Стаття 18 Конституції 1996 р. промовляє, що «зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного та взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права», і є правовою підставою для входження до НАТО.
Втім, починаючи з 2002 р., прийняті на її основі вищими державними інституціями нормативні акти, спрямовані на приєднання України до євроатлантичної системи безпеки, не підкріплюються практичними заходами. Натомість невідкладне питання опинилося в центрі великої політичної гри сил різних орієнтаційних уподобань, що ведуть боротьбу за власність, привілеї та владу. Українська еліта, затиснута між двома цивілізаційними світами, так і не спромоглася на вибір між незалежністю і сателітетом, між майбутнім і минулим. Ходовим серед її частини є аргумент, що Україна НАТО не потрібна, її ніхто там не чекає, туди не запрошує. За інфантильністю подібних суджень ховається байдужість до долі своєї країни. Усе залежить від готовності українського суспільства. Тільки Україна й ніхто інший може вирішувати це питання. Недавно у розмові з Президентом В. Ющенком із цим погодився й Генеральний секретар НАТО Андерс фог Расмуссен, який вважає, що вступ України до Альянсу є суверенним правом України. Незалежна держава, захищаючи свої національні інтереси, поступає саме так.
Однак в українському соціумі підходи до питання безпеки неоднозначні. Відсутність чіткої зовнішньополітичної програми, яка відповідала б національним інтересам, породила у суспільній думці три найбільш поширені проекти вирішення питання безпеки: вступ до НАТО, курс на здобуття будь-якою ціною прихильності Росії, позаблоковість та нейтралітет.
Не внесла ясності у це питання й президентська кампанія 2010 р. Означені проекти у програмних заявах кандидатів у президенти віддзеркалювалися розмито й аморфно, оскільки для них головним було «знайти багнети» не для своїх ідей, яких часто просто немає, а для сходження на найвищу посаду. У пошуках підтримки виборчого електорату вони повторювали «Давайте не будемо говорити про НАТО!», що тотожно заклику ігнорувати безпеку країни. Однак від цієї теми ніде дітися: ні голову в пісок не заховаєш, ні «за гранью дружеских штыков» не відсидишся, не ризикуючи позбутися незалежності. Розбрід у цьому архіважливому питанні втілився в замовчування й недомовки. Ті, хто розуміє, для чого Україні НАТО, окрім В. Ющенка, мовчали. Ті, хто пов’язує безпеку з проросійською політикою Києва, дипломатично засвідчували свою готовність залишити ЧФ у Криму після 2017 р. Проте, щоб догодити всім, найзручніше виявилося оперувати варіантом позаблоковості й нейтралітету. Втім (і це однозначно), іншої, ніж НАТО, прийнятної для України альтернативи немає. Решта проектів неспроможні реально гарантувати внутрішню соціально-економічну та зовнішню політичну безпеку держави.
З посиленням викликів українській незалежності все більше постає питання: чому чимало громадян України налаштовані проти вступу до НАТО? Вже котрий рік ця проблема мусується в суспільстві, але серйозного зрушення не видно. Чому така млявість і нерішучість у здійсненні кроку, який давно зробили інші? Патова ситуація спричинена певного роду суспільними явищами, зовнішнім тиском і традиціями комуністичного минулого з його потужною системою впливу на вироблення в громадян стереотипного способу мислення в потрібному напрямі. Вказівки з Москви не підлягали обговоренню. Комуністична партія завжди мала рацію. Росія, домінуючи в інформаційному просторі України, не відмовилася від подібних стандартів. Інакше послання російського президента Д. Медвєдєва 11 серпня 2009 р. було б іншого змісту й тону. У такій ситуації пересічна людина приходить до цілком адекватного висновку: якщо Москва не хоче, щоб Україна стала членом НАТО (чому — як правило, люди не задумуються), то робити цього не слід.
Унаслідок слабкості національного інформаційного забезпечення значною мірою суспільну думку в Україні й негатив про неї за кордоном формують іноземні ЗМІ. Через це нині, коли справи дещо покращилися, недостатність інформованості населення щодо НАТО спостерігається навіть у великих містах. Так, у Харкові лише 8% населення можуть пояснити, що таке НАТО.
