В ООН сподіваються, що на початку листопада таки відбудеться черговий, уже п’ятий за рахунком раунд неформальних переговорів між Марокко та Фронтом ПОЛІСАРІО, що вже 35 років представляє самопроголошену Сахарську Арабську Демократичну Республіку в Західній Сахарі (САДР), яку Рабат вважає своєю невід’ємною частиною. Особистий представник генсека ООН Крістофер Росс минулого тижня був сповнений оптимізму, коли вояжував між Марокко, Алжиром і Мавританією — головними учасниками цього поки що замороженого конфлікту.
Може постати питання, а що нам до цього, здавалось би, екзотичного конфлікту, про який хіба одиниці поза регіоном мають якесь повне уявлення? Власне, такий погляд і дав змогу світовій спільноті очікувати всі 35 років, що все там якось уладнається. Утім, в останні роки ситуація суттєво змінилася через, передусім, глобалізаційні процеси, активність у регіоні Магрібу екстремістських угруповань, зацікавлених у створенні поясу нестабільності в Північній Африці від Атлантики до Червоного моря; нарешті, екстраполювання багатьма країнами, насамперед екс-радянськими республіками, «західно-сахарської проблеми» на власні.
Невеличкий екскурс в історію. До 1976 р. Західна Сахара була колонією франкістської Іспанії. Резолюції ООН вимагали її деколонізації, а Рада Безпеки утримала Іспанію та Марокко від збройного конфлікту. Зрештою, разом із Мавританією вони підписали угоду про припинення іспанського володарювання і поділ території (державні кордони в Північній Африці, як можна побачити на карті, накреслені під лінійку — такі наслідки колоніалізму). Але оборудки не визнав Алжир, який підтримав створений двома роками раніше студентами в Марокко «Народний фронт визволення Сегієт-ель-Хамра і Ріо-де-Оро» (ПОЛІСАРІО), що розпочав збройну боротьбу проти марокканських та мавританських військ. Мавританії вистачило на кілька років, щоб після військового перевороту відмовитися від претензій і, більш того, визнати самопроголошену САДР. А підтримка ПОЛІСАРІО з боку Алжиру — визнаного тоді флагману національно-визвольного руху під антиімперіалістичними і антиколоніальними гаслами — забезпечило йому симпатії в багатьох країнах «третього світу» і русі неприєднання: так, загалом, САДР визнали кілька десятків країн Африки і Латинської Америки. США та СРСР утримувалися від конфронтації в «західно-сахарській проблемі», але, зрозуміло, мали відповідні симпатії та співпрацю, включно з військовою, з Марокко й Алжиром.
Врешті-решт, 1991 р. вдалося домогтися припинення бойових дій між Марокко і ПОЛІСАРІО, було засновано місію ООН з проведення референдуму в Західній Сахарі (MINURSO), на який погодилися обидві сторони. Втім, ідея виявилася мертвонародженою через нездатність домовитися, яку проявили ті, хто мав право голосувати. ПОЛІСАРІО наполягає, що це 160 тис. «корінних сахарців», які нині проживають у чотирьох таборах в Тіндуфі на території Алжиру (спір за неї, до речі, теж ледь не призвів до повномасштабної війни в 1960-х рр.), а не 250 тис., як вони вважають, марокканців, які проживають у Західній Сахарі й становлять 85% населення. Рабат, натомість, доводить, що користуватися старим, ще іспанським переписом недоцільно, адже населення регіону завжди становили кочові племена, які активно мігрували всією Північною Африкою. Отже, всі спроби домовитися про організацію плебісциту зазнали невдачі.
2007 р. король Марокко Мохамед VI висунув пропозицію надання Західній Сахарі якнайширшої автономії в межах королівства. Слід зазначити, що на той час відбулися суттєві зміни в самому королівстві. З кінця 1990-х р. король розпочав масштабну демократизацію країни — передусім, здійснив розподіл повноважень між гілками влади та посилення ролі парламенту й уряду, децентралізацію управління, забезпечення громадянських і політичних прав та свобод, для чого було створено незалежну Комісію з рівності й возз’єднання, яка розслідує всі випадки порушень прав людини та яку очолює комуніст — багаторічний політичний в’язень. Королівство очікує статусу привілейованого партнерства з ЄС, на який припадає 60% торгівлі, й визнане стратегічним партнером НАТО. Тим часом поволі, але систематично біженці в Алжирі перебираються назад до Західної Сахари. Ба більше, вже два десятки колишніх чільних посадовців ПОЛІСАРІО і САДР зреклися колишніх поглядів, перебралися до Марокко і стали активними адвокатами королівського плану широкої автономії. Якщо раніше звіти правозахисників стосувалися переважно порушень, скоєних марокканською стороною, то тепер усе частіше повідомляють про систематичні порушення прав людини і репресії з боку ПОЛІСАРІО у таборах біженців.
Що ж пропонує Мохамед VI? Практично повне самоврядування Західної Сахари: власні законодавча, виконавча і судова влади, місцеві правоохоронні органи, власний бюджет і податкова політика. Автономія отримує у використання всі доходи від експлуатації місцевих ресурсів, а це 25% світових запасів фосфатів (до речі, технології обробки цього типу фосфатів є в українських і російських спеціалістів, звідси, помітна увага Росії до регіону), багатющі рибні запаси та виявлені легкодоступні поклади нафти і газу на Атлантичному узбережжі, поклади урану і золота. За собою королівство залишає питання оборони, зовнішньої політики, національної безпеки, верховенство влади короля, національну валюту, прапор і гімн.
Помітні зміни відбулися і в зовнішньому світі. Чимало держав, які колись визнали і відкрили в себе посольства САДР, скасували своє рішення. Так, колись активно на боці ПОЛІСАРІО виступала Югославія, але її спадкоємниця Сербія відкликала визнання — зрозуміло, через проблему Косово. На черговій Генасамблеї ООН традиційно ухвалюється резолюція із підтримкою «права на самовизначення народу Західної Сахари», але останніми роками число тих держав, що утримуються від голосування значно переважає тих, які голосують за. Так, усі держави екс-СРСР, на території яких з’явилися самопроголошені республіки, не голосують за цю резолюцію: Грузія, Молдова, Азербайджан. Не голосує й Україна. Натомість, голосують «за» Росія і Вірменія... Наприкінці вересня на зустрічі в Алжирі про «фактичне взаємне визнання незалежності» оголосили представники САДР і південно-осетинської республіки. Спецпредставник південно-осетинського президента назвав це «африканським проривом» і заявив, що невдовзі «лавиноподібний процес визнання» чекатиме не лише Південну Осетію й Абхазію, а й Придністров’я і Нагорний Карабах. І наголосив, що його прийняття в Алжирі є вельми показовим напередодні першого візиту до цієї країни російського президента Дмитра Медведєва.
Словом, ключ до полагодження застарілого конфлікту лежить у відносинах Марокко й Алжиру, які ставляться одна до одного з величезною, м’яко кажучи, недовірою, що не виключає і найгіршого варіанту розвитку з огляду на посилену модернізацію і переозброєння армій двох країн. Як описує апокаліптичний сценарій марокканський експерт Мохамед Шаркуі, «у випадку військового конфлікту наслідки будуть катастрофічними: обидві країни опиняться зруйнованими, послабленими і, можливо, розпадуться, а екстремістські групи сповна скористаються ситуацією».
