У ситуації, в якій опинилася Грузія — крихітний бастіон демократії на південному фланзі Росії — ми повинні побачити для себе дуже важливий сигнал: загострене політико-економічне протистояння між цими двома країнами ясно показує кордони американського та європейського впливу на пострадянському просторі.
Криза вибухнула кілька тижнів тому, коли Грузія, відома «революцією троянд» 2003 року та прозахідним президентом Михаїлом Саакашвілі, заарештувала кількох росіян, звинувативши їх у шпигунстві. Зрештою підозрюваних передали Росії, однак Москва відреагувала на те, що відбулося, з надмірною жорсткістю: перервала з Грузією транспортне та поштове сполучення і депортувала багатьох грузинів, які жили в Росії, закривши належні їм російські підприємства.
Для Заходу, звичайно, особливих збитків у зв’язку з цим немає. Однак ескалація існуючих проблем може мати серйозні наслідки з таких питань, як доступ західних країн до нафтопроводу, який проходить через Грузію з Каспію, зростання російського впливу в так званому «близькому зарубіжжі», а також можливість сплесків насильства у нестабільному кавказькому регіоні.
В основі нинішнього протистояння — бажання Грузії вступити до НАТО у 2008 році і повернути назад два регіони, які відкололися від неї внаслідок кривавих воєн, що мали місце на початку 90-х років минулого століття після розпаду Радянського Союзу. В Абхазії та Південній Осетії сьогодні відповідно до мандату ООН розміщені російські миротворці. Ні для кого не секрет, що Москва підтримує прагнення цих регіонів до незалежності і хотіла б, щоб вони залишалися у сфері її впливу. Допускати розширення кордонів НАТО до східної частини Чорного моря та до «підчерев’я» Росії у Москві теж не збираються.
Більше за все весь регіон боїться, що будь-який невірний крок президента Росії Володимира Путіна або Саакашвілі може спровокувати нові сплески насильства, після яких озброєний до зубів Кавказ знову запалахкоче, а в межуючих з Росією країнах знову підніметься етнічний сепаратизм.
Картина ускладнюється ще й тим, що Захід наполягає на визнанні незалежності Косово, колишньої області Югославії, права на яку пред’являє союзниця Росії Сербія. Путін вважає косовський процес обгрунтуванням визнання незалежності Абхазії та Південної Осетії. Крім того, хоч уголос про це ніхто не говоритиме, перспектива незалежності замаячить і перед іншими територіями, які Росія хоче або мати у своєму складі, або більш жорстко, ніж сьогодні, контролювати: це, наприклад, деякі частини України та Молдови, спірний Нагірний Карабах, а також деякі області в Центральній Азії.
Якщо США та Європа не спробують уже сьогодні всерйоз сприйняти абсолютно реальні побоювання Росії з приводу вторгнення НАТО до її простору, в довгостроковій перспективі будь-що протиставити діям Росії щодо зміцнення свого периметру вони вже не зможуть. Путін знає, що ініціатива в цьому регіоні належить йому. Нехай хоч увесь світ буде проти його жорсткої антидемократичної тактики: більша частина російського народу його неухильно підтримує, а країна отримує величезні прибутки від торгівлі енергоносіями. У політичному плані він потрібен Заходу для вирішення таких серйозних криз, як іранська та північнокорейська; в економічному ж — Західна Європа залежить від поставок російських нафти та газу.
Однак короткострокові дії теж потрібні. Захід може зробити свій вклад в урегулювання грузино-російських протиріч тим, що чітко вкаже на небезпеки, які виникнуть внаслідок ескалації конфлікту та можливої війни за регіони, що відбилися від Грузії. Минулими вихідними держсекретар США закликала до того, щоб «перемогли ті, у кого більш холодна голова». Саакашвілі, який без будь-якої необхідності спровокував цю кризу, вчинив досить розумно, заявивши, що проблема сепаратизму не вирішуватиметься швидко і точно не вирішуватиметься воєнним шляхом. Москва теж вчинить розумно, якщо знайде відповідний до даного випадку спосіб відступити.