Водночас як всередині, так і поза межами України триває антинатовська кампанія, диференційовано спрямована на різні верстви населення. Для покоління, сформованого в радянський час, широко використовується бренд «НАТО — агресивний блок», сформульований на основі першого пункту меморандуму Москви, який наприкінці березня 1949 р. був переданий західним державам і звучав так: «Атлантичний пакт є суто агресивним і спрямованим проти СРСР». Однак, як відомо, війська Альянсу ніколи не виступали проти СРСР. Навіть тоді, коли Радянський Союз чинив розправу над повсталим Берліном 1953 р., угорським народом 1956 р. і «Празькою весною» 1968 р. Країни НАТО суворо дотримувалися положень статуту організації. Легко спростовується й наступний пункт меморандуму, що пакт нібито суперечить Статуту ООН. Стаття 51 Статуту ООН узаконює право кожної держави на оборону індивідуально чи спільно з іншими країнами в разі нападу на неї. Тоді звідки така неприкрита фальш? З упевненості Кремля, що для населення СРСР меморандум залишиться єдиним джерелом знань про НАТО. Та й декларований він був не для закордону, а для внутрішнього користування. Як бачимо, закладені ще 1949 року антинатовські установки не вивітрилися й дотепер.
Молодь, у свою чергу, залякується небезпекою воювати за чужі інтереси, стати «гарматним м’ясом». І справа тут не тільки в НАТО, в системі колективної безпеки якого на сьогодні об’єдналися 28 країн світу. Вибираючи НАТО чи керовану Росією Організацію договору колективної безпеки (ОДКБ, 1994 р.), Україна здійснює цивілізаційний вибір: європейський з його демократією, передовими технологіями, високими стандартами життя чи євразійський — з автократією, відсталістю, соціальною та політичною нестабільністю тощо.
Існуючому становищу сприяє й російська кампанія «антиНАТО», яка роками ведеться в Україні. Сама ж РФ залюбки працює з Альянсом, причому більше, ширше й глибше, ніж Україна, і водночас бачить у ньому традиційного противника. Пояснення цьому слід шукати не тільки в суспільному мисленні росіян, де й досі превалює імперська філософія, айунеприйнятті Москвою прагнення пострадянських країн приєднуватися до НАТО. Москва після 1945 р. ні до кого не приєднувалася, а сама створювала й об’єднувала.
У Росії ніхто не протестує проти співпраці з НАТО. А Україні — зась, забороняється приєднуватися до Альянсу. Розгадка проста. Поважати право України на самостійну зовнішню політику означає визнати її на рівні суспільної свідомості правлячого класу та загалу незалежною державою де-факто, назавжди відмовитися від спроб відтворення імперії. А Україна поки що в уявленні кремлівських правителів всього-на-всього «частина метрополії» без права на власну зовнішню політику. І доречне запитання Кремлю московського професора О. Черковця: «Якщо ви — як самі стверджуєте — «за» ліквідацію стін, що розділяють Європу, навіщо ж усіляко намагаєтеся звести нову стіну — між 28-ма країнами — членами НАТО та Україною і Грузією, які прагнуть приєднатися до цієї організації?» — знаходить доконану відповідь. Поки в Росії не зникне ностальгія за імперією, ситуація спротиву вступу України в НАТО триватиме. Час до того Кремль намагатиметься використати у своїх інтересах, і тиск на Україну в стилі «антиНАТО» й надалі посилюватиметься. Однак такі зовнішні потуги можуть притупитися за умови єдності української нації, осмислення нею своїх корінних інтересів, що спонукатиме до реальних заходів, спрямованих на відвернення небезпеки втрати національної незалежності й державності, як це вже не раз траплялося в українській історії.
