14 вересня 2016 року 500 видатних ізраїльтян з ініціативи громадської організації «Врятуйте Ізраїль, зупиніть окупацію» поширили звернення до єврейської діаспори у світі. У листі під назвою «Заклик до євреїв світу», який був опублікований у «Джерузалем пост», наголошується: «Якщо ви піклуєтесь про Ізраїль, то мовчання не може більше бути вибором!». Серед підписантів — нобелівський лауреат Даніель Канеман, відомий автор Амос Оз, 20 ізраїльських дипломатів та інші провідні представники інтелігенції. Їхній заклик спрямований на припинення окупації Палестини заради побудови нового майбутнього держави Ізраїль та прийдешніх поколінь. Громадськість Палестини та Ізраїлю прагне миру, а найближчі дні можуть стати поворотними в історії обох народів, якщо, як і очікується, після шестирічної перерви відбудуться прямі переговори між палестинським президентом Махмудом Аббасом та прем’єр-міністром Ізраїлю Беньяміном Нетаньягу.
ІСТОРІЯ КОНФЛІКТУ ТА ПЕРЕГОВОРІВ
29 листопада 1947 р. Генеральна Асамблея ООН ухвалила рішення про створення двох держав на території Палестини: арабської та єврейської. З проголошенням держави Ізраїль 1948-го розпочалася арабо-ізраїльська війна. Ізраїль захопив майже половину територій, відведених під Арабську державу. Після воєн 1967 та 1973 рр.під контролем Ізраїлю перебувала практично вся Палестина, а також частина Сирії, Єгипту. Пізніше з Єгиптом було укладено мирний договір.
Ключовим суб’єктом у протистоянні з Ізраїлем з палестинської сторони стала Організація визволення Палестини (ОВП, створена 1964 р.) на чолі з Ясіром Арафатом (після його смерті 2004 р. — Махмудом Аббасом). Провідною ідеєю ОВП стало утворення Палестинської держави. Форми боротьби палестинців коливалися від збройної до акції громадянської непокори (інтифада). Після вищевказаних воєн Рада Безпеки ООН прийняла, відповідно, дві резолюції (№ 242 1967-го та № 338 1973 р.) щодо негайного виведення ізраїльських військ з палестинських та арабських територій. 15 листопада 1988 р. Національна рада Палестини визнала поділ Палестини на єврейську та арабську частини за умови виходу Ізраїлю з усіх територій, окупованих ним 1967 р.
Однією з наймасштабніших подій із врегулювання палестино-ізраїльського конфлікту вважається Мадридська конференція 1991 р., де було утверджено принцип «земля в обмін на мир». Пізніше мали місце як прямі переговори (зокрема в Осло, Вашингтоні, Єрусалимі, Шарм-ель-Шейху та ін.), так і посередницька допомога — «міжнародної четвірки» (ООН, США, ЄС, Росії). У ході переговорів у різні періоди було визначено положення про створення Палестинської національної адміністрації, місцевого самоврядування, гарантування безпеки єврейських поселенців у секторі Газа та ін. 2010 року в Шарм-ель-Шейху відбулися останні прямі переговори між президентом Палестини М. Аббасом, якого експерти називають «людиною миру», та ізраїльським прем’єром Б. Нетаньягу. «Каменем спотикання» стало продовження побудови ізраїльських поселень на палестинських територіях, що де-факто унеможливлює утворення Палестинської держави і не влаштовує як палестинців, так і значну частину єврейського суспільства. Вони вбачають у цьому загрозу мирному процесові.
СЬОГОДЕННЯ ТА ПЕРСПЕКТИВИ
Часто спорудження поселень має самовільний характер. Одним із яскравих прикладів подібних новоутворених населених пунктів є Міцпе Дені, описане в газеті «Нью-Йорк Таймс» журналісткою Ізабель Кершнер.
Восени 1998 р. єврейський підприємець Шимон Ріклін самовільно перевіз на Західний берег (палестинська територія) три трейлери з речами і став у них жити. Незабаром до нього приєдналася дружина і двоє дітей. Рік за роком також сюди переїздили інші поселенці, й зараз Міцпе Дені налічує 40 ортодоксальних єврейських сімей. Подібних поселень, за твердженням «Нью-Йорк Таймс», існує близько сотні. В інтерв’ю цій газеті Ш. Ріклін розповів, що коли він привіз на пагорби Західного берега три трейлери, ніхто з уряду чи військових не прийшов для демонтажу. Після півроку розширення поселення він зрозумів, що «справу зроблено». Ситуація з поселенням погіршується через такі фактори:
• місце розташування: їх точково утворюють між палестинськими містами та селами, які перетворюються на «анклави»;
• поступова легалізація: ізраїльська влада частково визнає самозахоплення територій і забезпечує нові поселення інфраструктурними елементами та охороною. Варто також зазначити, що подекуди ізраїльські суди проголошують поселення незаконними, якщо вони зводяться на територіях, що є приватною власністю палестинців (наприклад, під фермерську діяльність). На жаль, подібні рішення часто є запізнілими, адже самовільні поселенці встигають знищити дерева, навіть багатовікові оливкові, які століттями вирощувалися палестинськими фермерами на цих землях;
• блокпости: легалізовані поселення оточені захисними блокпостами. Щоб добратися до центральних трас, цивільні палестинці стикаються з принизливою процедурою проходження через численні ізраїльські блокпости (обшуки, образи тощо);
• «стіна»: розмежувальна стіна, що споруджується ізраїльським урядом, подекуди посередині палестинських населених пунктів (під приводом захисту ізраїльтян від радикалів), насправді часто розділяє родини, які опиняються по різні сторони бар’єра. Більше того, «стіна» тепер споруджується ще й підземним способом, що лише поглиблює розкол у суспільстві.
