Як і повелося з радянських часів, кожний ювілей — свято сущого начальства. Кого застала кругла дата в редакторському кабінеті, той і суне своє пітне чоло в лавровий вінець. Частіше попадалися люди випадкові. За жартливою історичною іронією, три кращих «ізвєстінських» головних в ювілейну колію не потрапили — ні Аджубей, ні Лаптєв, ні Голембіовський. Так обійшлося і без них.
Звичайно, цій трійці пощастило. За Аджубеєм стояв Хрущов-тесть, за Лаптєвим — перебудова, за Голембіовським — коротка п'ятирічка свободи російського друку. Але «Известиям» також поталанило з цією трійцею. Якби не було її, то за всі 90 років і пригадати було б нікого і нічого. Хіба що дивовижні метаморфози комуністичної брехні та пострадянського пристосовництва.
Газета народилася в ті лютневі дні, які О. Солженіцин нещодавно знову назвав головною бідою і незмивною ганьбою Росії, до того ж була вона рупором найбезсоромніших ганьбителів. І народилася навіть не газета, а якась невідома тваринка. «Известия Петроградского Совета рабочих и солдатских депутатов» — це щось на кшталт бюлетеня, такого собі розцяцькованого звіту про засідання. «Известия ВЦИК» (нова назва) на маленький крок наблизилися до нормального «органу», але також не претендували ні на витончену літературу суворинського «Русского слова», ні на запеклу лють сучасниці «Правды». До приходу О. Аджубея (1961 рік) «Известия», які ще двічі мимохідь змінили свою назву («Известия рабочих и крестьянских депутатов СССР», «Известия народных депутатов СССР»), були загальновизнаним еталоном позіхального стилю, який викликає банальності і торжество установницької (бюджетної) підписки.
Тут не міститься обвинувачення працівникам видання. Підцензурні журналісти, за визначенням, не здатні відобразити час. Жвавий Езра Віленський неабияк намерзся, створюючи репортажі з місця загибелі «Челюскіна». Але, по-перше, безпосередньо до місця загибелі його просто не пустили. По-друге, про те, що за «Челюскіним» пливла «Піжма» з 2000 ув'язнених для термінового видобутку заполярного олова, не знало навіть місцеве ГПУ. А, по-третє, якби репортер з'їхав з глузду і хоч слово сказав про «Піжму», то його скрутили б раніше, ніж він доніс рукопис до машбюро.
За весь звітний час в «Известиях» «з'їхав з глузду» лише розумниця Володимир Крівошеєв. Він відмовився оспівувати окупацію Праги в 1968-му. Володю врятували завдяки благородним інтригам, заславши в якесь профспілкове болото. Це тим більше дивно, що самі «Известия» тривалий час були місцем заслання. При Сталіні — Бухаріна, Радека. При Брежнєві — Яковлєва, Карпінського, Фаліна. Потрапивши в обійми вкритої мохом ізвєстинської редколегії, бунтарі швидко згасали. Ізвєстинські екзерсиси Радека — абсолютний нуль гідності перед обличчям кремлівського горця.
Як і в будь-якій радянській газеті, начальство «Известий» пестило свої «золоті пера». Вони були знамениті всередині редакції і мало відомі за її межами. Не хочеться тріпати імена колишніх кумирів, оскільки вони не можуть відповісти, але ви погортайте крихкі жовті сторінки і самі зрозумієте, чому зразком і літератури, і життєвої проникливості вважалася Маріета Шагінян, яка нічого не чула, не бачила і нічого ні в чому не розуміла.
Сьогоднішні «Известия», строго кажучи, не мають права на 90-річчя. Перегляньте реєстраційні документи. «Известия», просто «Известия», без хвоста в «ради таких-то і сяких-то депутатів», з'явилися на світ 24 серпня 1991 року. Тоді ж оновлена газета скинула з першої сторінки в'язку принизливих комуністичних орденів. Ще був живий Олексій Аджубей, він не заперечував, хоча один із орденів газета отримала за його часу.
Розповідаючи про чудову трійку ізвєстинських головних, я зовсім не стверджую їхню ідеальность. Аджубей був надто охочий до лестощів. Лаптєв боровся, але так і не поборов страх перед начальством. На Голембіовському провина за дні нинішні — жалюгідний тираж, рептильна критика, інтелектуальна незначність. Хоча ні, не провина, а біда: Ігор одним із перших «великих редакторів» відчув на собі ікла великих грошей. Та й узагалі, хорошу людину обдурити нескладно.
