Уже незабаром школярі знову сядуть за парти і розпочнеться новий навчальний рік. Серед них будуть і діти, які до своєї рідної української школи ходять лише один раз на тиждень. Ці навчальні заклади називають українознавчими суботніми та недільними школами. Функціонують вони за кордоном, де живуть українські громади.
Понад 200 вчителів цих шкіл із 36 країн із усіх континентів приїхали на тиждень до Львова. Тут, у стінах Львівської політехніки, вони беруть участь у Першому світовому форумі українознавчих суботніх і недільних шкіл. Його мета — наголосити на важливості співпраці держави з педагогами, що поширюють знання про Україну за кордоном. Форум складається з двох ключових частин: V Міжнародної конференції «Українська мова у світі» (17 серпня) та Лабораторії творчих ідей (18 — 22 серпня).
Отож, як відбувається навчання в цих школах? Які головні виклики постають перед їхніми вчителями? І як їм може допомогти Українська держава? Відповіді на ці та інші запитання «День» шукав, завітавши на форум і поспілкувавшись з його організаторами й учасниками.
«БУДЕ СИЛЬНЕ СВІТОВЕ УКРАЇНСТВО — БУДЕМО СИЛЬНІШІ МИ»
Під час перерви між черговим майстер-класом і наступним тренінгом ми поговорили з Іриною КЛЮЧКОВСЬКОЮ, директоркою Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків із діаспорою, який є головним організатором форуму. В коментарі «Дню» вона наголосила: «Форум відбувається успішно та продуктивно: генеруються нові ідеї, народжується внутрішня комунікація між педагогами. За часів незалежності України такий форум проводиться вперше. Завдяки ньому здійснилася наша мрія — поєднати вчителів із західної та східної діаспори, об’єднавши їхні ідеї. Навіть після того як вони поїдуть звідси, то надалі зможуть спільно працювати. Ці вчителі давно потребували комунікаційної платформи на постійному підгрунті. Ми запропонували майданчик МІОКу, який на найближче майбутнє перенесемо у віртуальний світ, щоб ці люди залишалися об’єднаними».
«Якщо я скажу, що вражена цими вчителями, то не скажу нічого, — продовжує пані Ірина. — Кожен із них демонструє високий професійний рівень і максимальне зацікавлення темою. Хотілося б, щоб доповідачів, педагогів, які ведуть наші майстер-класи і тренінги, послухав і вчитель з України. Тут сконцентрований досвід, який ці учителі набули самі. Це і досвід, частково привезений з України, і досвід американської та канадської школи. Їхнє поєднання дало фантастичний результат, який слід вивчати. Це не теорія, а глибинна практика».
МІОК провів перше соціологічне дослідження щодо стану та потреб сучасної українознавчої школи за кордоном. «Зокрема, дослідження дало нам повну картину образу цього вчителя і його професійних потреб, — зазначає Ірина Ключковська. — Переважна більшість є жінками, які мають педагогічну освіту і народилися в Україні, але виїхали за кордон після здобуття Україною незалежності. Понад 90% із них мають вищу освіту. Це творчі люди, які можуть адаптуватися до умов, у яких живуть. Специфіка їхньої роботи складна, адже в класі є діти різного віку. Й необхідно мотивувати й заохотити дитину, щоб вона на свій шостий день у тижні, коли ровесники відпочивають і бавляться, прийшла і захотіла вчитися».
Ірина КЛЮЧКОВСЬКА: Якщо ми хочемо мати таких, як Богдан Гаврилишин, Христя Фріланд, Віра Вовк, Павло Грот, Стефан Романів, Євген Чолій, тобто людей, які поза своїми професійними обов’язками є стражами та активними промоутерами українського інтересу в світі, то ми повинні підтримувати ті чинники, які плекають українство. Це є родина, церква та школа. Їм повинна допомагати держава. І в результаті ми отримуємо тисячі небайдужих людей, для яких інтерес України є питанням номер один у їхньому житті. Буде сильне світове українство — будемо сильніші ми
«Цей учитель — зразок педагога, який має серйозний фаховий підхід до організації шкільного процесу та виховання дитини, — наголошує директорка МІОКу. — Це яскраві і сильні особистості. Тут, в умовах чужого середовища, ти протягом п’яти днів працюєш у інших сферах, а на шостий день маєш прийти готовий до уроку. Слабкий цього не витримає. Ці вчителі розробляють власні навчальні програми. Готових підручників вони не дістають.
