Iз самопроголошенням незалежності сербського краю Косово, що, як вважає багато хто, ховає гельсінкські угоди про непорушність кордонів у Європі, руйнує ООН, варто пригадати, що рівно 60 років тому теж кроїли мапу Балкан, Європи, Близького Сходу, шукали принципів співіснування і статус-кво між світовими гравцями. Україна теж фігурувала на цій великій шахівниці, але, зрозуміло, не як суб’єкт, а як об’єкт великої політики. У разі реалізації якогось із наведених далі планів важко навіть уявити, в якій ситуації ми були б сьогодні.
10 лютого 1948 р. у кремлівському кабінеті Йосипа Сталіна відбувається тристороння радянсько-югославсько-болгарська зустріч. Від Болгарії участь беруть Г. Димитров, В. Коларов и Т. Костов. Від Югославії — словенець Е. Кардель, чорногорець М. Джилас та серб В. Бакаріч. Лідер Югославії хорват Йосип Броз Тіто до Москви не приїхав, пославшись на погане самопочуття. Радше, Тіто почувався ображеним, оскільки кількома днями раніше отримав від Сталіна телеграму, в якій радянський вождь від імені уряду стримано, але жорстко висловив протест з приводу того, що Югославія без консультацій доправила війська до Албанії, а тому СРСР як союзник Югославії вважає такий стан речей ненормальним і відмовляється нести відповідальність за можливі наслідки. Як описав пізніше у своїй книзі «Розмови зі Сталіним», уже в якості дисидента Мілован Джилас, на зустрічі радянський вождь, не стримуючи емоцій, обурювався югославсько-болгарською союзницькою угодою: «Ми про ваші відносини дізнаємося з газет! Плещете язиками, як баба на перехресті, все, що вам прийде в голови, а журналісти підхоплюють!». «Бабою на перехресті» був передусім Георгій Димитров, легендарний вождь Комінтерну, жива легенда, який вистояв на знаменитому нацистському процесі в Німеччині 1934 року, звинувачений у підпалі рейхстагу, він зумів повернути процес проти самих організаторів. «Я захопився на прес-конференції», — виправдовувався Димитров, і Джилас описав, що обличчя та вуха болгарського лідера вкрилися червоними плямами. 17 січня на прес- конференції в Софії Димитров говорив про бажаність створення федерації або конфедерації балканських та придунайських держав, ще й із долученням до неї Польщі, Чехословаччини та Греції. 24 січня в газеті «Правда» з’явилася редакційна стаття з осудом ідеї федерації як «проблематичної і надуманої» — обидва епітети були із листа Сталіна Димитрову, надісланого кількома днями раніше. 4 лютого В. Молотов за вказівкою Сталіна направляє телеграми в Софію та Белград, звинувачуючи Димитрова у зриві роботи СРСР над угодами про дружбу і взаємодопомогу із країнами — колишніми союзницями нацистської Німеччини: «Невдале інтерв’ю тов. Димитрова в Софії дало привід розмовам різного ґатунку про підготовку східноєвропейського блоку за участі СРСР... У теперішній ситуації укладання Радянським Союзом пактів про взаємодопомогу, спрямованих проти будь-якого агресора, було б витлумачено у світовій пресі як антиамериканський і антианглійський крок із боку СРСР, що могло б полегшити боротьбу агресивних сил США й Англії». Тим не менше, вже за кілька днів СРСР уклав такі угоди з Румунією, Угорщиною, Фінляндією та Болгарією, колишніми сателітами нацистів.
Треба визнати, що заява Димитрова цілком давала підстави твердити на Заході про загрозу, яку двома роками раніше описав екс-прем’єр Британії Вінстон Черчілль у знаменитій Фултонській промові: «Від Штеттіна (Щецина. — І.С. ) на Балтиці до Трієста на Адріатиці залізна завіса опустилася на континент. (...) Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест, Софія — всі ці славетні міста і населення в їхніх районах перебувають в радянській сфері. (...) Ніхто не знає, що Радянська Росія та її міжнародна комуністична організація мають намір зробити у найближчому майбутньому або які кордони, якщо такі існують, їхніх експансіоністських тенденцій та устремлінь. (...) У значній більшості країн створені комуністичні п’яті колони, які діють у повному єднанні й абсолютній покорі вказівкам, отриманими із комуністичного центру». Тоді Черчілль запропонував створити «братерську асоціацію народів, що розмовляють англійською». Але зовсім не для плекання рідної мови, а для спільного використання збройних сил, авіації, військово-морських баз, співпраці у виробництві та науці.
