У Європейському Союзі знову заговорили про «газовий шантаж» з боку Росії. Днями глава представництва Єврокомісії в Росії Марк Франко застеріг Росію від обмеження діяльності європейських газових компаній на російському ринку. «Необхідно зазначити, що спроби обмежити участь європейських компаній у видобутку газу в РФ та їхню роботу на російському ринку і політизувати питання поставок газу не приведуть до добрих результатів», — заявив Марк Франко. Таку реакцію викликала недавня заява голови «Газпрому» Олексія Міллера, який натякнув Європі про можливості припинення поставок газу через, на його думку, перешкоджання просуванню компанії на європейський ринок. Ця заява стосується, зокрема, наміру британського уряду не допустити покупку «Газпромом» найбільшої газорозподільної компанії країни — «Сентріка» — за допомогою можливог о прийняття відповідного закону. Голова російського газового монополіста повідомив, що альтернативним напрямом для російського газу можуть стати Китай і Північна Америка. Газ — головний, але, на жаль, не єдиний інструмент «коректування» відносин Росії зі своїми партнерами. Про це красномовно свідчать і численні торговельні претензії до України, й останні «винні» спори з Грузією і Молдовою. На черзі — Євросоюз? Зрозуміти логіку російського керівництва і настрої російського суспільства «День» спробував, звернувшись до заступника головного редактора газети «Время новостей» Семена НОВОПРУДСЬКОГО — відомого журналіста, оглядача, одного з провідних експертів із політичних питань у Росії.
— Більшість експертів вважає, що останній «винний» конфлікт Росії з Молдовою та Грузією переслідує насамперед політичні цілі. Нещодавно Україна «пережила» суперечку з Росією з приводу газу. Чи може бути ефективною політика тиску?
— У Росії вже жартують, що вслід за забороною ввозити «Боржомі» скоро піде заборона на ввезення сала і скульптора Церетелі. Це можна назвати політикою скривджених маленьких дітей. Її навряд чи можна вважати ефективною, оскільки вона спрямована не лише проти тієї частини української влади, яку нинішнє російське керівництво не підтримує, але й тієї, яку підтримує. Але більше за все вона спрямована проти населення тих регіонів, які близькі до Росії й які Росія сподівається зберегти як своїх постійних політичних союзників на тривалу перспективу. Якщо будуть спроби санітарних заборон під політичним соусом, то це виявиться абсолютно марним, оскільки лише поглибить упевненість українського народу в тому, що потрібно триматися якомога далі від Росії й прагнути до Євросоюзу.
Російське населення на даному історичному етапі досить аполітичне. Однак його цікавлять події в Україні в значно більшій мірі, ніж у будь-якій іншій країні в СНД. На всі ці торговельні війни росіяни реагують по-різному. Люди, які налаштовані націоналістично, підтримують такого роду політику. При цьому сам Кремль дуже стурбований зростанням націоналістичних настроїв усередині Росії. Виходить, що своєю політикою він потурає тим настроям, які йому самому не подобаються. Та частина політичної еліти, яка налаштована більш прагматично, звичайно ж, не дуже вітає такий курс. Зрозуміло, що на довгу історичну перспективу Україна все одно залишатиметься одним із головних торговельних партнерів Росії. Нарешті, є дуже цікава реакція російського бізнесу. Російський бізнес дивиться на Україну з великою надією і чекає, що в разі продовження гоніння на приватний бізнес з боку російської влади він зможе знайти можливість працювати в сусідній Україні. На жаль, у Росії досить складна політична ситуація. З одного боку, еліти надто неоднорідні, оскільки, на відміну від України, немає публічної політичної боротьби партій і кланів, а вся ця боротьба «підкилимкова». У принципі, у Росії немає виразного стратегічного курсу щодо країн СНД.
— Коли можна буде говорити про чітку політику Кремля щодо України?
— Мені здається, що зараз Кремль неоднорідний. У Кремля є певна лінія щодо України, і ця лінія може змінитися залежно від того, як зміниться баланс сил всередині самого Кремля, що відбудеться на думських і президентських виборах, хто буде обраний президентом, в якому угрупованні з’явиться наступник. Тобто в Росії боротьба у верхах визначатиме політику Москви щодо Києва.
— Що заважає відновленню дружньої тональності в українсько-російських відносинах зараз?
