Сто років тому цього місяця президента США Вудро Вільсона мучило питання, чи вступати в Першу світову війну. Усього лише за кілька місяців до цього Вільсон був переобраний, частково завдяки його кампанії з політики нейтралітету, від якої він зараз збирається відмовитися, разом з гаслом «Америка понад усе». Але сьогодні, вперше більш ніж за 80 років, президент США знову до цього повернувся для просування зовнішньополітичної позиції, що безпосередньо суперечить доктрині, схваленій Вільсоном.
Це було після 1919 року, після закінчення війни, коли Вільсон визначив свою зовнішньополітичну концепцію «ліберального інтернаціоналізму»: підтримка колективної безпеки та просування відкритих ринків серед демократій, регульованих системою міжнародних інститутів, повністю залежних від США. Незважаючи на те, що Сенат США спочатку відхилив концепцію Вільсона, зокрема його підтримку вступу до Ліги Націй, Франклін Д. Рузвельт відродив ліберальний інтернаціоналізм після 1933 року. Це допомогло сформувати зовнішню політику більшості президентів США відтоді й до Трампа.
Підхід «Америка понад усе», який відстоює Трамп, включає в себе зневагу до НАТО, презирство до Європейського Союзу й кепкування з приводу провідної ролі Німеччини в Європі. Він також включає неприйняття економічної відкритості, виявлене у виході Трампа з торговельної угоди про Транстихоокеанське партнерство і заклик переглянути Північноамериканську угоду про вільну торгівлю. Трамп також пообіцяв відмовитися від Паризької угоди щодо клімату.
На відміну від Вільсона, Трамп, здається, не бачить великого сенсу у збереженні й поглибленні зв’язків з іншими демократіями. Навпаки, його, здається, приваблюють авторитарні лідери — зокрема президент Росії Володимир Путін — і частенько він залишає демократичних лідерів спостерігати з-за лаштунків.
Поза сумнівом, якби Вільсон був сьогодні живим, у деяких питаннях він міг би погодитися з Трампом, хоча запропоновані ним рішення були б абсолютно іншими. Наприклад, Вільсон, ймовірно, погодився б з Трампом у тому, що сьогодні рівень відкритості на світових ринках є надмірним. Це дійсно проблематично, що американські банки й підприємства можуть експортувати капітал, технології та робочі місця, як їм заманеться, практично без урахування внутрішніх витрат.
Але рішення Вільсона, швидше за все, було б спрямоване на розробку і впровадження вдосконалених правил за допомогою багатобічного процесу, домінованого демократіями. Також він, напевно, заступився б за фіскальну політику, спрямовану на просування загального блага, з вищими податками для багатих компаній і фінансування домогосподарств, скажімо, розвиток інфраструктури, якісну освіту й загальну охорону здоров’я.
Коротко кажучи, Вільсон схвалив би програму, більше подібну до програми сенатора-демократа США Елізабет Уоррен або лауреата Нобелівської премії Джозефа Стігліца, що передбачає передову систему соціального добробуту, яка забезпечує загальне процвітання. На відміну від нього, Трамп виступає за нижчі податки для багатих і, здається, готовий прийняти деяку форму державного капіталізму — або навіть клановий капіталізм — за допомогою протекціоністської політики і спеціальних стимулів для компаній, що займаються виробництвом у США.
Вільсон міг би погодитися з Трампом у іншому питанні: ми не можемо виходити з того, що демократія є універсальною цінністю із загальним закликом. Як і Трамп, Вільсон, ймовірно, сторонився б ідеалістичних формул національно-державного будівництва, що надихали зовнішню політику США за президентів Джорджа Буша й Барака Обами.
Але й тут відмінності переважають над схожістю. Трамп вирішив, що США просто не варто турбуватися про решту світу, якщо вони не отримають щось конкретне натомість. Вільсон, навпаки, хотів поширити демократію заради миру в усьому світі, але непрямо, діючи через Лігу Націй. Він вірив, що міжнародні інституції, верховенство закону, загальні цінності й еліта, що має демократичне бачення, могли б забезпечити колективну безпеку та мирне розв’язання конфліктів. На його думку, те, що почалося б як Pax Americana, кінець кінцем могло б стати Pax Democratica.
Ця концепція лежить в основі американської «винятковості». Твердження полягає не просто в тому, що США, як висловився Біл Клінтон, «незамінна нація», чия глобальна влада робить її учасником усіх основних міжнародних питань. Воно також полягає в тому, що США можуть розраховувати на пошану з боку інших держав, оскільки вони виходять за межі власних вузьких інтересів у підтримці міжнародного порядку, який підтримує мир, співпрацю і процвітання, передусім серед світових демократій.
Не кожен президент США наслідував приклад Вільсона. Обіцянка ліберального інтернаціоналізму була придушена трьома президентськими адміністраціями, починаючи з обрання Гардінга, 1920 року, до тих пір, доки Рузвельт не вступив на посаду, 1933 року. З Трампом вона знову придушується. «Із цього самого дня нова стратегія керуватиме нашою землею», — заявив Трамп на своїй інавгурації. «Із цього дня Америка буде понад усе».
Але може виявитися, що концепцію Вільсона не так просто відмінити. Ще в двадцятому столітті Велика депресія, Друга світова війна і холодна війна спонукали американських політиків прийняти ліберальний інтернаціоналізм. Так само й сьогодні бунтівний світ, швидше за все, виправдає його глибокий і тривалий заклик.
Тоні СМІТ, заслужений професор політичних наук в університеті Тафт, автор книжки «Чому Вільсон має значення: походження американського ліберального інтернаціоналізму і його криза сьогодні».
Проект Синдикат
