Провідний польський політик Ян Марія РОКИТА став гостем польсько-українського Клубу особистостей, створеного під патронатом Інституту розвитку міста у Львові. Якщо врахувати, що пан Рокита є лідером потужної правої парламентської фракції «Платформа Обивательська» («Громадянська платформа»), яку більшість політичних оглядачів називає найвірогіднішою переможницею на майбутніх парламентських виборах, то можна передбачити, що «День» спілкувався з майбутнім прем’єр-міністром Польщі. Пан Рокита з 1989 року очолював резонансну спеціальну слідчу комісію у справах комуністичних архівів і державної безпеки. Ця комісія навіть дістала назву «комісія Рокити». Із 1991-го він очолював парламентську комісію з внутрішніх справ та адміністрації, за часів прем’єрства Ганни Сухоцької — керував Радою міністрів. Рокиту називають знавцем у справах люстраційних, визнають його «слідчі навички» і безкомпромісність. У всіх своїх висловлюваннях він виявляє дивовижну толерантність. У 2003-му його було визнано людиною року за опитуванням тижневика «Wprost» і найкращим парламентарем 2003-го за конкурсом, організованим журналом «Politika». Свого часу таке ж високе визнання отримали Лєшек Бальцерович, Яцек Куронь, Лєх Валєнса, Віслава Шимборська та Александр Квасневський.
— Що б ви назвали особливою подією останнього часу в українсько-польських відносинах?
— Після помаранчевої революції Україна стала особливо близькою Польщі. Стільки позитивних емоцій було вкладено в неї! Польські студенти організовували спонтанні мітинги біля українського посольства у Польщі і кричали: «Віват!». Центр Варшави вкривали українські прапори. Свою громадську приймальню у Кракові я змушений був закрити через те, що всі мої співробітники поїхали до Києва. Тобто і з нашого, і з вашого боку відбулося щось дивовижне. Хочу нагадати, що саме Польща першою визнала незалежність України. Однак протягом 90-х у наших стосунках панувало затишшя. У почуттях звичайних людей превалювала недовіра або байдужість. Небезпідставно ми дорікали нашому лівому урядові, парламенту та президентові, що протягом останніх літ вони концентрували свою увагу тільки на офіційному Києві, — пам’ятайте, що в Україні є ще й опозиція, є прості люди, громадські організації. І не може так бути, щоб офіційні особи стали основною лінією дотику у польсько-українській політиці. На щастя, зараз більшість людей осягнули цю помилку, серед них наші ліві. Що стосується фундаментальних засад у наших стосунках, то я би виділив кілька. Перша: Україна є незалежною, самостійною державою, і цей фактор є не лише її незаперечним явищем, а й несе в собі користь державним інтересам Польщі. Якщо Україна захоче у майбутньому стати членом Європейського Союзу, то ми також протягнемо руку допомоги. Мої колеги у Європейському парламенті першими у січні цього року зробили заяву щодо майбутнього вступу України в Унію, і поки що це — єдина заява відносно України.
— Які головні завдання стоятимуть перед урядом, що невдовзі прийде до влади в Польщі?
— Я би сказав так: поступове повернення довіри до державної політики, яку, на жаль, знівелювали ліві, тобто продемонструвати владу, яка діє в інтересах народу, діє чітко, поступово та рішуче. Друге: оскільки ми лише рік тому увійшли до Євросоюзу, потрібно зробити польську економіку конкурентоспроможною в Європі значно більше, ніж маємо зараз. Тому мусимо знижувати податки, знижувати собівартість виробництва. Створювати умови сприяння діяльності середніх та малих підприємств. Якщо говорити коротко, то це програма консервативно-ліберальна. Консервативна її складова — в сенсі рішучості, сильного кримінального законодавства, чіткої відповідальності політиків за негативні дії та рішення. Зазначу й необхідність поважної релігійної позиції в державі. А ліберальна складова — впровадження більшого ступеня свобод у діяльність підприємництва, потрібно дебюрократизувати розвиток господарювання, наскільки це можливо, — лише це дасть справжній, сильний імпульс поступу в економіці. Пам’ятайте про одне, бо це вже перевірено в Європі на 100 відсотків: тільки економічна свобода будує економічний простір. Планування, принципи соціалізму, високі податки сприяють стагнації. Чим вищі податки, собівартість продукції, чим більше законів та приписів, що регулюють економіку, тим слабшим є розвиток економіки.
