Серед зовнішньополітичних завдань, що стоять перед обраним президентом Бараком Обамою, — розробка нової стратегії відносин із Росією. Москва — наш партнер і суперник одночасно. Нам необхідно взаємодіяти з росіянами щодо іранського питання та проблеми антитерору, але при цьому сьогоднішня Росія — це націоналістично налаштована держава, що прагне до ревізії існуючого міжнародного устрою та сповнена рішучості боротися із західними цінностями і впливом на своїх кордонах з Європою. Росія також хоче внести істотні зміни в основоположні принципи європейської безпеки. Нещодавно це виявилося з усією наочністю: Москва наполягає на згоді Заходу з новою «хартією безпеки в Європі», запропонованою президентом Дмитром Медведєвим.
У Вашингтоні ця ініціатива пройшла практично непоміченою, але настав час приділити їй увагу. Серпнева війна в Грузії продемонструвала помилковість думки про те, що збройні конфлікти на просторі «великої Європи» тепер виключені, і ситуація на континенті повністю устоялася. Від того, як ми та наші союзники відреагуємо на ці пропозиції, залежить, чи вдасться нам зберегти систему безпеки в Європі, що сприяє зміцненню світу і стабільності, або ми посіємо насіння нових потрясінь та конфліктів.
Перш ніж починати сьогодні переговорний процес, який нині обговорюється, необхідно чітко визначитися з нашими цілями. Росія добре знає, чого хоче. В основі недавніх пропозицій Москви лежить її уявлення про те, що нинішня система європейської безпеки носить занадто «НАТО-центричний» характер, і вигідна передусім США. Росія вважає, що в 1990-х Захід, скориставшись її тогочасною слабкістю, нав’язав Москві несправедливі правила гри. Вона хоче відмовитися від зобов’язань щодо демократичних цінностей та прав людини, які взяла на себе на початку 1990-х. Москва прагне «каструвати» Організацію з безпеки та співробітництва в Європі (ОБСЄ) і позбавити її можливості вимагати від дружніх Росії авторитарних режимів дотримання демократичних норм. Російські лідери не приховують надії вбити клин між Сполученими Штатами та Європою, послабити можливості Заходу із захисту своїх цінностей у тому, що стосується внутрішньої політики Москви та її союзників, не допустити подальшого розширення НАТО й легітимувати відновлення російської сфери впливу в сусідніх країнах.
Розбіжності між цінностями Заходу та Росії, а також між нашими поглядами на події недавньої історії досягли рівня, небаченого після краху комунізму. По-перше, США в 1990-х ніколи не намагалися принизити Росію. Навпаки, Сполучені Штати та їхні союзники в цей період витратили на допомогу Росії більше часу, зусиль і грошей, ніж будь-коли з часів Другої світової війни та Антигітлерівської коаліції. Що ж до розширення НАТО, то, слава Богу, що ми вчасно приєднали до Альянсу країни Центральної та Східної Європи. Важко уявити собі, з якою нестабільністю зіткнулася б сьогодні Європа, якби цього не сталося. Крім того, з часів першої хвилі розширення десять років тому жодні військові навчання в рамках НАТО не були спрямовані проти Москви. Тож не вважатимемо себе винними за те, що робили в минулому, та не віритимемо помилковим легендам про «західну загрозу», що поширюються Росією. Проте в цьому й полягає суть проблеми. Те, що ми вважаємо вельми вдалою основою для подальшого розвитку відносин, Москва розглядає як систему, спрямовану проти неї. Кроки, які вона сприймає як втручання Заходу в її внутрішні справи, насправді відображають прихильність до цінностей та норм, які ми вважаємо найкращим підмурком миру й стабільності. Москва ніколи повністю не підключалася до наших зусиль зі створення нової системи співробітництва й безпеки, що скасовує сфери впливу і розповсюджує безпеку на весь простір Європи, включаючи й Росію. Вона хоче демонтувати ці норми й повернутися до розмежування сфер впливу — концепції, яку ми сприймаємо з побоюванням, частково тому, що в минулому вона сприяла виникненню руйнівних військових конфліктів.
Проте було б помилкою просто сказати російським nyet у відповідь на їхню ініціативу. Найкраща політика стосовно ревізіоністської Росії — це залучати її до співробітництва. Обама справедливо робить акцент на пріоритеті дипломатичних методів. Ми хотіли б сприяти відвертості Росії у ставленні до зовнішнього світу. Але при цьому потрібно чітко розуміти, до чого ми прагнемо і чого хочемо уникнути — інакше ми зав’язнемо в «переговорному марафоні», просто граючи від оборони у відповідь на спроби Москви «розмити» свої колишні зобов’язання, які тепер вона вважає невигідними. Як один з учасників американської делегації на останніх переговорах такого роду можу засвідчити, що й тоді росіяни з надзвичайною завзятістю відстоювали свою лінію — адже це було ще при Борисові Єльцину. Сьогоднішню Москву «зсунути з місця» буде ще важче.
Замість цього нам потрібно перетворити саму російську ініціативу в знаряддя зміцнення нашої прихильності принципам демократії й миру, недопущення повернення до архаїчної системи сфер впливу. Ми повинні постаратися посилити незалежність таких інститутів, як ОБСЄ, і їхніх можливостей із моніторингу та забезпечення дотримання країнами тих норм, під якими вони підписалися. Важливо, щоб міжнародне співтовариство володіло здатністю оперативніше та ефективніше реагувати на конфлікти, що виникають, щоб не допустити їхнього переходу у вибухонебезпечну стадію. Крім того, переговори з Росією — це той форум, де адміністрація Обами може втілити в життя свої обіцянки пожвавити процес контролю над озброєннями. Одним словом, давайте дотримуватися «атакуючого стилю», а не просто відстоювати свої позиції під натиском Москви. Після приходу до влади Обами Сполучені Штати знову володітимуть потрібною популярністю й довірою світової спільноти, щоб очолити подібний процес.
Мир і безпека в Європі набувають виняткового значення в умовах, коли Сполучені Штати стикаються із загрозами в цій сфері на стількох інших фронтах. Переговори, які на перший погляд можуть здатися черговим нудним «євромарафоном», насправді дуже важливі. Норми, встановлені для Європи, часто стають зразком для інших регіонів. Цей процес стане перевіркою здатності адміністрації Обами відновити згуртованість у НАТО й забезпечити єдину позицію Заходу щодо ролі демократичних цінностей та принципів у рамках нової спільної стратегії. Крім того, він покаже, чи спроможні ми повернути США міжнародне лідерство і «м’який вплив», необхідні, щоб знову об’єднати Захід. В іншому випадку нам залишиться безсило спостерігати за його подальшим занепадом.
Рональд Д. АСМУС був заступником держсекретаря в адміністрації Клінтона, а нині обіймає посаду виконавчого директора Трансатлантичного центру зі штаб-квартирою в Брюсселі й керує перспективним плануванням у Фонді Маршалла «Німеччина — США». Висловлені в статті тези відображають особисту думку автора.
