Сучасний світ потребує позитивних емоцій. І не «силіконових», як деякі частини тіла гламурних дамочок, не напомпованих психоенергетичною «віагрою», не вимучених різноманітними онлайновими підгляданнями у шпаринку, ні, — справжніх. Емоцій, які б засвідчували: людина здатна ще на щось, окрім як заробляти гроші та витрачати їх. На щось більш високе, ніж щоденна гонитва за механічним зайцем матеріального прибутку.
Це невловиме «щось» глобалізована планета поки що не може назвати. Але воно наочно виявляє себе в ті моменти, коли людство справді стає цілісною спільнотою, спостерігаючи за знаковими подіями, співпереживаючи їхнім героям і беручи тією чи іншою мірою участь у них — хай і пересиланням банальних грошей, але від щирого серця. Усе людство — за винятком його кількох сегментів: тих, що не мають практичного доступу до телебачення та інтернету і тих, де телебачення побудоване таким своєрідним чином, що радше роз’єднує, ніж поєднує націю з людством.
Саме так і сталося минулого тижня, коли майже весь світ, буквально затамувавши подих, стежив за завершенням рятувальної операції на чилійській шахті Сан-Хосе. Нагадаю, що на цій шахті після обвалу 33 гірники залишилися відрізаними на глибині 700 метрів. Поки з ними встановили контакт і довідалися, що вони живі, минуло 17 діб у підземній пітьмі. Їжі й води було обмаль, але гірники змогли витримати, зберегти людську подобу, віру у порятунок.
Вирішальну роль у цьому відіграв начальник зміни 54-річний Луїс Урсу. За словами колег, Луїс Урсу — тверда, але дуже ввічлива людина. Ніхто й ніколи не чув від нього поганого слова (уявіть-но такого начальника зміни на українській копальні!). У дитинстві він рано втратив батька і допомагав виховувати шістьох молодших братів. Його якості лідера й організатора, які яскраво виявили себе за критичних обставин в аварійній шахті, були гідно оцінені експертами NASA, котрі надавали чилійцям консультації з методики виживання в екстремальних умовах. А ще Урсу є переконаним прихильником демократії (чи багато таких серед наших начальників шахтарських змін?), і всі рішення у підземній темряві приймалися не з примусу начальника, а з переконання, більшістю голосів чи консенсусом. Так само консенсусом було ухвалено й про те, щоб не розповідати на поверхні про деякі не надто симпатичні епізоди перших 17 днів, коли ніхто з гірників не знав, чи знайдуть їх і чи взагалі шукають...
Чому я так детально про це розповідаю? А тому, що про це і про багато чого іншого говорив майже весь світ, співпереживаючи шахтарям і рятувальникам упродовж останньої фази робіт з визволення в’язнів копальні Сан-Хосе. 70-добове перебування під землею відрізаних від світу гірників — явище справді унікальне; не менш унікальною є й рятувальна операція, проведена урядом Чилі у співпраці з іншими державами і з приватним бізнесом. Унікальним можна вважати й висвітлення цієї події мас-медіа. За перебігом майже 23-годинної операції з підйому гірників стежили безпосередньо на місці події понад 1500 журналістів. Провідні телеканали світу провели своєрідний цілодобовий марафон, перериваючи пряму трансляцію тільки короткою інформацією про інші події. Отже, для абсолютної більшості планети головною подією став порятунок гірників — воно, як на мене, так і було як з об’єктивної точки зору (бо що там нікчемність вітчизняних політиканів у студіях наших каналів чи фанатичне смертолюбство терористів у порівнянні з подвигом людського духу, з самовідданими діями всієї нації, яка поєднала зусилля задля порятунку співгромадян), так і з суб’єктивної, з точки зору журналістської спільноти. Бо ж які цікаві характери, які повороти сюжетів! Справжній латиноамериканський серіал, тільки без акторів, насправді, в реалії, — й куди там тим нікчемам із різних «Домів» до простих чилійських шахтарів і за рівнем інтелекту, й за почуттям гумору, й за сміливістю дій!