— Чи не збираєтеся ви балотуватися на посаду президента?
— Ні. Однак маю надію, що наступний президент буде саме з правого табору. Посткомуністичні сили практично розпалися, мають лише 5% підтримки громадськості, тож стверджувати сьогодні щось із 100 відсотковою впевненістю неварто. Адже буде висунуто чимало кандидатур. Що можу сказати дійсно із впевненістю, так це те, що обраним буде кандидат від двох найвпливовіших партій — «Право та справедливість» та «Громадянська платформа». «Право та справедливість» вже виставила свого кандидата, — це мер Варшави пан Качинський. І ми невдовзі висунемо; це, швидше всього, буде Дональд Туск. Що стосується прем’єра, то його назве та партія, яка виграє на виборах. Якщо виграє «Громадянська платформа», то прем’єром, вочевидь, буду я. (У залі відверто посміхаються, ми до такої щирості не звикли. І пан Рокита, все розуміючи, приємно посміхається у відповідь. — Авт. ) А якщо «Право та справедливість», — то брат-близнюк мера Варшави Ярослав Качинський (в залі знову усміхаються). Так, на це, дійсно, можна дивитися із усмішкою, однак сьогодні у Польщі ці два брати-близнюки мають величезний вплив на політичний бомонд, й такими є сьогоднішні реалії польської дійсності. Хочу також наголосити, що в нашій державі посада президента є більш репрезентаційна, ніж владна. Владу у Польщі практично має прем’єр. І якщо ви впроваджуватимете в життя конституційну реформу, то підете саме нашим шляхом.
— Якими ви бачите кордони Євросоюзу на Сході?
— Усе це є предметом дискусій. Якщо говорити про розширення Унії, то сьогодні в Європі не проходить фундаментального обговорення контраверсійного розширення Унії за рахунок Румунії, Болгарії і країн Балкан. Усе відбуватиметься поступово, по мірі стабілізації. А якщо вас цікавить моя особиста думка, то стосовно чотирьох країн на Сході Євросоюз має бути особливо уважним. Це наші сусіди — Туреччина, Молдова, Україна і, хоч як це дивно сьогодні звучить, Білорусь. Звичайно, процес входження країн в Євросоюз є довгим і, без сумніву, буде попереджений ще багатьма змінами всередині самої Європи. Однак «справжній» кордон на Сході Євросоюзу має виглядати в майбутньому саме так. Йдеться про політику відкритих дверей. Це не означає, що потрібно вказувати якісь дати, треба, щоб у кожному документі Унії передбачалася саме така політика. Щоб ніколи якійсь країні не говорили категоричне «ні!». Мені здається, що план дій, який існує зараз між Євросоюзом і Україною (а також іншими країнами-сусідами) не витримує того стандарту. Там йдеться про європейську політику сусідства із тими країнами, які ніколи не стануть членами Євросоюзу. До цього часу єдиним документом Європейського Союзу, який репрезентує цю політику відкритих дверей, є Резолюція 13 січня цього року, яка була подана з ініціативи польської делегації безпосередньо після подій в Україні. Треба тепер докладати зусиль, щоб наступні документи Євросоюзу базувалися на цій засаді.
Підкреслю, що вперше Європарламент виділив 25 мільярдів євро — величезну суму на розвиток інструментів європейської співпраці на 2003—2007 роки. Ці гроші зможуть активно використовувати як країни-члени Унії, так і її сусіди. Досі такої широкої можливості не було. Причому ми тиснемо, щоб якомога більше коштів виділялося саме для впровадження європейської політики на Сході. Думаю, невдовзі з’явиться більша кількість фондів, громадських організацій, і вони зможуть використати кошти не лише для державних потреб, а й для громадських. Прошу, виявляйте активність!