— Потрібні кроки з двох сторін. Але не варто забувати, що при нинішній російській владі (й української також) дуже велику роль відіграє особистісний чинник. Все- таки президент Росії двічі привітав з перемогою людину, яка не стала президентом України. У деякому розумінні це й особистісна образа. З іншого боку, Володимир Путін розуміє, що Віктор Ющенко при всіх його політичних слабкостях більш самосвідомий і «договороспроможний» політик, з яким можна мати справу. Його не можна порівнювати, наприклад, з Олександром Лукашенком, якого Москва, за великим рахунком, підтримувала тому, що боїться так званих кольорових революцій. Між президентами може бути більш гарний тон, ніж на рівні дипломатів або тих же санітарних служб. Багато що залежить від того, чи буде особистий контакт президентів, як часто вони будуть один одному телефонувати, як швидко в Україні з’явиться уряд, хто стане прем’єром. Цілком можливо, що згодом у Москві зрозуміють, що політично Україна нікуди не дівається й, як і раніше, залишається важливим партнером, що багато хто в Україні зацікавлений в роботі на російському ринку. Для цього потрібен час, треба охолонути, і передусім російській владі треба розібратися в самій собі. Тобто це швидше проблема відносин на російському політичному олімпі, ніж проблема відносин України і Росії.
— Російська Дума нещодавно в черговий раз відхилила пропозицію змінити конституцію на користь можливості продовження президентських повноважень Володимира Путіна на третій термін. Якою ви бачите Росію без Путіна?
— Поки сказати що-небудь дуже складно. Я ніколи не був прихильником нинішнього президента Росії й вважаю, що будь-який, без винятку, наступник, в тому числі й той, який став би президентом Росії за українським зразком — як представник широкої надідеологічної або рівноідеологічної коаліції, — був би для Росії краще, ніж будь-який наступник Путіна, призначений зверху з кремлівських кабінетів. Той «раздрай», який існує в російських верхах, є настільки великим, що дуже складно буде узгодити інтереси угруповань, які намагаються перетворити Росію на корпоративну державу. Немає сумнівів, що Росія може чудово розвиватися без Путіна і тих людей, які зараз перебувають при владі. Питання в тому, щоб нова влада була більш самосвідомою, діяла згідно із законом, і головне — прийшла до влади мирним демократичним шляхом.
— Як ви оцінюєте теперішній стан російського суспільства порівняно з українським?
— Між нашими суспільствами дуже великий розрив. Одна з найбільших проблем країн-метрополій, які були або вважали себе ядром імперії, — це самоідентифікація. На жаль, в Росії в повному розумінні цього слова немає суспільства. Суспільство є неструктурованим, частина людей живе або з тугою за Радянським Союзом, або з надією на те, що Росія буде великою імперською країною. У цьому значенні Україна відрізняється: частина її населення однозначно підтримує європейський вибір, а інша, можливо, не підтримує, але все-таки розуміє, що Україна хоча б географічно є частиною Європи. У Росії, на жаль, суміш азіатського і європейського менталітетів з переважанням першого накладається на так звану метафізичну розгубленість. Величезна частина людей не може зжитися з думкою, що Росія просто велика країна, а не частина великої імперії. Російське суспільство формально досить сильно консолідоване навколо президента тому, що його рейтинги дійсно дуже високі. Це при тому, що коли починаєш аналізувати кожний з боків його діяльності окремо, то дивним чином кількість його прихильників стає в півтора-два рази менше, ніж сукупний рейтинг президента.
Зараз влада створює образ Росії у ворожому світі, оточенні. І це дуже погано. Якщо нова російська влада говоритиме про те, що Росія може бути органічною частиною західної цивілізації та демократичного світу, це буде набагато важливіше для самопочуття народу. У Росії так історично склалося: хоч як би народ ставився до влади, він часто до неї прислухається і наслідує її звичкам. Складно говорити про російське суспільство загалом. Частина еліти стала боятися. Частина людей хоче зберегти те, що отримала від ринкових реформ. Частина людей хоче зберегти свободу і не хоче нової залізної завіси. Активна частина населення розуміє, що існує деяке завоювання демократії, яке дуже важливе. Питання в тому, наскільки велика і сильна ця частина, скільки в неї є можливості зупинити очевидне сповзання Росії у бік авторитаризму і придушення громадянських свобод, що відбувається особливо помітно протягом останніх трьох-чотирьох років.
