Ще кілька місяців тому він був кращим другом Росії. Його перемогу на президентських виборах сприймали як реванш, приниження Майдану та його «помаранчевих» вождів. На його інавгурацію приїздив сам патріарх Кирил. Із Медведєвим та Путіним він зустрічався частіше, ніж багато хто з губернаторів. Він подовжив термін базування Чорноморського флоту і пообіцяв не вступати до ненависного НАТО. Такого друга у Росії ще не було.
Аж раптом ця чудова людина виявилась головним ворогом Росії. Російське телебачення розповідає про проблеми з демократією, які настали після його перемоги. Російський президент говорить про «утриманство» влади сусідньої країни. Російський прем’єр обіцяє побудувати додатковий підводний газопровід — тільки б не залежати від його забаганок. У Москві готові навіть відмовитись від подовження базування флоту — тільки б не давати йому зайвих грошей. Спільні дні народження, автопробіги та інші маленькі радощі одвічно зайнятих державних мужів — усе це забуто. Мине ще тиждень-другий — і російські телеглядачі побачать фільм про Україну, яка стогне під його залізною п’ятою. Про його кримінальне минуле. Про його поблажливе ставлення до українських націоналістів. Про його дружбу з Ющенком.
Чим же завинила перед Росією ця чудова оббрехана людина, цей корабель у пустелі української політики, цей лицар мисливських угідь і приватизованих резиденцій? А тим, що був романтиком. Він усіма силами своєї виснаженої політичними баталіями душі вірив, що варто йому сказати чарівні слова про любов до Медведєва (і Путіна), про Росію та єднання з нею, про супостатів із НАТО та іншу мерзенність, як гроші посипляться на нього прохолодним осіннім дощиком у російському березовому гайку, контракти переглянуться — і життя налагодиться. Та виявилось, що він має справу з людьми, яким потрібні тільки гроші, тільки вони. І вони зажадали від нього Митного союзу і трубу, заводи і пароплави. Не вимагали тільки душу — але навіщо йому потрібна була б душа, якби він усе і так їм уже віддав би? І от він дивиться у невидиму далечінь, повз Медведєва, і не розуміє: що ж це за пацани такі, чому не вдалося їх розвести по-тихому?
А чим же завинили перед Україною його вірні друзі, які вболівали за його перемогу, допомагали йому в трудах і негараздах, прислали йому Павловського і Маркова, — а тепер відкинені й ображені? А в тому, що були романтиками. І всіма силами своїх змучених перебуванням на галерах душ (а втім, у них і одна душа може бути на двох, але яка!) вірили, що людина, яка з такою пристрасністю говорила про Росію і російську мову, про дружбу і донецький степ, — їм і так усе віддасть, що українська власність проллється на них цілющим дощем у вишневому садочку. І все буде у них — і заводи, і пароплави, і труба, і до Митного союзу він вступить і, можливо, навіть в ОДКБ. А він нічого не віддав, нікуди не вступив, усе по Варшавах — та ще й знижки вимагає. Гроші, самі тільки гроші, тільки вони всьому мірило — хіба що їхньої спільної душі не вимагає, та й віддали б вони йому душу в обмін на Митний союз — так не вступає, а все знижки вимагає. То й що, хлопче, допомогли тобі твої ляхи?
Романтики сваряться — тільки тішаться. Насправді ми, росіяни й українці, живемо сьогодні в золоту добу. Нами управляють поети, інженери людських душ, мрійники й філософи — тільки вони самі ще цього не зрозуміли, не відкрились один одному, нагоди не було під час автопробігів. І відкритись вони зможуть лише тоді, коли ми перестанемо бути такими черствими, такими байдужими, перестанемо повсякчас вимагати від них зарплат, пенсій і щоб не крали зовсім або хоча б трохи менше. Коли ми остаточно повіримо їхнім чудовим словам і не звертатимемо ніякої уваги на їхні приголомшливі справи, ми зможемо стати такими ж гармонійними, як вони, і в подумки пролітати на шаленій швидкості Кутузовським або Хрещатиком, аби поринути у нові мріяння у тиші скромних дач.