На думку Ірини Ключковської, матеріали, які має Україна і пропонує таким вчителям для використання, є абсолютно не достатніми, не пристосовані до специфіки українознавчої школи за кордоном. Водночас є велика потреба в адаптованих матеріалах, українським учителям за кордоном необхідно допомогти саме навчальними ресурсами.
«Варто відзначити зацікавлення цією темою першими особами держави. В форумі взяла участь перша леді Марина Порошенко та міністр освіти та науки України Лілія Гриневич. Це важливий сигнал розуміння важливості української школи та ролі вчителя за кордоном, — переконана Ірина Ключковська. — Якщо ми хочемо мати таких, як Богдан Гаврилишин, Христя Фріланд, Віра Вовк, Павло Грот, Стефан Романів, Євген Чолій, тобто людей, які поза своїми професійними обов’язками є стражами та активними промоутерами українського інтересу в світі, то ми повинні підтримувати ті чинники, які плекають українство. Це є родина, церква та школа. Їм повинна допомагати держава. І в результаті ми отримуємо тисячі небайдужих людей, для яких інтерес України є питанням номер один у їхньому житті. Буде сильне світове українство — будемо сильніші ми».
«УКРАЇНСЬКУ МОВУ ДІТИ ПОЛЮБИЛИ ЧЕРЕЗ МАТЕМАТИКУ»
Про інновації у сфері викладання предметів українознавчого циклу педагоги говорили щодня, проте найбільше цьому питанню приділили уваги на третій день форуму. Зокрема, багатьом учителям особливо припав до вподоби майстер-клас Іванни ПЛАХОТНЮК, яка протягом 11 років вчителювала в Школі імені Лесі Українки у столиці Канади.
Також у вільний час вона популяризує українські фільми в Оттаві. Її основне місце роботи в навчальних центрах двох канадських міністерств — закордонних справ і оборони. Іванна володіє дев’ятьма мовами, знає методики вивчення і викладання різних мов, найкращі з яких впроваджує у своїй діяльності.
«Наша школа заснована 1975 року. Її утворили, коли в громаді назбиралося 17 українськомовних дітей, — розповідає Іванна Плахотнюк. — До роботи в школі я долучилася 2006-го. Класи в нас невеликі. Крім того, вони змішані — разом навчаються учні різного рівня».
«Спочатку я практикувала звичайний підхід до вивчення мови. Мені здавалося, що з дітей треба витиснути ту діаспорську мову. Я привезла з Києва підручники, але так справа не пішла, — згадує пані Іванна. — Згодом прийшло розуміння, що не можна учнів відштовхувати від школи. Переглянула ставлення до діаспорської мови і методики викладання. Обрала інтегрований підхід до вивчення. З одного боку, ми інтегруємо різні навики: сприйняття на слух, мовлення, письмо. А з іншого — інтегруємо тематику у вивченні української мови, відійшовши від суто класичних тем. За основу моєї програми взятий календарний цикл українських традицій і важливих дат для України, на які нанизуються певні цікавинки».
Іванна Плахотнюк старається обирати теми, точно цікаві учням. Вона пояснює: «Наприклад, у Канаді популярна математика, яку дуже розрекламували. Усі хочуть працювати з комп’ютерами та будувати космічні кораблі. Тоді я провела експеримент: по суті, на уроці ми написали диктант із математики. Діти розв’язували задачі, сперечалися, хто перший вирішив правильно. А моя умова до них полягала в тому, що виклад і результат задачі, зокрема, числівники треба записувати виключно українськими словами. Учням сподобалося. Тоді українську мову діти полюбили через математику».
На думку Іванни Плахотнюк, виклики для вчителя в Оттаві і Торонто чи Альберті будуть різнитися, бо в тих регіонах база вивчення української мови значно потужніша, ніж у Оттаві. До того ж там більші українські громади.
«Серед наших викликів виділила б три головні, — зауважує Іванна Плахотнюк. — По-перше, це справлятися з різними рівнями в одному класі. По суті, треба написати дев’ять програм на кожен урок. Із цього випливає друге: нам необхідно розробити велику ресурсну онлайн-базу, як це є, наприклад, у французькій чи німецькій мовах. Не вистачає навчальних ресурсів. Найбільше — матеріалів для аудіювання і читання, з продуманими запитаннями для контролю. Також загалом є дуже мало тестів для української мови. Тести — це неймовірний інструмент для вивченням мови. Дехто на них тільки мови і вчить. По-третє, дуже слабка підтримка від держави. За останні кілька років вона поступово з’являється. Прогрес є, але цього занадто мало. Ми купуємо підручники за власний кошт і ночами пишемо навчальні програми. На державному рівні слід звернути увагу на це і виправити».
