Після інавгураційної промови Дональда Трампа всі крихітні надії, що залишалися, швидко розмились. Дехто ще очікував, що Трамп на посаді президента не буде схожим на обраного президента й учасника кампанії. Його промова була достатнім підтвердженням того, що він не змінився. Навпаки, зі своїм дискурсом «Америка понад усе», він навіть зробив акцент на своїх найбільш неліберальних та ізоляціоністських позиціях. Його дискурс, який повністю охоплював популістські заяви, є безпрецедентним, щонайменше, після часів Ендрю Джексона (сьомого президента США, 1828 — 1837) в американській історії.
Філософія мільярдера становить пряму загрозу демократії США. Звинувачувати істеблішмент, частиною якого він є, маючи при цьому намір бути представником народу проти посередницьких органів, включаючи судову систему і Конгрес, про які він ніколи не згадував, лише сприяє всім видам себелюбства та обмеженого світогляду; він, як видається, стає основною проблемою для ліберальних сил у США. Все говорить про те, що його дискурс був більше безпосередньо натхненний його ультраправим радником Стівеном Бенноном, колишнім керівником фейкових новин, та расистським сайтом Брейтбарт News, аніж поміркованими республіканцями. Деякі з його прикінцевих зауважень з приводу розмаїття та єдності американського народу, незалежно від походження громадян, кольору шкіри, соціального становища та схвалення ним традиції свободи, як видається, були суто риторичними. Не дивно, що європейські крайні праві лідери аплодували цій промові, яку виголосили б у власних країнах француженка Марін Ле Пен, голландець Герт Вілдерс та німкеня Фрауке Петрі.
Багато коментаторів також справедливо зазначили, що й Путін міг би висловлювати подібні речі. Деякі дуже класичні фрази, які ми зазвичай мали в дискурсах обох республіканських і демократичних президентів, ніколи не з’являються у промові Трампа: це ясно показує зневагу до свободи, прав людини та демократії вдома і за кордоном. Із Трампом не тільки Америка більше не є «незамінною нацією», якою вона мала намір бути більше ніж одне століття, але він може перетворити її на одну з найбільш дестабілізуючих держав.
Проте коли йдеться про саму Америку, то порівняння з Росією, вочевидь, не має сенсу. На відміну від Росії, США мають сильне та активне громадянське суспільство, справжню систему стримувань та противаг із судовою системою, Конгресом та урядами штатів, а також традиції свободи і незалежності. Сполучені Штати мають здатність до опору, чого немає в автократичних країнах. Будь-яка спроба президента стати свого роду диктатором приречена на провал. Однак найближчими тижнями й місяцями матиме місце стрес-тест для тих установ, на які світ має звернути увагу, оскільки його результати вказуватимуть на те, в якому напрямку, швидше за все, буде рухатись зовнішня політика і політика безпеки США.
По-перше, Конгрес повинен затвердити чи не затвердити деякі кандидатури Трампа на посади в уряді. Якщо Конгрес затвердить деякі з них, хто має очевидний конфлікт інтересів чи насправді не прагне просувати за кордоном ліберальні принципи, особливо щодо порушення Москвою міжнародного права, то це сигналізуватиме про відсутність незалежності й мужності законодавчої гілки влади і свідчитиме про вірогідність похмурих прогнозів щодо майбутньої американської політики.
Отже, це буде ознакою того, що учасники кампанії «ніколи Трамп» у Республіканській партії програли битву в середині політичної сили. По-друге, більшість фахівців у Вашингтоні досі стурбована запитанням: хто буде керувати? Деякі вважають, що тріумвірат Білого дому — Беннон, Прібус та його зять Кушнер — домінуватимуть у більшості напрямків політики Трампа з нахилом у гірший бік. Деякі додають генерала Флінна до цього списку. Очевидно, існують конкуруючі погляди щодо Росії та Китаю між ними і деякими з кандидатур на відповідальні посади, як-от міністр оборони генерал Маттіс, керівник ЦРУ Майк Помпео та посол США в ООН Ніккі Гейлі. Ще досі невідомо, чи матимуть вони право голосу або принаймні впливу на ключові питання. По-третє, також є безпрецедентним те, що з боку президента немає призначень на посади старших державних службовців, а більшість високопоставлених фахівців-республіканців у сфері безпеки, схоже, не готові працювати з адміністрацією Трампа. Крім того, тривають деякі розслідування щодо можливих зв’язків між деякими членами команди Трампа і російськими офіційними особами та агентами під час кампанії. Дехто досі очікує, навіть без особливої надії, що наслідком цього може стати процедура імпічменту.
Хай би якими були ознаки того, що приховав чи підтвердив у своїй інавгураційній промові Трамп, вона є джерелом глибокої стурбованості для Європи та вільного світу. Та й сам факт загравання 45-го президента США з Володимиром Путіним і, як показало нещодавнє інтерв’ю європейським газетам, повне сприйняття позиції Кремля щодо НАТО, Brexit, Європи, Сирії та України, а також його новий ізоляціонізм не додають заспокійливих перспектив.
У своїй інавгураційній промові Трамп прямо заявив, що він не має наміру захищати інші країни, що він не хоче платити за військові операції за кордоном, і, таким чином, допомога демократії, включаючи правозахисників, вільні засоби масової інформації та захист інших країн, навіть якщо їм загрожуватимуть агресивні держави, не буде більше істинною проблемою для Америки.
Отже, з обранням Трампа насправді розпочалося похмуре XXI століття.
Нам залишається очікувати, що він не просто заплющуватиме очі на російську агресію, а й навіть не звинувачуватиме Москву за це, а також не виявлятиме будь-якого співчуття та моральної підтримки. Єдина надія людей, які прагнуть свободи і демократії, — покладатись на підйом Європи. Якщо європейські лідери не готові робити цього, то це покладе край сподіванням на мирний та більш справедливий світ, про який говорили європейські ліберали після закінчення Другої світової війни і падіння Берлінського муру. Настав час покладатися на це пророцтво.
Ніколя ТЕНЗЕР, директор Паризького центру вивчення та осмислення політичних рішень (CERAP), спеціально для «Дня»
