Напередодні в розділі «Думки» газети The New York Times, за зміст якого, як наш народ уже знає, «редакція відповідальності не несе», була опублікована колонка співробітника «Інституту Джорджа Кеннана при Міжнародному науковому центрі Вудро Вілсона» Майкла Кофмана під назвою «Для США озброєння України може стати смертельною помилкою».
Обурена громадськість уже встигла з’ясувати, що Майкл Кофман співпрацює з російським «Валдайським клубом» (один із «інтелектуальних центрів» російських неоімперців, де трудяться «інтелектуали» штибу Дугіна та Проханова, яких навіть у Кремлі вже ідентифікували як фриків) і охоче дає інтерв’ю російським ЗМІ, в яких скептично говорить про політику стримування Росії, в основному обмежуючись аргументом, «А навіщо Росію стримувати, адже їй не потрібно наступати». Загалом, якщо узагальнити глибину аналізу його публікацій, присвячених Росії, на перший погляд, не більше ніж корисний ідіот Кремля. Втім, з другого і подальших поглядів, усе набагато глибше. Джордж Кеннан, на честь якого названий Інститут, у якому працює Майкл Кофман, відомий перш за все як переконаний антисталініст, «архітектор холодної війни», автор стратегії стримування СРСР. Утім, саме трактування методів цього «стримування» і призвело до конфлікту Кеннана з американським керівництвом, і, врешті-решт, коштувало йому дипломатичної кар’єри, яку йому довелося змінити на кар’єру академічну. Річ у тому, що Кеннан був категорично проти військових інструментів, наполягаючи на дієвості економічних і політичних методів тиску. В кінці життя він активно виступав проти розширення НАТО на схід, вважаючи, що це може спровокувати новий сплеск імперських амбіцій Росії. Тому, те, що нам здається явним свідченням співпраці Майкла Кофмана з Кремлем — його російські контакти, його публікації й аргументи — не більше ніж спроба припасувати творчу спадщину Джорджа Кеннана-теоретика конфліктології до нинішньої ситуації, натягнути квадратне на кругле, кажучи образною мовою. Власне, для цього і був створений Інститут імені Джорджа Кеннана, що фінансується урядом США, за це американський уряд — не Кремль, і платить йому зарплату. Отже, правильніше було б назвати Майкла Кофмана не «корисним ідіотом Кремля», а «корисним ідіотом Держдепу». Чому не «безплідним»? Зараз поясню.
Однією із причин, що спонукала Майкла Кофмана написати цю колонку, — принаймні, він так це пояснює — це відсутність у США суспільної дискусії довкола передачі Україні «летальної зброї». Причина гідна пошана, адже, оскільки США не перебувають у стані війни з Росією (здається, не нам їм у цьому докоряти), демократичні процедури цілком доречні, адже США все ще є демократичною країною (ситуація з усе більшою ізоляцією Трампа це лише доводить). Ще більш важливо, що вийшла вона в The New York Times, де мають змогу висловитися і «яструби», і «голуби», знімаючи тим самим актуальність першого докору Кофмана. — Дискусія все-таки є.
Зроблю невеликий відступ і відповім на докори наших моралістів, мовляв, негоже The New York Times публікувати настільки «антиукраїнські» матеріали. Мені чомусь щодо цього згадується блог Олега Царьова на «Українській правді» (і не лише Царьова), так що, думаю, панам-моралістам краще щодо цього помовчати.
Тепер перейдемо власне до аргументів Майкла Кофмана не передавати Україні «Джавеліни».
Аргумент 1: «Передача Україні «Джавелінів» — це те ж саме, що передача США озброєнь сирійській опозиції. Опозиції це не допомогло, як і не допомогло зробити політику США в регіоні конструктивною».
Майклу Кофману цей аргумент здається найбільш сильним, і він відводить йому найбільше місце в своїй статті. Йому не здається у якійсь мірі натягнутим порівняння законного українського уряду з сирійськими повстанцями, хоча мені дуже хотілося б уточнити у автора, де, він вважає, в такому разі сидить «український Башар Асад» — у Донецьку, Ростові чи Кремлі? Повертаючись до зробленої ним сирійської аналогії, Майкл Кофман вважає, що, у відповідь на озброєння повстанців Росія посилила військову підтримку Дамаску, в результаті чого США перемогу не здобули. Він стверджує, що в Україні, як і Сирії, інтереси Росії дуже високі, тоді як американські інтереси в обох випадках дорівнюють нулю. А значить, «не потрібно дратувати російського ведмедя» — я тут навіть не знаю, це сам Майкл Кофман, чи його вчитель в кінці 90-х сказав.