Як вам подобається чолов’яга, що сипле дотепами на 700-метровій глибині, ще не знаючи, чи визволять їх із пастки, і підбадьорює не тільки тих, хто біля нього, а й за допомогою спущеної по тонкій свердловині відеокамері тих, хто нагорі готує рятувальну операцію? А інший, який після понад двомісячного підземного ув’язнення з’являється на поверхні ретельно поголеним, ледь не при краватці? А ще один, котрий запросив зустрічати його одразу й дружину, й коханку? А шахтар-ветеран, котрий уже тричі побував під обвалами і все одно не збирається кидати свою працю, бо такий він уже уродився? Цікаві люди, драматичні повороти подій, нова інформація, яка потребує осмислення.
І чи не найголовніше в цій інформації — це феноменальні, у чомусь несподівані успіхи латиноамериканських інженерів. Пробурити надзвичайно точно спершу тонкі свердловини, якими гірникам надходило необхідне, — від повітря до їжі та медикаментів; за мінімальний строк сконструювати рятувальну капсулу «Фенікс» та все інше потрібне обладнання; домогтися того, щоб воно працювало безвідмовно (у цьому всі глядачі змогли наочно пересвідчитися), — це дуже непросто. Звісно, була допомога з боку США, передусім космічної агенції NASA, але головне робилося на місці та руками місцевих інженерів. Отож не тільки співати та танцювати (а ще — робити революції та грати у футбол) уміють у цій частині світу, і на це тепер слід зважати всім, хто прагне дружніх та ділових відносин з країнами Латинської Америки. А ще ми побачили солідарність влади, праці й капіталу. Безпосередньо на рятувальну операцію державне підприємство Codelco витратило 15 мільйонів доларів, ще сім мільйонів доларів витратили приватні фірми. Це так звані оперативні витрати, в які не включені інші витрати, наприклад, на їжу та проживання родичів гірників у таборі «Надія» біля місця буріння свердловини. А чилійський підприємець Леонардо Фаркас передав родичам шахтарів чеки на 10 тисяч доларів для кожного з 33 гірників. Він звернувся до колег по бізнесу із закликом збільшити ці індивідуальні бонуси до мільйона доларів кожному, щоб, за його словами, «ці люди після звільнення з-під землі могли забезпечено жити не працюючи». Чи зберуть бізнесмени такі значні суми, невідомо, але гроші вже надходять.
Та якими грошима можна виміряти радість країни, громадяни якої в ту хвилину, коли на поверхні з’явилася капсула із першим шахтарем, обіймалися і цілувалися одне з одним на всіх вулицях і площах; країни, всі церкви якої урочистим передзвоном сповістили про добрі новини?
Ні, це неможливо переказати — це треба було бачити, хай і не на місці подій, а за допомогою телебачення. Треба було бачити безмежно втомленого, але й безмежно щасливого президента Чилі вже після завершення рятувальної операції, коли він звертався до всіх співвітчизників. Авжеж, Себастьян Піньєра понад добу провів без сну на майданчику біля свердловини, особисто зустрічаючи кожного піднятого «Феніксом» шахтаря і знаходячи для кожного якісь особливі слова (хочеш уявити на його місці когось із українських урядовців з їхньою «невтомністю» й «самовідданістю» — і бракне фантазії...).
І тут ми підходимо до невтішного для нашої країни моменту.
Хтось порівняв унікальну рятувальну операцію із висадкою людини на Місяць. Не знаю, чи коректне це порівняння, але, принаймні, в одному тут схожість повна: тоді пряму телетрансляцію з місця події дивилося все людство, крім СРСР, КНР та їхніх сателітів. Зараз СРСР наче немає, але...
Звісно, у нас якраз у ці дні сталася жахлива трагедія на залізничному переїзді під Марганцем. Звісно, у нас був траур. Але все ж таки порадіти з приводу того, що 33 мужніх чоловіки на іншому краю Землі врятувалися від наглої смерті — не гріх. І стати причетними за допомогою телебачення до цієї всесвітньо значущої події — теж не гріх. Той, у кого є відповідні канали у пакетах кабельного телебачення чи необмежений доступ до інтернету, зміг це зробити і без допомоги вітчизняних мовників, які давали надто скупу інформацію. Але чому б й українським телеканалам не брати зразок із кращих західних новинарів? Невже ж головна причина тут у тому, що на тлі чилійської влади, бізнесу, інженерії, зрештою, шахтарів і всієї нації відповідні виміри нашого буття виглядатимуть не надто симпатично?
