«Україна готова ділитися своїм досвідом реалізації реформ із Кубою» — заявив Президент Віктор Янукович під час зустрічі із заступником голови Ради міністрів Республіки Куба Маріно Мурільо. Із повідомлення президентської прес-служби виходить, що глава держави прочитав візаві цілу лекцію — й про добре урядування, й про розумне витрачання бюджету, й про незалежне судочинство, що має — ну хто ж сперечатиметься — «величезне значення як для економіки в цілому, так і для життя кожної людини». Ввічливий гість, як сказано в повідомленні, «подякував Президентові України за пропозицію щодо вивчення українського досвіду впровадження реформ. М. Мурільо зазначив, що досвід України для Куби є дуже важливим і корисним у контексті реформування економіки Куби».
Справді, на Кубі відбувається реформування соціально-економічної моделі (що заслуговує на окрему публікацію), і український досвід, як і досвід інших пострадянських республік, там уважно вивчають. А от наслідки реалізації «реформ по-українськи» неважко уявити.
Кілька років тому я мав можливість у Гавані познайомитися із сином Фіделя Кастро, який є відомим ученим, директором Інституту фізики; та онуком-студентом. Дочка нинішнього президента Рауля Кастор — Маркела — очолює Кубинський національний центр сексуальної освіти, що поширює знання про норми безпечного сексу та запобігання ВІЛ/СНІДу. Її чоловік керує управлінням економіки в міністерстві оборони. Припустімо, що одного дня виявиться, що син-учений завдяки реформам став власником великого приватного банку, а Маріела приватизувала національне телебачення та перевела очолюваний центр на надання платних послуг населенню. Зять зайнявся тендерами закупівель для збройних сил і отримав прізвисько П’ять відсотків. Онук-випускник Фіделя розповість, що живе з того, що здає в оренду нерухомість на спокусливому для іноземних грошовитих мішків і вже пророслих кубинських нуворишів кубинському узбережжі (як недавно повідомив син колись «надії нації» — Ющенка — про власну непосильну працю в бізнесі: «У мене нерухомість... Я, скажімо так, здаю її в оренду»)... Ось тоді ми всі зможемо упевнено підсумувати: реформи на Кубі відбулися за цілком українським рецептом.
Тим часом в Єгипті цілий ряд регіональних арабських та місцевих неурядових організацій звернулися з листом до Європейського парламенту з вимогою припинити будь-які переговори про вільну торгівлю. Річ у тім, що ще 14 грудня минулого року Європейська комісія отримала мандат Ради міністрів розпочати переговори з Єгиптом, Тунісом, Марокко та Йорданією «про створення поглиблених і всеохоплюючих зон вільної торгівлі» (так-так, як і у випадку з угодою про асоціацію між ЄС та Україною). Комісар ЄС із торгівлі Карел Де Гухт тоді патетично запевнив: «Ми пропонуємо Єгипту, Йорданії, Марокко та Тунісу прогресивну економічну інтеграцію в єдиний ринок ЄС і хочемо поліпшити умови доступу до ринку ЄС для цих чотирьох членів СОТ у той час, як вони перебувають у процесі демократичних і економічних реформ».
Здавалося, тільки тішитися, особливо від самої згадки про демократичні реформи, оскільки ми добре пам’ятаємо про оту арабську весну, яка повалила і Мубарака в Єгипті, й Бен Алі в Тунісі. Щоправда, обізнаний читач чудово пам’ятає, що і той і інший були до останнього кращими друзями ЄС, і розставання з ними викликало неприховані сльози в Брюсселі (а то й публічні заклики не здавати цих друзів). Саме за їхнього авторитарного правління було укладено перші угоди про вільну торгівлю в рамках Євро-Середземноморської асоціації. Щоправда, пізніше в самому ЄС визнавали (доповідь 2007 р.), що вільна торгівля призвела до зростання безробіття та розорення місцевого виробництва, передусім, сільського внаслідок навали європейської продукції, фінансів та пільгам включно з юридичним захистом, передбаченим саме європейському виробникові. До речі, зараз відбувається новий раунд переговорів про вільну торгівлю між ЄС та Індією. І директор дослідницького інституту Кавалжіт Сінгх прогнозує наслідки: «Дешевший імпорт молочної продукції з ЄС, яку там субсидують величезними виплатами, матиме довготривалий ефект, оскільки вдарить по становищу нашого сільського населення, його зайнятості та способу життя. Треба наголосити, що, на відміну від Європи, більшість працівників в Індії самозайняті. Відсутня мережа соціального захисту для тих, хто втратить внаслідок цього роботу й традиційний спосіб життя».
Щоправда, індійський уряд шукає цим очікуваним втратам компенсацію — він домагається від європейських партнерів доступу своєї живої робочої сили на європейський ринок зайнятості бодай на короткі терміни.
Що ж не подобається арабському громадянському суспільству, що прямо написало у своєму зверненні про те, що вільна торгівля з ЄС буде «підривом демократичних процесів в арабському регіоні»?
Тому що там прекрасно розуміють (і навчені сумним досвідом), що економічна вигода та демократія часто рухаються в протилежних напрямках. Тут іще діє отой описаний класиком закон про те, що «покажіть капіталістові 100, 200, 500 відсотків прибутку, і немає такого злочину, перед яким би він зупинився». Власне, сімейство Мубарака і Бен Алі — у наших звичних термінах — були найзатятішими євроінтеграторами, бо саме вони успішно скористалися з вільного потоку капіталів, заохочення іноземних інвестицій, примноживши завдяки їм власні статки, поєднавшись у бізнесі та дружбі з європейським політикумом. Пам’ятаєте, як на початку революції в Тунісі міністр закордонних справ Франції пропонувала надіслати поліцейські сили «для наведення порядку»? Цілком логічний крок з боку мадам — вкладені капітали власної родини слід було захищати.
«Підтримка економічного росту (з боку ЄС. — І.С.) повинна спиратися на обрану народом нову економічну модель, де продуктивні сили, розподільчі механізми, зайнятість і зарплати отримають першочергову увагу. Для цього треба переглянути політику торгівлі та інвестицій, сформовану для попередньої влади, щоб ця політика служила розвиткові, а не економічній владі в руках кількох обраних осіб», — підсумовують автори звернення.
Тут і нам слід чесно визнати, що головними рушіями євроінтеграції є не громадянське суспільство, не публіцисти, що волають про «повернення в Європу», а олігархи, яким конче потрібний доступ на європейський ринок своїх труб, сировини, цукерок, які цілком конкурентоспроможні, головним чином, за рахунок мізерної — за європейськими мірками — часткою оплати праці найманих працівників, закладеною у собівартість. Цього, як і всього соціального пакета, угоди про асоціацію та вільну торгівлю не торкаються. А що ж отой «середній клас», який вихваляють на всі заставки як опору демократії? Правильно, він розорюється — знову ж таки марксів закон, випробуваний століттями.
Та що там Маркс, коли днями сам прем’єр Катару шейх Хамад бін Жасім аль-Тані де-факто підписався під наведеним листом заявою про те, що «сирий капіталізм не служить суспільству, що розвивається, якщо не забезпечено соціального захисту».