Через кілька днів після Фултонської промови Сталін у формі інтерв’ю газеті «Правда» прокоментував висловлювання Черчілля, зокрема, дійсно оригінально звинувативши його в расизмі: «Гітлер почав справу розв’язування війни з того, що проголосив расову теорію, оголосивши, що тільки люди, які розмовляють німецькою, представляють повноцінну націю. Пан Черчілль починає справу розв’язування війни теж із расової теорії, стверджуючи, що тільки нації, які розмовляють англійською, є повноцінними, покликаними вершити долю усього світу. (...) Англійська расова теорія приводить Черчілля та його друзів до того ж висновку, що тільки нації, що розмовляють англійською, як виключно повноцінні, повинні панувати над рештою націй світу».
Отож, два роки по тому висловлювання Димитрова про федерацію цілком вкладалися в попередження Черчілля. Особливо дратівливим було включення до переліку Греції. Британські історики одностайні в тому, що Сталін дотримувався слова не перешкоджати відновленню британського домінування в Ірані, Туреччині та Греції. Після припинення німецької та італійської окупації в 1944 р. до Греції негайно прибули британські війська. Найбільшою популярністю у греків тоді користувався очолюваний комуністами Фронт національного визволення з бойовим крилом ЕЛАС, яке вело партизанську війну проти окупантів. Але британці допомогли значно меншій некомуністичній групі ЕДЕС провести вибори, які ліві бойкотували, і навіть плебісцит про повернення вкрай непопулярного короля Георгія II, одразу після чого розпочалася масштабна громадянська війна. Британські війська взяли в ній найактивнішу участь, яку публіцисти і зараз називають різаниною комуністів і лівих, тоді як британські історики описують так: «Жорстокості припустилися всі сторони». Офіційний Лондон постійно скаржився, що грецьким партизанам надають військову допомогу сусідні Югославія, Болгарія і Албанія. А згаданий М. Джилас описує, що Сталін постійно вимагав від югославського керівництва не втручатися у грецькі події. Натомість, на допомогу Британії прийшли США, чий президент Г.Трумен проголосив 12 березня 1947 р. свою «доктрину американської допомоги і захисту вільних народів». Відомо, що британський прем’єр Бевін просив американців надати грецькій владі економічну-фінансову допомогу, оскільки сама Британія ще з війни сиділа на продовольчих картках. Це прохання задовольнили негайно, оскільки в подіях у Греції Лондон і Вашингтон вбачали початок «ефекту доміно», коли комунізм пошириться аж до Північної Африки. В сусідній Італії, як відомо, вже було успішно апробовано брудні маніпуляції (підкуп кандидатів і виборців, створення партій-клонів, чорна пропаганда тощо) і фальсифікацію результатів на парламентських виборах, внаслідок чого в італійському політикумі на десятиріччя вперед запанувала корупція. «Краще корупція, аніж комунізм» — італійські автори й зараз пригадують цю настанову американських наставників...
Утім, березневими днями 60 років тому головного удару Сталін готувався завдати Британії і США не на Балканах. А в підмандатній Британії Палестині. І Україні, точніше УРСР як засновнику і члену ООН планувалося відіграти в цьому вирішальну роль. Як свідчив у своїх мемуарах П. Судоплатов, такий план визрів унаслідок відмови від проекту «Каліфорнія в Криму» — про створення єврейської республіки на півострові, куди б могли емігрувати євреї з усього світу, а СРСР мав отримати на цю справу від єврейської діаспори США обіцяні під час переговорів 10 мільярдів доларів. У 1952 р. на останньому в своєму житті пленумі ЦК Сталін, за мемуарами присутніх там К. Симонова та М. Шепілова, звинуватить Молотова у згоді на створення єврейської республіки в Криму і навіть у передачі усіх вищих секретів на Захід через пов’язану із сіоністами дружину — міністра парфумерної промисловості П. Жемчужину (Перл). Які б наслідки мав «проект «Каліфорнія» в разі реалізації, сьогодні можна припускати хіба що в стилі фентезі... А на початку 1948 р., як стверджує Судоплатов, Сталін сказав на нараді: «Давайте погодимося із утворенням Ізраїлю. Це буде шилом в сідниці арабів, і змусить їх повернутися спиною до Британії. Зрештою, британський вплив буде повністю підірвано в Єгипті, Сирії, Туреччині та Іраку». Підтвердженням цього є спогади ветерана української дипломатії Василя Тарасенка, який у той час був керівником делегації УРСР в ООН. Кілька років тому В. Тарасенко опублікував детальний виклад своєї розмови у