мовляв, не піддаємося на провокації, демонструючи добру волю на уникнення будь-якого загострення. Ковтаємо заяви Басеску, як проковтнули оте «історичне» пояснення Путіна, як була створена Україна. Між тим, у очах інших країна постає однозначно слабкою і невпевненою у собі. Більше того, впевненіше почувається іноземне лобі (слід прямо казати, «п’ята колона») в політичному істеблішменті, й недавнє усунення з посади міністра закордонних справ В.Огризка лише за догану російському послу тільки посилило і до того безкарні домагання й інших посланців (горезвісне шоу Шустера із публічною екзекуцією вже заступника міністра МЗС за участі ізраїльського посла).
І найнебезпечніше те, що вокальне безсилля провокує у майбутньому цілком практичні акції, включно із «паспортизацією» і референдумами про «возз’єднання».
