Днями в Ісламській Республіці Іран масштабними акціями відзначили 40-річчя революції, яка повалила режим Шаха Мохаммеда Рези Пехлеві. До речі, саме 11 лютого 1979 року, який відзначається як День Революції, іранська армія склала зброю і визнала владу духовного ідеолога революції — аятолли Рухолла Мусаві Хомейні, котрий повернувся в країну 1 лютого після 15-річного заслання.
У березні було проведено референдум про новий політичний устрій, і 1 квітня 1979 року Іран було оголошено першою Ісламською Республікою. У грудні того самого року було ухвалено нову конституцію країни, в якій було спеціально обумовлено, що вища влада в країні належить духовенству в особі імама Хомейні (по його смерті — його наступникові), а цивільну політичну владу здійснюють президент, меджліс та прем’єр. Саме з цієї теми — значення лютневої революції для Ірану і загалом для всього регіону — «День» розпочав розмову з Надзвичайним і Повноважним Послом України в Ісламській Республіці Іран Сергієм БУРДИЛЯКОМ у його резиденції в Тегерані.
«ЦЯ КРАЇНА ДЕДАЛІ БІЛЬШЕ ПЕРЕТВОРЮЄТЬСЯ НА НАЙВПЛИВОВІШОГО РЕГІОНАЛЬНОГО ГРАВЦЯ»
— Пане посол, перебуваючи в Ірані на ваше запрошення, як кореспондент «Дня», я дізнався, що число 40 для іранців означає період зрілості чоловіка. Днями виповнилось 40 років Ісламській Республіці Іран. Як би ви, перебуваючи більш ніж два з половиною роки тут на посаді глави дипломатичної місії України, охарактеризували цю країну і що, на вашу думку, можна очікувати в подальшому від Тегерана, який прагне стати впливовим регіональним гравцем?
— Я завжди виходжу з наявних реалій. Тож якщо подивитись на Іран, то, беззаперечно, слід визнати його розвиток та потужність, що їх визнає світове співтовариство ба навіть вороги Ірану. Ця країна дедалі більше перетворюється на найвпливовішого регіонального гравця. Фактично це єдина держава в регіоні, яка може скласти реальну конкуренцію Туреччині. Сьогодні ці країни навіть у світовому рейтингу економічного розвитку посідають сусідні місця: одна — на 15-му, друга — на 16-му місці у G20. І крім того, слід брати до уваги чисельність населення Ірану, а це — 82 млн жителів. Причому 60% це — молодь до 40 років, яка є освіченою та активною. Тому, звісно, все це впливає на розвиток.
З одного боку, санкції — це важкий тягар, який перекриває доступ до технологій, фінансів, а також обмежує можливості для експорту.
З іншого, як показує практика Ірану, це спонукає державу до пошуку внутрішніх резервів, до розуміння того, що не можна спиратися в пріоритеті на сировинні товари, що потрібно перебудовувати економіку. Подивіться: за цей час в Ірані розвинулися автомобілебудування, ракетна промисловість, а за допомогою України — авіабудування.
Набули потужного розвитку власна фармацевтична промисловість, медицина та освіта.
Крім того, варто звернути увагу на моральний дух іранців, який вдалося зміцнити, об’єднавши націю, протягом сорока років. Це — реалії, з якими ми маємо справу.
СВЯТКУВАННЯ НА ПЛОЩІ АЗАДІ В ТЕГЕРАНІ З НАГОДИ 40-Ї РІЧНИЦІ ІСЛАМСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ. ЧОЛОВІК ТРИМАЄ В РУКАХ ПЛАКАТ ІЗ ЦИФРОЮ 40 ПЕРСЬКОЮ МОВОЮ
Плюс: останніми роками США визнають помилкою входження в Ірак, який був єдиним військовим конкурентом Ірану в регіоні. Після падіння Іраку Іран залишився без прямих військових конкурентів. Тому сьогодні ми бачимо потужний вплив шиїтського Ірану в регіоні, починаючи від Ємену і закінчуючи реальним впливом у такій країні, як Ліван.
Тому, з огляду на згадані реалії, станом на сьогодні з Іраном:
а) не можна не рахуватись;
б) при реалізації зовнішньої політики в цьому регіоні для будь-якої держави не можна виключати Іран як потужну регіональну силу із розбудови цих відносин.
