Мілітаристський чад у Росії розгорається з новою силою. Забуто «кримнаш», поступово йдуть з федеральних каналів Україна і Донбас. Тепер весь ентузіазм романтиків «русского мира» спрямовано на Близький Схід.
Москва відкрила в Сирії не один фронт — воєнний, але також і другий — дипломатичний. Політичні цілі Кремля в Сирії наразі залишаються неясними, попри часто повторювані пропагандистські пасажі з приводу боротьби з терористами з Ісламської держави (ІД).
Російське військово-повітряне угруповання складається з 12 фронтових бомбардувальників Су-24М, 12 штурмовиків Су-25СМ, 4 винищувачів Су-30СМ, 6 бомбардувальників Су-34, а також ударних ґвинтокрилів Мі-24 і багатоцільових Мі-8.
Літаки Су-30 розроблено для завоювання переваги в повітрі. Їх модернізували для завдання ударів по землі, але все одно вони є апаратами 1970-х рр. Тому завдавати ударів по землі з великих висот вони не можуть і при виході на ціль стають уразливими для переносних ракетних комплексів противника.
Су-24М є всепогодним фронтовим бомбардувальником, причому до мети він може летіти на малій висоті. Він стоїть на озброєнні з початку 1970-х рр. і відрізняється досить високою аварійністю. За період експлуатації через позаштатні ситуації було втрачено понад 80 літаків.
Су-34 розроблявся з середини 1980-х рр., а постачання його у війська почалося в 2000. Призначений для ураження наземних і надводних цілей і виводу з ладу систем ППО. Декілька Су-34 взяли участь у Кавказькій війні 2008 року, але офіційно бомбардувальник було прийнято на озброєння лише в березні 2014 року. Це було пов’язано з тим, що військові виявили в літаку ряд серйозних вад. У Сирії Су34 мають пройти бойові випробування.
Розширення втручання до сирійського конфлікту пов’язане з цілим рядом ризиків і труднощів.
По-перше. Одних ударів з повітря навіть при їхній високій ефективності, у чому є певні сумніви, недостатньо. Без наземної операції і заняття відповідної території бойовики швидко відновлять інфраструктуру і повернуться на позиції, які під ударами з повітря залишать.
По-друге. Якщо взяти до уваги, що російські війська в наземних операціях участі не беруть, то залишається лише армія Асада. Його війська контролюють близько 17%, в основному, прибережної території і тримають фронт уздовж лінії, яка проходить по Дамаску, Хомсу, Алеппо і до Латакії.
На 2014 рік чисельність сирійської армії становила близько 150 тис. чоловік. Ще 60 тис. бійців входить до гвардії. Декілька десятків тисяч бійців є в алавітській міліції та у союзників Асада з ліванського шиїтського угруповання «Хезболла», яке підтримує та озброює Іран. Проте бійці останньою зазнали значних втрат, поступово виходять з боїв і концентруються на кордоні з Ліваном та Ізраїлем. Є відомості про присутність у Сирії близько 15 тис. бійців Корпусу вартових ісламської революції з Ірану.
Зараз можна лише говорити про оборонну тактику армії Асада на утримання своїх позицій. У цьому удари з повітря можуть допомогти доти (про це говорить досвід Афганістану), доки в бойовиків не з’явиться повноцінна зброя боротьби з літаками.
ІД має 30-50 тис. бійців, із захоплених армійських складів вони отримали важке озброєння. Світська опозиція налічує від 45 тис. до 60 тис. військовослужбовців. «Ісламський фронт» має приблизно 45 тис. чоловік. Він утворений із семи ісламських угруповань у листопаді 2013 року. Його мета — скинення режиму Асада і побудова ісламоорієнтованої держави. І ще один гравець, який протистоїть сирійському президентові і тепер Росії — радикальне салафітське угруповання «Джебхат ан-Нусра» (Фронт перемоги) — пов’язана з «Аль-Каїдою». Чисельність угруповання, за різними оцінками, становить від 6 тис. до 10 тис. людей.
Хоча противники Асада не єдині і часто воюють один із одним, проте, у них є важлива перевага — чималі людські ресурси.
Росія стоїть перед дуже нелегкою дилемою. Якщо її втручання не приведе до істотної зміни становища, то має відбутися війна на виснаження і жертвою її в першу чергу стане армія Асада. Це загрожує серйозними іміджевими втратами особисто для Путіна.
Альтернативою може стати перекидання до Сирії наземних частин, хай і закамуфльованих під так званих добровольців. Для цієї мети можна використовувати донбасівських сепаратистів, які вивільняються. Вони все одно не можуть уже повернутися до колишнього життя, ось і знайдеться їм застосування в Сирії. Ризик такого варіанту очевидний. Втрати зростатимуть, результат абсолютно не ясний, зате примара Афганістану з віртуальної стане реальною.
Ще одна проблема — логістична. Навіть наявне угруповання Росії досить складно забезпечувати. Морська дорога пов’язана з проходом через Протоки, про характер вантажів знатиме член НАТО Туреччина, в якої з Росією не дуже добрі стосунки.
Одними десантними кораблями Чорноморського флоту цю проблему не вирішити, а підключити цивільні кораблі теж складно. З банальної причини — їхньої малої кількості. Окрім того, потрібно перекидати техніку для заповнення втрат армії Асада, які неминучі. І це далеко не всі логістичні складнощі.
Третя проблема — фінансова. Олексій Кудрін порахував, що витрати на сирійську акцію порівнянні з витратами на військові навчання. Проте останні доволі короткочасні, а тут мінімальний період може зайняти декілька місяців. Це вже абсолютно інші обсяги фінансів. Закладати до майбутнього бюджету збільшення витрат Міністерства оборони можна, але є Крим, поки що Донбас і регіони, що стоять на межі дефолту. Гроші — кров війни, а з ними сутужно.
Тепер про дипломатичний фронт.
Начебто Ірак і Єгипет підтримують російське втручання в Сирії. Проте все це кон’юнктурні явища. Багдад хоче, щоб Росія і йому допомогла своїм контингентом, а Каїру вигідне посилення протистояння з терористами в Сирії, тим самим зменшиться їх чисельність на Синайському півострові.
Тегеран після вирішення питання з його ядерною програмою утримається від занадто глибокої участі своїх військ у Сирії, оскільки на перший план виходить його протистояння з Саудівською Аравією і Катаром. До того ж Іранові зовсім не з руки погіршувати так важко налагоджувані зі США стосунки. Отже, він підтримає Росію, але до відомих меж. Серйозне зміцнення позицій Москви в Сирії зовсім не на користь Тегерана.
Росія стала союзником шиїтського Ірану і алавітської Сирії. Для сунітів, а їх серед мусульман більшість, це щось на зразок тавра. До того ж із персами у арабів вікове протистояння. Алавітів переважна більшість узагалі не вважає за мусульман. Тому словесною підтримкою Єгипту спокушатися не варто. Набагато важливіший демарш США, Великої Британії, Франції, Німеччини, Туреччини, Катара та Саудівської Аравії проти російського втручання в Сирії. Для останніх двох це ще й своєрідний протест проти союзу Росії та Ірану.
Франція завжди вважала Сирію своєю зоною впливу. Там досі багато хто знає французьку. Париж серйозно невдоволений і це відразу позначилося на ході перемовин нормандської четвірки. Так Москва одним рухом погіршила стосунки з країною, яка завжди вважалася проросійською.
Мілітаристський чад у Росії поступово пройде, але вийти з Сирії буде набагато складніше, ніж з Донбасу. Схоже, що в Москві про це не подумали. Афганська трагедія повторюється у вигляді сирійського фарсу.