На жаль, ситуація довкола України непроста. Коли ухвалюються закони, побудовані на традиціях поведінки колонізаторів, то створюється враження, що світ повертається в минуле. 1900 року під приводом захисту своїх підданих війська США, Німеччини, Росії, Англії, Франції та Японії знищили тисячі китайців, перетворивши Китай на напівколонію. 1911 року під тим же приводом Франція вводить свої війська в Марокко, а на другий рік оголошує його своїм протекторатом. А хіба важко знайти привід для війни? Щоб вторгнутися 1 вересня 1939 р. до Польщі, нацисти влаштували «польський напад» на німецьку радіостанцію в Гляйвіці, через три місяці Червона Армія обстріляла з гармат власну прикордонну заставу в Майнілі, а провину за вбитих бійців поклала на «білофінів».
Останнім часом Москва, розуміючи неправомочність своєї позиції щодо вступу України до Альянсу, виношує ідею створення загальноєвропейської системи безпеки. Але як, для чого? Коли вже є добре організована й налагоджена система, до якої, керуючись інтересом власної безпеки, і треба приєднуватися? Адже за 60 років від жодної країни НАТО не було скарг, що її національні інтереси не враховуються або не захищаються.
З усвідомленням цього факту вихід з російсько-українських суперечок навколо НАТО простий: давайте вступати до НАТО — й наші проблеми безпеки зникають за один день. Ми не будемо тривожитися своєю безпекою, ви — своєю. Одночасно позбуваємося усіх можливих і неможливих страхів, оскільки рано чи пізно під тиском обставин у багато гіршій ситуації Росії доведеться зробити цей єдино правильний крок.
Багато що в кампанії навколо вступу до НАТО залежить від змін у системі кореляції між політичними партіями та загалом у сенсі впливу останнього на прийняття програм і рішень. Не позбувшись образу Компартії як керівника і натхненника, слово якого спрямовуюче і єдино правильне, народ не навчився впливати на формування політики партій. Останнім вигідний такий стереотип, що живе у суспільній свідомості. І хоча від КПРС залишилися уламки, в яких гуртуються догматики спростованої життям ідеї, але її колишній принцип-дух бути керівною силою переселився в сотні партійних організмів, що масово проросли на пострадянському просторі. Звідси й зміст відносин між ними виражається в категоричному неприйнятті позицій та ідей інших партій. Справа доходить до абсурду, коли після виборів у створену ними (навіть близькими ідейно) коаліцію переноситься дух цієї ж нераціональної і руйнівної для країни боротьби, в тому числі й стосовно питання безпеки. Більше того, не контрольовані загалом політичні партії часто вдаються до маніпулювання суспільною свідомістю. Так, кинутий окремими з них в маси бренд «НАТО — агресивний блок», набравши «внизу» сили закличного гасла, став знаряддям блокування ними ж вступу України до НАТО під девізом «Бачте, люди не хочуть». Якби було кинуто гасло «Наша безпека в НАТО», то результат був би протилежний. Підтвердженням може служити думка, висловлена одним із колишніх керівників держобладміністрації, який впевнений, що Україна давно була б у НАТО, якби надійшла вказівка працювати з населенням у цьому напрямі. Це з одного боку. А з другого — й досі в ужитку хуторянське сприйняття світу за формулою «моя хата скраю», сформоване голодоморами, приниженням і страхом. З погляду обивателя, хутір — це такий собі острів безпеки, повз який проходять війни, катастрофи, трагедії... І нема сенсу кудись вступати, брати на себе якісь зобов’язання. У національному масштабі хуторянство проступає у вигляді позаблоковості та нейтралітету: статусу, який, як засвідчує історія, з багатьма країнами в XX ст. зіграв злий жарт. Вони стали першими жертвами агресії в Першій та Другій світових війнах.