«ДО НАС ПРИХОДЯТЬ РОСІЙСЬКОМОВНІ ДІТИ»
Тетяна СУНАК також мешкає в Канаді, де є головою шкільної ради в Торонто і директоркою місцевої Української школи святого Володимира. «Наша школа існує ще з 1927 року, — відзначає Тетяна. — У 1970-х роках вона налічувала аж 600 учнів. На сьогодні в ній навчається лише 50 учнів, бо українці переважно виїхали з району, де розташована школа. Специфіка школи в тому, що в нас багато учнів, для яких українська мова не є рідною».
«Цікава тенденція останніх років, у зв’язку з подіями в Україні, — до нас приходять російськомовні діти, — каже пані Тетяна. — Вони родом із України, але лише зараз усвідомили значення рідної мови. В нас є діти, які перейшли з російської в українську школу. Цим вони демонструють свою позицію. Наші діти навіть у Канаді відчувають і душею підтримують Україну, розуміючи все, що там чиниться».
Загалом, за словами Тетяни Сунак, у Торонто є дев’ять суботніх шкіл і чотири цілоденні. «Більшість наших шкіл працюють або при церквах, або при громадських організаціях. У них працює понад 200 вчителів. Здебільшого вони отримують мінімальну зарплату. В основному, вся робота на волонтерських засадах», — каже пані Тетяна.
У школах Торонто навчається близько 2,5 тисячі українських учнів. «Це багато. Але це не всі українські діти в Торонто, — додає Тетяна Сунак. — За нашими підрахунками, лише 15% новоприбулих емігрантів водять дітей до української школи. Тому в нас ще багато роботи, щоб повернути їх до українського».
«Кожна школа — різна, — переконана Тетяна Сунак. — У деяких навчаються діти лише з останньої хвилі еміграції, тобто всі українськомовні. А є школи, в яких для учнів українська є іноземною або успадкованою. Але те, що їх об’єднує, — це любов до української мови. Взагалі, коли я приїхала в Канаду, то була вражена, наскільки тамтешні українці стараються зберегти свою мову та культуру. Хотілося б, щоб в Україні це теж відчули і зберігали мову і культуру настільки трепетно, як у діаспорі».
«НАША МІСІЯ — ПОЛЕГШИТИ ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ»
Тетяна СПІВАКОВСЬКА та Оксана ФЕДУЛОВА навчають української мови в зовсім іншому куточку планети. Їхня Українська школа в Об’єднаних Арабських Еміратах — перша та єдина в країнах Близького Сходу та Африки.
«Наша школа була створена в Дубаї два роки тому. Ініціатором створення виступила греко-католицька церква, а також колектив учителів, який вдалося зібрати Оксані Федуловій, одній зі співзасновниць школи, — розповідає заступниця директора школи Тетяна Співаковська. — Так склалося, що потреба в такому навчальному закладі назріла давно. Якщо в інших країнах люди осідають і вже там будуть свою Україну, то ми маємо розуміти, що ОАЕ — це тимчасове місце перебування. Тут українці не отримують громадянство. Вони приїжджають на роботу за контрактом, після завершення якого повертатимуться в Україну. Діти, які приїжджають разом із ними, навчаються в місцевих англомовних школах. Але за рік чи п’ять вони все одно можуть повернутися в Україну. Якщо в цей час вони не вчитимуть української мови, історії, то в них виникнуть складнощі з поверненням».
«Випадкова зустріч два роки тому на концерті Тараса Чубая в Дубаї призвела до того, що зустрілися люди, які змогли проговорити цю ідею і знайти колектив учителів, який зберігається досі, — ділиться пані Тетяна. — Наша школа працює в орендованому приміщенні щотижня в п’ятницю, бо в арабському світі вихідним днем є саме п’ятниця».
У закладі навчається понад 40 дітей. «Крім того, щоб вчити діток української мови, літератури, історії, ми також спонукаємо їх зберігати християнські традиції у мусульманському світі, — додає Тетяна Співаковська. — Ми хочемо створити оазу української культури, історії та релігії в цій «пустелі» арабського світу. Прагнемо готувати діток так, щоб вони згодом повернулися саме до України, а не до інших країн. Наша місія — полегшити процес повернення на батьківщину».