листопаді 1947 р. із заступником міністра закордонних справ СРСР А. Вишинським, який переповів йому тоді ще не погоджену навіть у найближчому колі позицію Сталіна: «Незалежна держава євреїв на території Палестини може стати і має стати нашим трампліном, ключем для просування нашого політичного впливу до великих районів Близького Сходу, а там величезні нафтові ресурси. Для нас це найближчим часом стане дуже важливим. (...) У неминучому протиборстві арабів і євреїв Англія буде змушена стати на бік арабів і тим самим знайти в особі держави євреїв у Палестині та євреїв за її межами смертельних супротивників. Та й нині ми є свідками гострої, часто кривавої сутички між англійцями та євреями як у Палестині, так і за її межами. Ці обставини великою мірою (враховуючи роль євреїв у США) затьмарюватимуть англо-американські відносини. Ця обставина важлива для нашої дипломатії. (...) До Палестини рине хвиля переселенців з інших країн. Основна маса єврейських іммігрантів приїде з Радянського Союзу. І ми цьому процесу надамо належну підтримку. Із середовища цієї частини населення єврейської держави сформується політична, урядова, культурна, наукова та військова еліта держави, коріння якої глибоко увійшло в грунт Радянського Союзу». Через кілька місяців саме В.Тарасенку випаде вирішальна роль у зриві англійського проекту резолюції ООН про створення в Палестині єдиної держави арабів і євреїв. Досі діяло рішення II сесії Генасамблеї ООН 1947 р. про створення двох держав, проти якого голосувала Британія, а США утрималися. Лондон та Вашингтон порозумілися якраз на побоюваннях, що це рішення посилює вплив Радянського Союзу в регіоні. США не тільки пристали на новий англійський проект про створення єдиної держави, а й загітували за це країни Латинської Америки, що складали тоді 80% голосів сесії ООН. І за таких обставин 14 травня 1948 р. головуючий на засіданні В.Тарасенко навмисно затягнув попередні дебати, щоб не поставити на голосування англійський проект і о 18.00 закрити засідання. А згідно регламенту, питання порядку денного, яке не було проголосоване, автоматично знімалося з подальшого розгляду. Наступного дня Тарасенко вже приймав подяку Бен-Гуріона за, як написав Н. Щаранський, «видатну роль у створенні Держави Ізраїль».
Усіх цих планів іноземні учасники розмови у Сталіна 10 лютого просто не знали. Вони були зайняті облаштуванням власного регіону. Димитров виправдовувався, що Болгарії через економічні труднощі потрібний митний союз із Румунією. Сталін назвав цю ідею «дурницею» і запропонував федерацію Югославії, Болгарії та Албанії. На що Кардель підтвердив, що югославсько-албанська федерація вже у процесі створення. «Ні, сказав Сталін, спершу федерація між Болгарією та Югославією, а потім обох — з Албанією». Можна зрозуміти роздратування Сталіна інтеграційними кроками балканських країн, кожна з яких тягнула ковдру на себе через власні інтереси. Болгарія, як засвідчив Димитров, за рахунок федерації хотіла поліпшити економічне становище. «Безкорисливої інтернаціональної допомоги» постійно вимагав майбутній албанський диктатор Енвер Ходжа. Пізніше через албанське утриманство не витримають нерви М.Хрущова, і дві країни повністю розірвуть будь-які відносини. Про федерацію з Албанією Тіто оголосив у серпні 1947 р., вбачаючи у цьому і вирішення албанського питання шляхом створення єдиної держави для албанців як самої Албанії, так і Косово, Чорногорії, Македонії. Це повністю поділяли і в Тірані: там тільки один член ЦК Наку Спіру виступив проти — і був одностайно засуджений соратниками за «націоналізм і міщанство». Наку застрелився, написавши перед тим листа Сталіну зі скаргами на югославський гегемонізм та доведення його до самогубства. Сталіну довелося розбиратися і в цій сварці. «Оце члени ЦК в Албанії вбивають себе через вас! Це дуже недобре, дуже недобре!» — такими словами зустрів він Джиласа, який приїхав розповідати про федерацію. Схваливши союз Югославії, Болгарії та Албанії, Сталін сказав: «Ми думаємо, що треба створити федерацію Румунії з Угорщиною та Польщі з Чехословаччиною». І тут Джилас стверджує, що ця розмова 10 лютого та подальші натяки переконали його в існуванні планів перебудови Радянського Союзу, а саме — «злиття України з Угорщиною і Румунією, Білорусі з Польщею і Чехословаччиною, тоді як балканські країни об’єдналися б з Росією». Жодних інших прямих доказів на користь цієї версії, окрім умовиводу Джиласа, не існує. Але варто