«У РЕГІОНІ, З ОДНОГО БОКУ, ТРИВАЄ ГОСТРЕ ПРОТИСТОЯННЯ, А З ІНШОГО, — ПОШУК ПЕВНИХ КОМПРОМІСІВ»
— То як усьому цьому сприяє чи, навпаки, перешкоджає організована США міжнародна конференція з урегулювання ситуації на Близькому Сході у Варшаві, на яку не запрошено представників Ірану, зважаючи на нещодавню заяву іранського керівництва про готовність до діалогу зі Сполученими Штатами?
— Я скажу більше, що особисто чув слова президента Х. Рухані, який під час виступу не тільки сказав про Америку, а навіть заявив, що за певних умов, зокрема визнання Палестинської держави та проведення нормальних демократичних виборів, Тегеран готовий гарантувати безпеку Ізраїлю. Як бачите, це досить серйозні зрушення.
Ми прекрасно розуміємо, що сьогодні в регіоні утворилися дві коаліції, тому всі конференції та міжнародні заходи потрібно розглядати навіть не з точки зору про- чи антиіранської політики, а з точки зору підтримки тих чи інших коаліцій у регіоні станом на сьогодні. Нині традиційне арабсько-ізраїльське протистояння перетворилось на ситуативний союз або певне партнерство, спрямоване проти Ірану та іранського впливу в регіоні.
Звичайно, певні світові гравці підтримують одну коаліцію, інші підтримують Іран та його союзників. Тому ми маємо розглядати це саме з цієї точки зору, а не лише виходячи з питання — про чи контра. Все набагато глибше і складніше. Йдеться про майбутнє цього регіону та про можливі шляхи виходу із тієї складної ситуації, в якій опинився регіон. Сьогодні в Сирії та Ємені йде війна, що потенційно, не дай Бог, може стати плацдармом для якогось масштабного регіонального конфлікту, до якого теоретично можуть долучитися провідні світові гравці.
Зважаючи на реалії та певний розклад сил, у регіоні, з одного боку, відбувається гостре протистояння, а з другого — пошук певних компромісів.
Станом на сьогодні це найскладніший регіон світу. Незважаючи на події у Венесуелі, північнокорейське питання, конфлікти, що лихоманять Африку, найбільш небезпечним регіоном залишається Близький та Середній Схід. У цьому контексті потрібно згадати про сусідній Ірану Афганістан, де є певні тенденції, що викликають серйозне занепокоєння.
— Пане посол, цікаво почути вашу думку з приводу альтернативної варшавській конференції зустрічі лідерів Ірану, Росії й Туреччини в Сочі. Чого очікувати від неї?
— Це якраз те, про що я кажу: сьогодні, на превеликий жаль, у регіоні утворюються дві коаліції, які протистоять одна одній та які підтримують різні світові гравці. Сподіваюся, що зрештою вдасться все-таки якось пройти між Сціллою та Харибдою. Але це буде дуже нелегко.
«ДЕРЖАВИ ЄС НАМАГАЮТЬСЯ, З ОДНОГО БОКУ, ЗБЕРЕГТИ ПОЛІТИЧНЕ ОБЛИЧЧЯ, А З ІНШОГО — ЗАЛИШИТИСЯ НА ІРАНСЬКОМУ РИНКУ»
— А Європа, точніше ЄС, зможуть зробити внесок для пошуку консенсусу у Близькосхідному регіоні?
— Не варто забувати, що сьогодні європейці самі переживають серйозні проблеми. Тут і Брекзит, і певний конфлікт між Італією та Францією, події в самій Франції, відхід Меркель від активної політики, сепаратистські тенденції в Іспанії, зокрема в Каталонії, питання біженців.
На цьому тлі, чесно кажучи, Європа змушена дивитись усередину ЄС більше, ніж зовні. Водночас, певна річ, є інтереси європейського бізнесу, який зацікавлений у співпраці з Іраном.