Звичайно ж, головна хибність позиції Майкла Кофмана навіть не в недоречності порівняння Сирії й України (там підтримка розрізнених сил опозиції, в Україні — законного уряду, повністю проігноровано, що головним інтересом США в Сирії була і залишається не перемога опозиції, а знищення «Ісламської держави», і в цьому якраз на сьогодні Вашингтон майже досяг успіху). Як би не критикував наприкінці 90-х Джордж Кеннан розширення НАТО на схід, — це факт, що відбувся, «російський ведмідь» прокинувся, так що зі своїми колисанками Майкл Кофман, м’яко кажучи, років на 20 запізнився. Замість того щоб аналізувати сьогоднішню ситуацію, він усе ще живе в реаліях початку 90-х. Це чудово видно в кожному його інтерв’ю, в кожній його статті.
Аргумент 2: «Україна вже більше ніж два роки марно чекає нового російського наступу. «Джавеліни» їй не потрібні». І декількома абзацами далі: «Росія ставить в Україні стратегічні завдання, їй не потрібні території. Давайте не будити ведмедя, бла-бла-бла».
Ще один прекрасний приклад, як Кофман віддає перевагу уявній реальності над дійсним станом речей, повністю ігноруючи російську окупацію Криму та частини Донбасу (Південна Осетія, Абхазія, Придністров’я — їх ми тримаємо в пам’яті).
Аргумент 3: «Не можна давати високотехнологічну зброю нереформованій армії, непідготовленим військовим». — Тут Кофман вочевидь став жертвою своєї аналогії української армії та загонів сирійської опозиції, тим більше що далі як
Аргумент 4: він висуває тезу, що а) українські військові і так чудово справляються з «повстанцями» (у цьому місці російська армія дивним чином перетворилася на «повстанців»); б) на озброєнні у цієї, ще декількома абзацами вище «нереформованої» і «непрофесійної», армії є досконале ракетне озброєння власного виробництва — «наші «Джавеліни» їм усе одно не потрібні».
Аргумент 5: «А не такі вже й ефективні ці наші «Джавеліни»... Гм... Здається, клієнт вичерпався...
Аргумент 6: «Постачання «Джавелінів» Україні може перетворити російсько-український конфлікт (а що сталося з «повстанцями»?) на російсько-американський. Замість того щоб підтримувати цих незрозумілих і не потрібних нам українців, США варто було б зосередитися на захисті країн-членів НАТО». — А ось тут абсолютно незрозуміло, якщо «ведмідь», як стверджував Кофман вище, неагресивний, від чого тоді Вашингтон їх повинен захищати. Тим паче, що у своїх російських інтерв’ю Майкл Кофман називав російську загрозу країнам Балтії вигадкою. І якщо їх усе ж потрібно захищати, тоді навіщо відмовлятися від союзника в особі України? Адже у країн Балтії армії практично немає, а Україна має не лише армію, але і трирічний досвід протистояння Росії.
І нарешті, Аргумент 7: «Поставивши «Джавеліни» Україні США випустять із рук потенційні важелі проти геополітичного супротивника», — втім, не уточнюючи, що це за «потенційні важелі». Сам не знає? Буде день, будуть і важелі?
Ось, власне, і вся колонка. Зовсім не кремлівські темники, людина, що просто загубилася в часі, кабінетний учений, який до того ж, замість того щоб взятися розвинути переконання свого вчителя, спробував звести їх в абсолют. — Трапляється з нашим братом-ученим інколи такий гріх, дописуються інколи декотрі з нас у своїх теоретизуваннях до повного абсурду. Та все ж, як я написав на самому початку, ми маємо бути вдячні Майклу Кофману за його колонку. По-перше, за те, що вона спричинила ту суспільну дискусію, про відсутність якої Майкл Кофман докоряв Пентагону. По-друге, якщо це всі аргументи, які американські супротивники передачі «Джавелінів» можуть у цій дискусії висунути, думаю, дану дискусію можна вважати вичерпаною. Подібні аргументи могли б вразити хіба що читача з культурним надбанням рівня Трампа, добре, що Трамп не довіряє всьому, що друкується в The New York Times (до речі, ще один плюс від того, що саме ця газета надала Кофману колонку).
Гора народила мишу. Колонка Майкла Кофмана зробила цей факт очевидним для всіх, із чим і покваплюся привітати щасливого батька новонародженої миші.
