Президент Росії Володимир Володимирович Путін породив чергову історичну фразу. Нагороджуючи лауреатів премії Російського географічного товариства, він у бесіді з наймолодшим лауреатом, 9-річним Мирославом Оскирком, який знає напам’ять місця розташування на мапі, прапори й столиці всіх країн світу, у відповідь на слова хлопчика: «Кордон Росії закінчується через Берингову протоку, де США», філософськи зауважив: «Кордон Росії ніде не закінчується». І тут-таки поквапився додати, щоб у світі не встигли злякатися: «Але це жарт».
Утім, цей жарт схожий на той, що міститься в одному анекдоті про Сталіна й наркома танкової промисловості В’ячеслава Малишева. 1942 року Малишева викликають на прийом до Сталіна. День сидить нарком у Кремлі, Сталін його не приймає. Наступного дня приходить В’ячеслав Олександрович у Кремль спозаранку, але знову все повторюється: вождь його не приймає. Настає третій день. Сидить нарком у сталінській приймальні, хвилюється. І от уже надвечір виходить із кабінету Сталін, здивовано дивиться на відвідувача й говорить з яскраво вираженим кавказьким акцентом: «Малишев? Вас іще не розстріляли?!». І йде.
Малишева відвозять до готелю й передають розпорядження повертатися на Урал. Там він до кінця війни успішно працює над збільшенням виробництва танків. І ось довгоочікувана Перемога! Після капітуляції Німеччини Сталін проводить прийом на честь наркомів і конструкторів озброєнь. На прийомі вождь підходить до Малишева й задушевно говорить: «Ось, товаришу Малишев, пам’ятаєте 42-й рік? Важко, смертельно важко нам було, але вміли ж ми пожартувати!» Путін жартує точнісінько так, як і Сталін.
Що ж, з формальної точки зору, Володимир Володимирович у бесіді з хлопчиком, безумовно, правий. Кордон будь-якої держави в принципі не має ні початку, ні кінця. Якщо країна континентальна й виходу до моря, океану або озера не має, то її кордони є замкнутою лінією, в якої не можна виділити ні початку, ні кінця. Якщо ж частина території країни виходить до моря, то, в принципі, одну точку сходження сухопутного кордону з морським можна визнати початком, а другу — кінцем сухопутного кордону держави, рахуючи, наприклад, зі заходу на схід. Так, вочевидь, і зробив Мирослав Оскирко. Але якщо від крайніх точок сухопутних кордонів провести кордон 12-мильних територіальних вод, що йде паралельно узбережжю, то кордони країни все одно перетворяться на замкнуту лінію без початку й кінця. Такий погляд на кордони можливий, і Путін має повне право дивитися на них саме так.
Але щось мені підказує, що російський президент, кажучи про те, що російський кордон ніде не кінчається, мав на увазі не стільки замкнутий характер кордону Росії, як і будь-якої іншої країни в світі, скільки можливість її, вибачте за тавтологію, безмежного розширення. Чим, попри обмовку, напевно, налякав багато кого у світі, й особливо в сусідніх країнах. Великі завойовники старовини теж мріяли про те, щоб кордони їхніх імперій збіглися з кордонами ойкумени — відомої їм на той момент частини суші, освоєної людством. І Олександр Македонський, і Чингісхан сподівалися, що їм удасться завоювати всі населені землі Європи, Азії й Африки й вийти до «останнього моря».
Звісно, ні один, ні другий полководець нічого не знали ані про Америку з її чималим населенням, ані про набагато менш, але все-таки заселену Австралію, а також про країни Африки на південь від Сахари та про низку інших країн у Європі й Азії. Та всі ті країни й народи, про яких знали, збиралися завоювати. Проте, як відомо, ні Олександру, ні Чингісхану повністю виконати свої завойовницькі програми й дійти до міфічного «останнього моря» так і не вдалося. А незабаром після смерті своїх засновників і імперія Олександра Македонського, і Монгольська імперія розпалися на безліч великих і малих держав.
Подальші розбудовники імперій на ойкумену навіть не замахувалися й обмежувалися лише певними районами Європи й Азії, в разі континентальних імперій, або обмежувалися не дуже великими територіями європейських метрополій, до яких додавалися чималі колоніальні володіння на інших континентах, якщо йшлося про колоніальні імперії. Російська імперія, до речі, поєднувала в собі риси континентальної й колоніальної імперії. З одного боку, вся її територія була одним суцільним континентальним масивом. З другого боку, чимало російських територій в Азії були типовими колоніальними володіннями, які нічим не відрізнялися, по суті, наприклад, від британських колоніальних володінь в Індії. Але доля всіх імперій була однаковою: через кілька десятиліть або через кілька сотень років вони припиняли своє існування й розпадалися.
Путін, звісно, — не Олександр Македонський і не Чингісхан. І ресурсів у його розпорядженні відносно менше, і полководницьких талантів він не має. І Російська держава за нього все-таки не цілком підпорядкована цілям військової експансії. Адже на дворі вже ХХІ століття, і хоч якусь «соціалку» людям давати все ж таки доводиться — це ж не Монгольська імперія. Після Другої світової війни радянське керівництво плекало мрії швидко дійти до Піренейського півострова й Ла-Маншу, омити чоботи в Атлантиці. Путіну такі масштабні авантюри, думаю, й уві сні не сняться — ресурси не ті. Зате весь пострадянський простір він вважає чи то російською «сферою інтересів», якщо брати термін секретного протоколу до сумно знаменитого пакту Молотова — Ріббентропа, чи то «сферою спільного процвітання Великого Євразійського простору», якщо трохи перефразовувати термін з японської експансіоністської програми періоду Другої світової війни.
І, напевно, невипадково фразу про безконечний кордон Росії Путін виголосив у бесіді з хлопчиком з українським ім’ям і прізвищем. Адже президент другої за ядерною потужністю держави у світі все ще мислить у категоріях Другої світової війни. Путін напевно хотів би розсунути кордони Росії до кордонів колишнього СРСР, «до чорт зна яких меж», якщо процитувати добре знайомого киянам класика. Тільки-от у Путіна не вийде. Гарантія цього — доля всіх імперій минулого. Вони вмирають, але не воскресають.