зазначити, що при всіх цих розмовах був присутній Микола Вознесенський — член Політбюро, заступник голови Ради Міністрів, голова Держплану, визнаний уже видатним економістом. Відомо, що саме Вознесенський розробляв концепцію Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), сьогодні сказати б — «східноєвропейського економічного союзу», в планах якого були і розподіл праці між державами-учасницями РЕВ, і спільна валюта... Роками пізніше ці ідеї будуть реалізовані уже в рахітичному вигляді учнем Вознесенського — радянським прем’єром Олексієм Косигіним, чиї реформи 60-х кастрували ще в зародку... Отож, цілком вірогідно, що ідея федерації України з Угорщиною і Румунією могла визріти саме в голові Вознесенського. 21 грудня на святкуванні дня народження Сталін, за свідченнями Г. Егнаташвілі, несподівано заговорив, що він уже старий і час шукати наступника. Сталін сам запропонував Вознесенського: «Економіст він блискучий, державну економіку знає відмінно і управління знає добре. Я вважаю, кращої кандидатури не існує». Ці слова стали сигналом для Берії і Маленкова, як стверджував Хрущов на пленумі 1957 р., на знищення несподіваного спадкоємця. У 1949 р. через кілька місяців після створення дітища Вознесенського — РЕВу, його знімуть з усіх посад, згодом заарештують і швидко розстріляють, навісивши купу гріхів, починаючи від російського сепаратизму і закінчуючи особистою нескромністю і користолюбством.
Тристороння розмова 10 лютого, хоча і завершилася підписанням угоди про взаємні консультаці у зовнішній політиці, зовсім не зняла напругу в особистих відносинах Тіто та Сталіна. 1 березня Тіто скликає в Белграді розширене засідання політбюро Компартії, на якому скаже: «Політика СРСР — це перешкода розвиткові міжнародної революції». Після цього соратники Тіто навперебій протягом березня виступатимуть із заявами на кшталт «Соціалізм в СРСР більше не є революційним», «Тільки Югославія є справжнім носієм революційного соціалізму». Треба визнати, що ці заяви Тіто і його спільників були відверто троцькістськими — в дусі отієї теорії «перманентної революції», із готовністю, знову за Троцьким, «стати хмизом у розпалюванні вогнища світової революції». Вочевидь, Сталін не міг терпіти таких ультрареволюційних настроїв, бо добре пам’ятав доповідь у Конгресі США президента Трумена 24 вересня 1946 року «Американська політика щодо СРСР»: «Треба вказати Радянському Союзу, що ми володіємо достатньою потужністю, не тільки щоб відбити наступ, але й для швидкого знищення Радянського Союзу у війні. США повинні бути готовими вести атомну та бактеріологічну війну». Увесь 1948 рік Сталін буде неодноразово переповідати вперше сказане 16 жовтня 1946 р. в газеті «Правда» за підписом Молотова: «Сталін вірить у можливість дружнього та тривалого співробітництва Радянського Союзу та західних демократій, (...) а також вірить у дружнє змагання між двома системами». Атомна бомба з’явиться в Радянського Союзу тільки роком пізніше. На той час СРСР та Югославія вже вели запеклу та брудну інформаційну війну. Тіто нещадно переслідував тих, хто в конфлікті став на бік Сталіна («зрадники на чолі з Арсо Йовановичем»), відправляючи їх на каторгу на Голий Острів. Ідея федерації з Албанією буде похована, а Ходжа відправить на ешафот тих, хто виступав за неї (натомість оголосить національним героєм самогубця Наку). Вже через багато років болгарський лідер Т. Живков буде неодноразово пропонувати зробити його країну 16-ю радянською республікою. У смертному вироку 1953 р. Лаврентію Берії фігуруватиме звинувачення у зв’язках із «фашистською бандою Тіто». А ще через два роки Хрущов і товариші поїдуть миритися до Белграда, поклавши всю вину на «самодурство Сталіна». Сам Хрущов напише у спогадах, що «нічого не знав, бо працював тоді на Україні». Він же привласнить собі ідею «мирного співіснування двох систем». Тіто повністю позбудеться ідеї «революційного соціалізму», стане одним із засновників Руху неприєднання, створить наймогутнішу державу на півдні Європи, чий заздрісний для радянських людей добробут буде забезпечений західними кредитами та дешевими радянськими енергоносіями. А Ізраїль, так і не виправдавши очікувань Сталіна (ще живі перші переселенці із СРСР залюбки розказують, як ходили в атаку на арабів із криком «За Сталіна!»), у травні буде відзначати своє 60-річчя в Єрусалимі, східна частина якого і досі в усіх документах ООН уживається із дієприкметником «окупована».
