Майбутнє Афганістану залишається невизначеним, поки його слабкий національний уряд намагається зберегти за собою підтримку та легітимність, незважаючи на повстанський рух, який поширюється, польових командирів, торгівлю героїном і невдоволення населення. Насильство активізується на немалій території від Афганістану до Східної Африки — в Іраку, Лівані, Сомалі, а також у Дарфурі, провінції Судану.
Політики, генерали й навіть дипломати всюди розмірковують про військові стратегії й маневри, але у всіх цих регіонах необхідне щось абсолютно інакше. Стабільність настане лише тоді, коли для цього з’являться економічні передумови, коли все більш численна армія молодих людей зможе знайти роботу і утримувати сім’ї, а не шукати щастя зi зброєю в руках.
Ми раз за разом стаємо свідками того, що іноземна армія — чи то війська НАТО в Афганістані, американська армія в Іраку, ізраїльтяни в окупованій Палестині чи ефіопські солдати в Сомалі — може завоювати перемогу в бою чи навіть у війні, але ніяк не мир. Мир передбачає почуття власної гідності та надію на майбутнє. Військова окупація несумісна із достоїнством, а жорстока бідність й економічний хаос — із надією. Миру ж можна досягти лише тоді, коли іноземні війська підуть, а замість них з’являться нові робочі місця, продуктивно працюючі ферми та заводи, туристичні фірми, лікарні та школи. Без цього військова перемога й окупація швидко підуть прахом.
Уряд Сполучених Штатів виявився сліпцем щодо цих фактів, але міжнародне співтовариство також залишається непідготовленим до того, щоб надавати допомогу у відновленні миру після конфліктів у розорених країнах. Неодноразово траплялося так, що крихкому миру приходив кінець через відсутність економічного «підкріплення». Незважаючи на гучні обіцянки іноземної допомоги, економічної реконструкції та розвитку в Афганістані, Іраку, Лівані та інших місцевостях, реальні результати міжнародної допомоги у процесі післявоєнної реконструкції є абсолютно незадовільними.
Події розвиваються за сценарієм, який вже нав’яз на зубах. Війна закінчується. Скликається міжнародна нарада донорів. Обіцяються суми в мільярди доларів. Усміхнений новий голова держави граціозно дякує міжнародному співтовариству, в тому числі й державі, яка окупує. Збігають місяці. До країни починають прибувати делегації Всесвітнього Банку з Вашингтона.
Але реальна реконструкція і відновлення затягуються, можливо, на роки. Дружні компанії із США й Європи, абсолютно не знайомі з місцевими умовами, даремно витрачають час, фонди допомоги й можливості. Минає два або три роки. Гучні обіцянки перетворюються на купу застарілих звітів Всесвітнього Банку. Починаються взаємні звинувачення, окупаційна армія залишається, а у країні знову поширюється повстанський рух.
Цей хаос викликаний багатьма чинниками, починаючи з приголомшуючої нездатності США, Європи й міжнародних організацій дивитися на речі з точки зору бідних і вигнаних з обживаних місць людей. Така нездатність до емпатії варта глибокого жалю, але існують і концептуальні проблеми, пов’язані з цим. Міжнародні організації, які беруть участь у післявоєнній реконструкції, досі так і не зрозуміли, як надати нового імпульсу економічному розвитку в регіоні з низькими доходами населення.
Важливо розрізняти чотири окремі фази зовнішньої допомоги закінчення конфлікту. На першій фазі, під час самої війни, допомога направлена на полегшення гуманітарних проблем і в основному зводиться до поставок продуктів харчування, води, медикаментів для першої допомоги, а також створенню таборів біженців. На другій фазі, наприкінці війни, допомога все ще головним чином сприяє досягненню таких цілей, але тепер вона призначається біженцям, які повертаються до своїх будинків і солдатам, які демобілізуються. На третій фазі, яка триває від трьох до п’яти років, допомога пособляє першому етапу післявоєнного економічного розвитку і направлена, в тому числі, на відновлення шкіл, лікарень, ферм, фабрик і портів. На четвертій фазі, яка триває протягом життя покоління або навіть довше, допомога прямує на довгострокові капіталовкладення і зміцнення таких інститутів як суди.
Міжнародне співтовариство й, зокрема США, на третьому етапі працює просто жахливо. Як тільки конфлікт скінчено, складається враження, що організації, які опікуються допомогою, паралізовані. Замість спрямування допомоги вони направляють дослідницькі групи. Часто між полегшенням гуманітарних проблем і реальним економічним розвитком збігають довгі роки. І в той момент, коли така допомога нарешті приходить, часто виявляється, що вже пізно — війна спалахнула знову.
Насправді ж можна надати нового імпульсу економічному розвитку за допомогою цілеспрямованих «швидкодіючих» ініціатив. Оскільки економіка більшості розорених війною країн заснована на сільському господарстві, то відновити продуктивну роботу ферм є життєво важливим. Розорені фермери повинні отримувати безкоштовне насіння, добрива й недороге обладнання (таке, як насоси для іригації). Якщо така допомога надходить швидко, колишні солдати повертаються на свої ферми й можуть якось влаштуватися на початок першого сільськогосподарського сезону після скінчення бойових дій. Така допомога не вимагає тривалих досліджень — лише швидких дій.
Аналогічні швидкодіючі заходи необхідно ухвалювати для контролю над захворюваністю. Невеликі сільські клініки можна збудувати або відновити дуже швидко, протягом першого мирного року. Сонячні батареї й вітродвигуни можуть забезпечити незалежне електропостачання в ізольованих сільських районах. Можна викопати колодязі й побудувати резервуари для гарантованого постачання безпечної питної води.
Ці та подібні до них заходи можуть означати поворот від голоду до продовольчого забезпечення, від епідемій до здоров’я, від повної злиденності — до прибутку, але найголовніше — від відчаю до надії. Проте діяти необхідно швидко, інакше шанс буде упущено.
Економічний розвиток, який забезпечує швидкі результати, — це саме те, що необхідно для покладання кінця жахам насильства у Дарфурі. Санкції, загрози й миротворці — це лише короткострокові заходи, у той час як реальний прогрес у боротьбі з винятковою бідністю не лише досяжний, але й може послужити моментом згоди між урядом і повстанцями. Те ж стосується і Сомалі.
Але часу на вживання заходів у цих та інших постконфліктних регіонах лишається мало. Лише швидкі, осмислені дії, направлені на боротьбу з голодом, злиденністю і хворобами — шанс створити умови для тривалого миру.
