Я пригадав ці слова з відомої пісні у зв’язку з референдумом у Придністров’ї. Є сліпі, безумовні рефлекси в більшості людей. «Дають — бери». І хоча кожному зрозуміло, що особисто йому абсолютно нічого не перепаде, навіть якщо Придністров’я, яке не має спільних кордонів із Росією, буде оголошене «суб’єктом РФ», — все одно приємно. Точніше, навіть не приємно — ну що там такого вже «приємного»... Але просто якось психологічно, очевидно, важко сказати: «Та не потрібна нам земля (республіка), яку нам ЗАДАРМА пропонують». У зв’язку з цим перше запитання: чи задарма? Відповідь очевидна, варто лише поставити запитання.
Якщо Росія в будь-якій формі, в односторонньому порядку (тобто без узгодження з Молдовою, Україною, та й з іншими країнами СНД не завадило б порадитися) визнає «незалежність Придністров’я» або, ще краще, оголосить про «возз’єднання» з ним, то ціна буде миттю поставлена.
М’яко кажучи, «зіпсовані» (а то й розірвані формально) відносини з Молдовою (заодно і з Румунією, до речі). Звісно, на це легко заперечити: що-що? Із ким там зіпсовані відносини? Із Молдовою?! Це як?! Вони перестануть до Росії їздити? Справді? А житимуть на що? Їх зі свого великого багатства годуватиме Румунія? Чи, може, США?
Усе це правильно. Ніхто точно не назве кількості легальних (і нелегальних) мігрантів із Молдови, але подейкують, що від 500 тисяч до 1 млн. (!) жителів цієї маленької республіки (а всього населення — 4,5 млн. осіб) заробляють на життя в Росії. І розрив цих відносин означав би для Молдови катастрофу набагато більшу, аніж втрата будь-якого Придністров’я.
І проте, на жаль (або на щастя), міжнародного права поки ще ніхто не відміняв, принаймні формально. А там немає поняття «той правий, у кого більше прав», точніше — в крихітної Молдови та величезної Росії права перед обличчям тієї самої «світової спільноти» абсолютно однакові. І всі скандали, які може в цьому випадку зініціювати Молдова (скажімо, в ООН), нічого приємного Росії, щиро кажучи, не несуть.
Але Молдова — це лише одна, не найбільша проблема. Молдову Росія справді може фактично ігнорувати, відбуваючись млявою дипломатичною суперечкою.
А ось СНД загалом ігнорувати вже дещо складніше. Так, є така, наприклад, країна, як Казахстан. От у ньому — з його копалинами, з його геополітичним положенням, з його швидким зростанням економіки тощо — Росія точно зацікавлена аж ніяк не менше, ніж Казахстан у ній. «Ви спитаєте, до чого тут Лужков?» Так, до чого тут Казахстан?
А до того, що в Казахстані понад шість мільйонів росіян, і вони частково сконцентровані в прикордонних із Росією областях. І керівництво Казахстану більш ніж нервово ставиться до найменшої ПРИМАРИ розширення Росії, до найменших, нехай цілком віртуальних ознак того, що в Росії МОЖУТЬ БУТИ територіальні претензії до сусідів. Ні, не до Казахстану. Лише до Молдови. Але Казахстан уже може почати нервувати. А нервувати — означає шукати підтримки десь «на боці». У Китаї? У США? Ще десь? А відносини з Казахстаном — і економічні, і політичні — це, повторюю, для Росії цілком серйозно.
Є ще й Україна. Її проблема Придністров’я зачіпає як безпосередньо (у них є спільний кордон), так і опосередковано. Як і Казахстан, Україна вкрай чутлива до найменших спроб Росії переглянути наявні кордони СНД. І тут, до речі, час би відмовитися від «імперських глюків»: немає такого параноїка серед політиків України, який у страшному сні бачить розвал своєї країни, приєднання її шматків до Росії тощо. «Тільки через мій труп» — так на ці принадні пропозиції цілком щиро відповість і Янукович (який уже заявив, що Україна все одно інтегруватиметься в Європу та вступатиме в НАТО, щоправда, не одразу, а з часом). Я вже не кажу про Грузію — тут і так усе зрозуміле. Треба б мати відносини гірші — та начебто і далі нікуди...
Але найгрізніша небезпека, як завжди, лежить не зовні, а всередині. Якби ідея з «приєднанням Придністров’я» реалізовувалася, то це різко сколихнуло б російське політичне болото. «Апетит приходить під час їжі» — і, їй-богу, не варто починати весь галас заради одного Придністров’я. Різко, стрибкоподібно пожвавилися б розмови і про приєднання Південної Осетії (вже запланований референдум), Абхазії (а вони що, гірші?), Криму (та ми мріємо, та вони мріють!). А далі... «Наконец-то нам дали приказ — наступать, отбирать наши пяди и крохи».
«Ідея, що захопила маси, стає матеріальною силою». Сьогодні ідея «імперського реваншу» мляво-мляво булькає десь на периферії суспільної свідомості. Ну так, різні «диваки», маргінали або звичайні демагоги час від часу «прокидаються» та починають черевомовити про «втрачену імперію». Але це — текучка. Ніхто не розраховує всерйоз, що заклинання хоч чимось реальним обернуться...
А от якщо зненацька обернуться! Тоді точно почнеться таке загострення в «солдатів і демагогів імперії», що мало не буде. Та ще в переддень виборів. Та з урахуванням того, що за всієї безглуздості цих закликів вони все одно приречені на популярність — і всі політики це знають.
Важкий випадок. І важкість його навіть не в тому, що, підтверджуючи гірші побоювання сусідів по СНД, ми обов’язково зіпсуємо з ними відносини «до кореня» — це півбіди. Зрештою, не в СНД щастя. Проживемо і з зіпсованими відносинами (хоча образливо, на пустому ж місці). І навіть не в тому, що зіпсуємо собі міжнародну репутацію. Також образливо, також шкода, але також зрештою переживемо.
Проблема зовсім в іншому. Просто в нашої політики, в нашого суспільства в разі «імперського загострення» з’являються квазіціль, квазітурбота, квазіпроблема, що заміняють реальні цілі, турботи та проблеми.
Не до Імперії Росії! Не до Придністров’я з Абхазією і Кримом! «Чужую беду руками разведу — к своей ума не приложу».
От і треба займатися не «розширенням території», а облаштуванням СВОЄЇ, ЗАКОННОЇ. І заспокоїтися щодо кордонів — які Бог послав, такі і є. Усі — наші, а чужої землі не треба.
Але люди так влаштовані, що «я хату оставил, пошел воевать, чтоб землю в Гренаде крестьянам отдать».
Воювати, звісна річ, ніхто нікуди не піде. Але морочити собі голову можна довго та наполегливо, ховаючись від реальних проблем у туман «імперських галюцинацій».
Не хотілося б. Дуже безглуздо. Тому я за те, щоб Молдова та Придністров’я самі розбиралися одна з одною, а ми займалися б ЖКГ, медициною, армією, проектом «Сахалін-2» та єдиним шкільним іспитом. І не зазіхали на абсолютно непотрібне нам чуже.
«Чужого не копи — своим не станет». Точно.