Звісно, ці та інші фактори не сприяють стійкому миру. Палестинці вважають себе ображеними й дискримінованими. Євреї, натомість, налякані нападами окремих радикалів, помилково ототожнюють все палестинське населення з терористами. В ізраїльському суспільстві навіть подекуди фігурують крайні ідеї про очищення Ізраїлю від арабів (відповідно до даних Ізраїльського центрального статистичного бюро, за 2013 р. кількість арабського населення в Ізраїлі налічувала 1 млн 658 тис. чоловік, що становить 20,7 %).
Однак для нас ці статистичні дані свідчать, що насправді палестинський та єврейський народи культурно, антропологічно та етнічно лише поглиблюють історичні зв’язки. І утворення Палестинської держави — ключовий фактор подальшого мирного співіснування. Очевидно, що для двох сторін взаємовизнання суверенітету відкриває перспективи економічного зростання, зміцнення позицій на міжнародній арені тощо. Для Ізраїлю арабські країни — колосальні перспективи ринків. Однак, щоб досягти цих бажаних результатів, політикам варто прислухатися, насамперед, до голосу експертів і громадських організацій. Зокрема ізраїльські громадські правозахисні організації «Врятуйте Ізраїль, зупиніть окупацію», «Мир — зараз», «Бецелем» та ін. вказують на хибність урядової політики в питаннях поселень. Позиція світового співтовариства щодо зведення нових поселень також співзвучна: президент США Б. Обама в інтерв’ю Бі-Бі-Сі (18 листопада 2009 р.) підкреслив, що «безпека Ізраїлю має принципове значення для США, і ми маємо її забезпечити. Гадаю, побудова додаткових поселень не сприяє безпеці Ізраїлю; вони заважають йому закріпити мир зі своїми сусідами». Арабська мирна ініціатива 2002 р. також пропонувала повний вихід ізраїльських військ із окупованих 1967 р. територій і укладення миру з Ізраїлем.
Президент Франції Ф. Олланд за підсумками червневої французької конференції 2016 р. вважає вирішення палестинського питання ще більш нагальним. Верховний представник ЄС з питань закордонних справ Ф. Могеріні засудила розширення поселень та насилля, а представник Саудівської Аравії висловив сподівання, що «Ізраїль прийме саудівські ініціативи, необхідні для остаточного врегулювання». Підсумковий документ паризької конференції закріпив точку консенсусу, за яким «палестино-ізраїльські переговори мають вестися на основі чинних Резолюцій ООН, що закликають вивести ізраїльські війська з окупованих територій».
Позиції конфліктуючих сторін щодо французької конференції були різними: газета «Джерузалем Пост» опублікувала заяву президента Палестини Махмуда Аббаса: «Ми вітаємо французьку ініціативу й підтверджуємо, що статус-кво не може тривати. Наш народ й надалі використовуватиме політичні та легальні методи через мирний і громадський спротив, щоб досягти наших національних прав». На жаль, у телефонній розмові з міністром закордонних справ Франції Ж.-М. Еро нинішній прем’єр-міністр Ізраїлю Беньямін Нетаньягу дав негативну оцінку зусиллям французької дипломатії, заявивши, що дії Франції «заважають регіональним ініціативам, що мають шанс увінчатися успіхом».
Якщо вдасться досягнути компромісу з найбільш дратівливих питань щодо поселень, і прямі переговори між лідерами Ізраїлю та Палестини таки відбудуться, вдасться запобігти катастрофі міжнародного масштабу. Адже, на думку очільника МЗС Франції Ж.-М. Еро, «створення двох держав от-от стане неможливим. Ми наближаємося до «точки неповернення». Тому, хоч що б сталося, ми мусимо до кінця року посадити сторони за стіл переговорів». Аббас висловив попередню згоду щодо відновлення прямих переговорів, за умови замороження побудови нових поселень і повернення групи ув’язнених палестинців. Ізраїльський уряд наполягає на проведенні переговорів без жодних попередніх умов.
Імовірно, вже найближчим часом ми станемо свідками поворотного моменту в палестино-ізраїльській проблемі, що закріпить мир в Близькосхідному регіоні. Про готовність прийняти за столом переговорів лідерів Палестини та Ізраїлю заявили Москва та Люксембург. Офіційному Києву, підтримуючи добросусідські відносини з обома сторонами, також було би вигідно запропонувати майданчик для переговорного процесу, тим самим посилюючи свої позиції в Близькосхідному регіоні.
Утім, обговорення місця зустрічі може свідчити про те, що принаймні згода сторін щодо неї є, а це вже — добре. А якщо ні, то міжнародній спільноті, й без того стурбованої проблемами економічної кризи, біженців, війни в Сирії, тероризму, ІДІЛ тощо, доведеться докласти надзусиль, щоб рана в Близькосхідному регіоні, яка кровоточить понад шість десятиліть, врешті загоїлася.
