Іноземні альянси США стали предметом розбіжностей під час президентської виборчої кампанії цього року. Сенатор Джон Керрі, демократичний кандидат, обвинуватив президента Джорджа Буша в зневазі й образі американських союзників, особливо європейських. Адміністрація Керрі, за його заявами, відновить повагу до США у світі.
Антиамериканізм у Європі — не новина, але уявлення про Америку в минулому були позитивнішими. За часів «холодної війни» США не лише проводили далекоглядну політику, як, наприклад, план Маршалла, а й втілювали свободу та демократію.
Захоплення американськими цінностями, звісно, не означає, що інші країни всіма способами хочуть наслідувати американців. Тоді як велика кількість європейців захоплюється відданістю Америки свободі, в себе вони віддають перевагу політиці, що втілює ліберальні економічні принципи індивідуалізму з сильною державою загального благоденства. Попри всю риторику про «стару» та «нову» Європу, після закінчення «холодної війни» опитування громадської думки показало, що дві третини чехів, поляків, угорців і болгар сприйняли США як хороший вплив на свої країни, але менше чверті з них хотіли перейняти американську економічну модель.
Популярна культура часто може бути важливим джерелом «м’якої» влади. Прості речі, як, приміром, сині джинси, кола або голлівудські кінофільми допомогли досягти сприятливих результатів принаймні в двох із найважливіших американських завдань після 1945 року. Одним із них було демократичне перевлаштування Європи після Другої світової війни, а другим була перемога в «холодній війні». План Маршалла й НАТО були найзначимішими механізмами економічної та військової сили, але популярна культура посилила їхній ефект. Долари, інвестовані за планом Маршалла, допомогли США досягнути своїх цілей у відновленні Європи, але це ж зробили й ідеї, принесені американською популярною культурою.
Сьогодні приблизно дві третини людей, які брали участь в опитуванні громадської думки в десяти європейських країнах, кажуть, що вони захоплюються Америкою за її популярну культуру та прогрес у науці та техніці, але лише одна третина думає, що поширення американських традицій в їхній країні — хороша ідея. США не повинні примушувати інші країни бути схожими на маленьких американців, але вони справді повинні діяти згідно зі своїми основними цінностями, щоб ефективніше використати свою м’яку владу.
Це якраз та причина, через яку уроки, витягнуті з в’язниць в «Абу- Грейбі» та затоці Гуантанамо, так дорого коштували. І через те саме вільна преса, яка висвітлювала ці проблеми, слухання по них Конгресу та нещодавнє рішення Верховного Суду, що дає затриманим правовий притулок, так само є такими важливими. Америка не досконала, але поки вона залишається вірна своїм головним цінностям, вона може виправити свої помилки та відновити свою м’яку владу в демократичних країнах.
Наприклад, Америка була вкрай непопулярна під час в’єтнамської війни, проте за десять років їй вдалося повернути свою м’яку владу; цікаво дізнатись, чому. Частина відповіді на це запитання може полягати в тому, що коли студенти йшли вулицями з протестами, вони не співали «Інтернаціонал», а співали «We Shall Overcome» («Ми зможемо це подолати»). Демократичні цінності Америки будуть ключем до успіху у відновленні її м’якої влади.
Деякі скептики стверджують, що акцент на цінностях — це неправильна інтерпретація змін у світовій політиці, і що справжня проблема між Європою та США є структурною. Із падінням Радянського Союзу, згідно з цим доводом, біполярна рівновага сил зникла, й Америка стала єдиною супердержавою у світі, тим самим породжуючи обурення та заздрість, а отже, і важкі часи в американсько-європейських відносинах.
Якщо обурення європейців неминуче, як кажуть деякі американські лідери, то правильною реакцією було б не звертати на них жодної уваги. Популярність недовговічна, і національна політика ніколи не повинна на неї орієнтуватися. США, на думку цих лідерів, можуть діяти і без всесвітніх оплесків. Америка не потребує постійних союзників і організацій, кажуть вони, коаліції з тими, в кого співпадає думка, буде достатньо. Як висловився міністр оборони Дональд Рамсфельд: «Питання повинні визначати коаліцію, а не коаліція визначати питання».
Але так легко відкидати зниження популярності Америки — помилка. У минулому відновлення авторитету Америки від непопулярної політики, як, наприклад, в’єтнамської війни, відбувалося на тлі «холодної війни», в якій союзницькі країни об’єднувалися проти Радянського Союзу як більшого зла. Крім того, тоді, коли статус Америки як єдиної супердержави у світі — структурний факт, мудра політика допомогла б пом’якшити гострі грані цієї дійсності.
Після Другої світової війни Америка була здатна використати ресурси м’якої влади та кооптувати інші країни в лави своїх союзників й організацій, які протрималися шістдесят років. Коли ми згадуємо «холодну війну», важливо пам’ятати, що американська стратегія стримування об’єднала засіб залякування своєю твердою військовою силою з привабливістю своєї м’якої культурної сили, яка зруйнувала довіру й віру в комунізм за «залізною завісою».
Акцент адміністрації Буша на поширенні демократії на Близькому Сході натякає на те, що вона розуміє важливість цінностей у зовнішній політиці. Проте адміністрація відмовляється стримувати себе встановленими обмеженнями. Вона захищає м’яку владу, але зосереджується лише на цілях, а не на засобах їхнього досягнення.
Єдиний спосіб досягти того типу реформ на Близькому Сході, якого хоче адміністрація Буша — це спільна робота з іншими країнами та намагання уникати негативної реакції, що виникає, коли Америка діє як одностороння, вища сила. Демократія не може бути поширена за певний час із допомогою лише однієї сили. Потрібен час на те, щоб коріння дало паростки, як це демонструють успішні результати в Південно-Східній Азії.
Нетерплячість адміністрації Буша стосовно організацій і союзників, таким чином, ускладнює її власні завдання. Уся іронія полягає в тому, що саме США були тими, хто побудував деякі з найдовгостроковіших союзів і організацій, які бачив сучасний світ, і вони були опорою американської сили протягом більш ніж половини століття.
Джозеф С. НАЙ — колишній заступник міністра оборони США, викладач Гарвардського університету, автор роботи «М’яка влада: способи успіху у світовій політиці».