Вважається, що натовп завжди дурніший і жорстокіший за окремих осіб, які його утворюють. Співвідношення читацького загалу зворотно пропорційне. Загал завжди точніше і більш безпомилково оцінює газету, ніж окремі читачі.
Минулий рік, що приніс чергову (п'яту за десять років) зміну головного редактора і власника «Известий», поклав кінець коливанням, характерним для «непрофільного активу». Газета, потрапивши до кишені «Газпрому», міцно стала на шлях всенародного схвалення. Ми це вже проходили. Зразком органу народного схвалення були «Известия» часів П.Ф. Алексеєва (1977—1984 рр.). За півроку тираж зменшився в чотири рази, зате на редакцію, на журналістів пролився «золотий дощ» нагород і квартир.
І як же легко стало жити і працювати! Догодити замовнику простіше простого. Хвали. Захлинаєшся в слині? Терпи. І знову хвали. Замовник скупий та дурний. Він усе одно за заголовками тексту не бачить. Для прикладу візьміть останній номер «Известий» минулого року. Цільова шпальта під величезною шапкою «Що принесуть нам економічні перемоги- 2006?» Ну явна заказуха. Тут усе намішано: і пафос перемог — «Уперше за тривалий час Росія розпочинає новий рік без боргів». І жалюгідна фіга в кишені: «А от на грузинських продуктах, як не шкода, доведеться поставити жирний хрест». І вінець лексичної неохайності: «Не забуваючи боротися за свої революційні ідеї, міністру фінансів Олексію Кудріну вдалося розібратися...» У Чехова це дещо коротше: «Подъезжая к станции, у меня слетела шляпа». Та і Росія, правду кажучи, не так щоб «уперше розпочала». Її зовнішній борг на 1 січня 2007 р. становив $52 мільярди — і це без урахування величезної корпоративної заборгованості перед зовнішніми кредиторами. Це яким же експертом потрібно бути, щоб випустити з думки 52 мільярди?
Занепад російських серйозних друкованих ЗМІ — сумний симптом. Це одне з найяскравіших свідчень застою. Суспільство відмежовується від політики. Держава витрачає гроші платників податків, щоб сподобатися самим платникам податків.
Зі свіжих «Известий»: «Усі основні російські телеканали, крім розважальних, належать або державі, або афілюваним до них структурам. За даними Спілки журналістів Росії, майже 4000 регіональних і місцевих газет, в яких працює близько половини всіх російських журналістів, живуть на субсидії адміністрацій і муніципалітетів».
«Известия» не належать до цього колективного жебрака. Їх «кришує» не глуха муніципалія, а казково багатий «Газпром». Майбутнє покаже, наскільки він щедріший за Агітпроп. Той обдаровував квартирами, нинішні відбуваються осетриною.
Осетрина, звичайно, першої свіжості. Але все одно конструкція, звідки її подають, називається як і раніше: мишоловка.
Володимир НАДЕЇН — оглядач «МН». У лютому 1957 року почав працювати творцем газети «Колхозый труд» Черемісіновського району Курської області. У тому ж році перебрався на Донбас. У «Голосе шахтера», багатотиражці шахти ім. Єгора Абакумова, написав свій перший фейлетон.
«У львівській обласній газеті «Вiльна Україна» опублікував сотні фейлетонів. Допомогла опанована у Львові співуча українська мова. Випадково його взяли до «Крокодилу», однак сім років потому закономірно вигнали — за фейлетон «Так про кого це ми?». «На думку українського ЦК, я «кинув тінь» на обком партії Полтавської області.
Ще чверть століття писав фейлетони для «Известий», не підозрюючи про те, що завершу службу власкором в Америці. Після розпаду старих «Известий» добрі американці запросили директором крихітної теле-радіофірми під назвою WMNB. Служба на експлуататорів підтвердила, що весь світ — величезний Радянський Союз, просто партгоспактив у кожній країні називається по-своєму», — з власноруч написаної В. Надеїним біографії.
Лауреат низки престижних премій нині не існуючих держав і творчих об'єднань. Ім'я Надеїна шість років поспіль згадувалося у виданні Who is who in America.