Гальмує входження України до НАТО й відсутність громадянського суспільства, практичної демократії. Чимало громадян сповідує принципи автократії. Певні політичні кола пропагують ідею «сильної руки», здатної навести порядок у країні. Така ситуація не на користь Україні. НАТО — союз демократичних країн. А демократія в Україні поки що без демократів, без влади закону: гола теорія, якою можна і жонглювати, і прикриватися. Та й в історії країни її ніколи не було. Козацька вольниця — це зовсім інше. У значної частини громадян поняття «демократія» асоціюється з анархією, охлократією, чиновницьким свавіллям. Який тоді напрошується висновок? Правильно. Раз країни НАТО є демократичними, то вступ України до Альянсу бачиться тими ж адептами «твердої руки» як закріплення існуючого безладу й беззаконня. У підсумку тверезі оцінки позитивних наслідків вступу України до НАТО наштовхуються на глуху стіну неприйняття з боку значної частини соціуму. Ті, кого влаштовує безпорадна Україна, з якою можна робити все що завгодно, проти вступу не тільки до НАТО, а й до ЄС. «За» — ті, хто хоче бачити Україну сильною й незалежною в політичному та економічному сенсі.
Чи не тому за умов відсутності єдності щодо системи безпекової стабільності насамперед всередині зайнятого внутрішніми чварами конфронтаційного українського політикуму вкрай повільно зазнає змін філософія сприйняття світу загалом. З тієї ж причини повільно йде розвиток усіх сфер суспільного життя України і, навпаки, швидко наростає небезпека її незалежності.
В обстановці непевності міцніють антидержавні сили. Спираючись на підтримку ззовні, активізується п’ята колона, яка, вочевидь, прагне зірвати зусилля, спрямовані на входження до євроатлантичних структур, на розбудову й зміцнення незалежності України. За умов слабкості влади розхитується державне судно, вільно почувають себе антиукраїнські сили, які роздмухують національні та конфесійні конфлікти та, нав’язуючи суспільству другорядні питання (федералізм, протистояння у цивілізаційному виборі тощо), прагнуть до загальної дестабілізації країни. Такої потужної п’ятої колони, як в Україні, не було ні в довоєнній Польщі, ні в домюнхенській Чехословаччині. Однак їхнє використання нацистською Німеччиною у створенні прецедентів для ліквідації обох незалежних держав — загальновідоме. Хоча, на відміну від України, ніде вона там не була представлена у структурах влади. Користуючись своїм особливим становищем, цілком ймовірно, за допомогою навіть виборчого бюлетеня, вона може оволодіти владою і вдатися до реалізації своїх планів, які будуть згубними для України. Такі реалії сьогодення. Зупинити їхній розвиток у негативному плані може тільки консолідація української нації навколо головних питань її державного буття: суверенності та незалежності як основоположних пріоритетів легітимного суб’єкта міжнародного права.
Усе ж попри труднощі, породжені внутрішніми негараздами, зовнішнім втручанням, процес вступу України до НАТО повільно, зигзагоподібно, але йде в правильному напрямі. Кількісні чинники на його користь зріють і в суспільній свідомості, і в суспільстві в цілому. Починаючи з 2008 р. значно посилилася інформаційна кампанія щодо завдань і цілей Альянсу, в багатьох містах і регіонах створено інформаційні центри, на телебаченні прописався фільм «Фактор безпеки», в рамках Генеральної Асамблеї Асоціації атлантичного договору (ААД) зароджується діяльність неурядових організацій, мета яких сприяти обізнаності населення стосовно НАТО. Це дає право говорити про серйозні позитивні зрушення у ставленні українців до нього. Як відзначає голова відділу роботи з країнами — партнерами НАТО Мішель Дюре, «нас усе менше сприймають як «клятих іноземців» і все більше — як людей, з якими можна вести дискусію».
Свідченням зростаючої уваги до НАТО є збільшення кількості публікацій у пресі, де явно починає переважати позитив. Відрадно, що останнім часом це простежується серед інтелігенції Півдня і Сходу. Є й думки, що НАТО не вічне. Філософія буття давно відповіла на питання вічності. Вічного немає нічого. Однак навіть тимчасове перебування в «невічному» НАТО надає можливість спокійно пережити перехідний трансформаційний період — час, поки в Україні сформується єдина нація, а в суспільній свідомості відбудуться незворотні процеси матеріалізації ідеї соборності й незалежності українського державного єства.
