Михайло Сергійович Горбачов — одна з небагатьох світлих постатей в історії Росії останніх 100 років. Звучить високопарно й пристрасті провокує... Краще просто відповісти на запитання, що таке Горбачов особисто для мене?
Певний час тому група товаришів переважно з лівої тусовки (але не лише — стоїть і підпис колишнього кремлівського борця з «помаранчевими» революціями Модеста Колерова) виступила з ініціативою позбавити Михайла Горбачова, першого й останнього президента СРСР, ордена Андрія Первозванного, який вручив йому третій президент Росії — Дмитро Медведєв. Цей старовинний російський орден був відновлений як вища державна нагорода 1998 року указом першого президента РФ Бориса Єльцина. Горбачова нагородили ним 2011 року з нагоди 80-річчя, а вручили на початку травня 2012-го — всього за кілька днів до того, як Дмитро Медведєв офіційно склав свої президентські повноваження. І ось через рік трудящі вирішили попросити нового президента Росії (котрий раніше посідав цю посаду двічі) скасувати рішення свого колишнього наступника.
Аргументація й стилістика для таких випадків стандартна. Не відтворюватиму її, добре, що належної аудиторії акція все одно не зібрала. Але осад залишився. Аж занадто все сходиться. Заборона американцям усиновляти російських дітей, вигадані «іноземні агенти» й цілком реальне їх цькування, опереткові шпигунські пристрасті, все нові й нові кримінальні справи й терміни ув’язнення для учасників громадських протестів, проект однієї патріотки з перековування лібералів на абажури. Ідея «наїхати на Горбачова» не просто вписується в цей ряд. Вона підводить під ним логічну риску.
Михайло Сергійович Горбачов — одна з небагатьох світлих фігур у історії Росії останніх 100 років. Звучить високопарно й пристрасті провокує. Краще просто відповісти на запитання, що таке Горбачов особисто для мене? Він прийшов до влади, коли мені було 11 років, а покинув свою посаду незадовго до мого повноліття. Мої погляди, професія, стиль життя — все з тієї епохи. Горбачов — це можливість читати книжки, за які раніше можна було отримати в’язничний термін. Горбачов — це право говорити й писати, що думаєш, не боячись «кого треба» і їх інформаторів. Це право без їхнього дозволу їздити всім світом. Горбачов — це відчуття неймовірного полегшення від самої лише думки, що ми більше ні з ким не збираємося воювати й що світ не загине в ядерній війні між моєю країною й США.
Але головне, я особисто вдячний йому за те, що він одного дня дав мені свободу. Що це таке? Важко пояснити тим, хто не пробував. Значно простіше пояснити сліпому всю красу палітри імпресіоністів. До того ж, оскільки свобода дарована, а не завойована, я нестримно втрачаю її зараз. І не дивно, що саме в такі часи робляться спроби організувати цькування немолодої вже людини, яка досі могла б залишатися генеральним секретарем ЦК КПРС і сама собі вручати ордени.
Але він віддав перевагу значно більшому. Залишитися людиною.
Горбачову не можна ставити в провину те, що він здійснив демонтаж однієї з найжорстокіших і найжахливіших імперій світу. Ця імперія була набагато слабкішою, ніж здавалося, але вона цілком могла знищити людство, просто висадивши в повітря боєголовки на власній території (як про це заявив 1984 року один високопоставлений начальник у Генштабі). Горбачов і та найкраща частина партійної еліти, що почала реформи 1985-го, розуміли безвихідність ситуації краще, ніж будь-хто. Треба віддати їм належне, варто сказати, що вони не допустили югославського сценарію розпаду Радянського Союзу. Сам же розпад був неминучим — достатньо було лише «ослабити віжки». Отже, ми все-таки звинувачуємо Горбачова саме в тому, що він дав нам свободу? У тому, що під кінець життя він не перетворився на чергового Леоніда Ілліча, залишивши цю сумнівну долю іншим?
Він хотів вирішити головне завдання в усій історії міжнародних відносин: досягти рівноправної й ефективної кооперації між країнами при збереженні їхнього суверенітету. Проект Союзу Суверенних Держав мав вирішити це кантіанське завдання в рамках колишнього СРСР.
Не вийшло. Сьогодні пострадянський простір за рідкісним винятком перетворився на зону стагнації й деградації. Але так сталося всупереч планам Горбачова. Значно більшу відповідальність за це несуть ті, хто усунув його, захопивши владу в колишніх союзних республіках, починаючи з Росії. Демократія, шлях до якої відкрила Перебудова, ще деякий час залишалася як можливість. Проте зрештою на території колишнього СРСР, за винятком країн балтії та Молдови, встановилися авторитарні режими різного ступеня жорсткості, що імітують демократичні процедури, побудовані на корупції та несправедливості.
Замість вільної кооперації демократичних республік ми спостерігаємо торжество класичної міжнародної анархії, що базується на вузькому груповому егоїзмі й грубій силовій політиці. Пропоновані проекти реінтеграції будуються, виходячи з ідеї гегемонії «регіональної наддержави», «евразійства» й іншої неоімперської риторики. Отже, ніякої інтеграції не вийде. І залишається лише сподіватися, що не лише практика, а й теоретична спадщина горбачовської пори ще виявляться затребуваними в майбутньому.
Чекати, можливо, доведеться довго. Горбачови даються історією не часто.
