Наслідки російської «екскурсії» до Грузії ще потрібно осмислити. Але деякі висновки можна зробити вже зараз:
— У пострадянську добу силові акції Росії відрізняються особливою грубістю та жорстокістю — як ми вже пересвідчилися в Чечні. Сьогодні цей факт підтверджує картина, яка розгортається на очах у приголомшеного світу — російська армія окупує суверенну державу, «розгулює» її територією як у себе вдома, йде вперед і відходить, коли їй заманеться, і попутно з безтурботною невимушеністю руйнує військову та цивільну інфраструктуру молодої демократичної країни. Сьогодні ця країна називається Грузією. А що буде завтра — прийде черга України? Чи, це будуть прибалтійські держави — під тим же зручним приводом «репресій» проти російськомовного населення? Чи може бути Польща?
— Нова Росія глуха до протестів, засудження й попереджень міжнародного співтовариства. У холодної війни був свій «кодекс поведінки», свої правила. Тоді вся «настінна писемність» ретельно розшифровувалися. У ходу була напіввійськова, напівмирна палеографія: у той час ми чуйно реагували, як висловився філософ Мішель Серр, на «сигнальні багаття та гудки в тумані» на території противника. У нинішній, оновленій холодній війні сигналів не існує — і кодексів також. На всі наші «послання» Росія відповідає одним і тим же непристойним жестом — і ми знаємо, що ніякого результату вони не дадуть. Пригадаймо, саме в той момент, коли Кондолізза Райс перебувала в Тбілісі, Володимир Путін із цинізмом і апломбом, немислимим ще вчора, віддав військам наказ просунутися до Каспі — містечка в 30 кілометрах від грузинської столиці.
— Росія без найменшого сорому перекручує будь-які принципи та ідеали. Вона кричить про косовський «прецедент» — начебто є щось спільне між ситуацією в цій сербській провінції, яка десятиріччями зазнавала репресій, насильства і руйнування в рамках політики «етнічного очищення», та Південній Осетії, потерпілій від «геноциду», жертвами якого за останніми даними стало 47 осіб. Або погляньте, як Москва обертає собі на користь — і на користь тим же російськомовним меншинам, що вона прагне повернути в лоно Імперії — принцип «обов’язку втручатися», виправдовуючи таким чином безчинства російської армії підлеглих їй ополченців у Горі та інших районах Грузії. Адже йдеться про благородний, величний принцип, так дорогий серцю голови французького МЗС і деяких його колег. Яка зухвалість, скажете ви. Що ж, Путін осмілився — Путін все продумав і почав діяти.
— Європейська — а в цьому випадку французька дипломатія виявляє слабкість. Від великої демократичної країни ми чекаємо однозначного — без усякого «нюансу» — засудження і покарання агресора. На ділі ж усе сталося з точністю до навпаки. Покарання зазнала жертва нападу. Поступитися примусили не сильного, а слабкого. Повторюється історія п’ятнадцятирічної давності в Дейтоні, коли лідера Боснії Алію Ізетбеговича змусили скріпивши серце підписати угоду про розчленування його країни. Тепер же грузинського президента Михаїла Саакашвілі змусили схвалити документ, який росіяни називають «планом Медведєва». У ньому жодного слова не говориться про територіальну цілісність Грузії.
Мало того, він містить знамениті «пункти про додаткові заходи безпеки», які закріплюють за російською армією право перебувати на території країни та патрулювати її — такі ж скандальні в принципі, як і розпливчасті в плані практичного застосування. Схоже, світ перевернувся. Невже все це відбувається наяву?
— Західна громадська думка з дивною легкістю — з першого ж дня — повірила тезі, яка поширювалася російською пропагандистською машиною. Тепер ми вже знаємо, що ще до 8 серпня російська армія старанно готувалася до війни. Ми знаємо, що вона зосередила на «кордоні» між Грузією та Осетією значні військові сили, воєнізовані формування й засоби тилового забезпечення. Ми знаємо, що росіяни методично ремонтували залізницю, щоб пустити нею військові ешелони, і що вранці 8 серпня через Рокський тунель, який з’єднує Північну та Південну Осетію, пройшло не менше 150 танків. Іншими словами, ніхто тепер не може ігнорувати того факту, що президент Саакашвілі прийняв ухвалу діяти лише тоді, коли в нього не залишалося іншого вибору — коли війна вже прийшла до його країни. Але, незважаючи на цю сукупність фактів, абсолютно очевидних для будь-якого добросовісного й неупередженого спостерігача, багато які журналісти хором підхопили тезу про те, що саме грузини безвідповідально спровокували цю війну.
Все це заслуговує на переосмислення. Ми повинні глибше проаналізувати коріння сліпоти, яка, якщо ми не будемо обачні, увічнить ту «несміливість» Заходу, яку свого часу засуджував Олександр Солженіцин — ту несміливість, що як нам здавалося, вже відійшла в минуле. Якщо не честь, то хоча б здоровий глузд вимагає, щоб ми прийшли на допомогу Тбілісі, рятуючи тим самим усю Європу.