Що таке Іран? Це не лише 82 млн населення, а й частково Ірак, Сирія, Ємен, Афганістан, частина Центральної Азії. Інакше кажучи, якщо втрачається Іран, то в принципі ускладнюється ведення бізнесу в усьому регіоні, а це орієнтовно 130 — 150 млн населення. Це дуже великий ринок. Європейці прекрасно це розуміють, і тому вони зараз розробили певний фінансовий механізм INSTEX, яким іранці розчаровані. Адже спочатку йшлося про те, що цей механізм гарантуватиме безпеку, принаймні середнього і малого європейського бізнесу. Зрозуміло, що великі європейські гіганти пішли або йдуть з іранського ринку, надаючи перевагу своїм інтересам у США.
І тут варто зазначити, що завжди потрібно керуватися цифрами і фактами. Коли ми кажемо про якісь емоції чи почуття, то спочатку розглянемо факти. А саме на те, що обсяг торгівлі ЄС із США на порядок більший, ніж з Іраном.
Звичайно, великі компанії йдуть з іранського ринку, але є політичне обличчя Європейського Союзу. Крім США, ще чотири держави гарантували Іранові зняття санкцій. Все ж таки слід дотримуватися принципу міжнародного права Pacta sum servanda (з лат. — договори мають виконуватись).
У даному разі, європейські держави намагаються, з одного боку, зберегти політичне обличчя, а з іншого — можливості для бізнесу й залишитися на іранському ринку, бо рано чи пізно все закінчується. На зміну війнам настає мир, а національні інтереси залишаються.
Тому заради цього Європою розроблено певний механізм, який передбачає можливість використання отриманих від Ірану коштів на певні гуманітарні потреби, на закуплю продуктів, ліків — загалом того, що не підпадає під санкції.
Про більш широкі можливості для бізнесу сьогодні навіть не йдеться. Але французький президент Еммануель Макрон узяв на себе відповідальність за штаб-квартиру INSTEX у Парижі, генеральний директор — представник Німеччини, що означає певну консолідовану позицію Євросоюзу. Але реалії залишаються такими, якими вони є — не дуже втішними, зокрема для бізнесу з боку ЄС.
«ЗДОБУТКОМ НОМЕР ОДИН У ВІДНОСИНАХ З ІРАНОМ БУЛО СКАСУВАННЯ ЗАБОРОНИ НА ЕКСПЛУАТАЦІЮ ЛІТАКІВ ДП «АНТОНОВ»
— Як тоді нам, Україні, діяти в цій ситуації, щоб обстояти свої інтереси, вийти на ринок Ірану зі своєю продукцією неподвійного призначення?
— По-перше, давайте виходити з того, що 95% нашого експорту становить продукція агропромислового комплексу, тому про серйозну співпрацю з чутливих питань поки не йдеться. Хоча мені особисто дуже шкода, адже за три роки ми зробили колосальний прорив у розбудові кооперації в інших галузях. Я маю на увазі підприємство «Антонов». Коли я сюди приїхав, то ніхто не вірив — ні в Україні, ні в Ірані, що ми зможемо розморозити питання ДП «Антонов» з іранськими колегами, тому що за певних обставин спільне виробництво було заморожено, а експлуатацію літаків «Антонова» — заборонено. І це була принципова позиція іранців.
Проте нам вдалося вийти на найвище політичне керівництво Ірану, розпочати діалог — тож, як наслідок, у січні цього року було скасовано заборону на експлуатацію літаків «Антонов» у повітряному просторі Ірану. На тлі звільнення нашого моряка А. Новічкова це відбулося якось непомітно, але я вважаю, що здобутком номер один у відносинах з Іраном була ситуація саме з «Антоновим», бо в це ніхто не вірив. Це здавалося неможливим, але ми це зробили, і сьогодні двері перед нами відкриті. Мені дуже шкода, що цей проект наразі не може повноцінно реалізовуватися.
ПЛОЩА ІМАМА
Другим здобутком стало те, що нам фактично вдалося домовитись і в нас є підтвердження з боку іранського уряду про те, що Іран гарантує енергетичну безпеку України в нафтовій сфері. Йдеться не про сиру нафту, яку заборонено імпортувати, а про продукти нафтопереробки: бензин, дизель, мазут, бітум, пропіленову групу — загалом усе, що потрібно нашим фермерам, нашій армії за гривні! За 25 років незалежності ніхто не пропонував нам цих продуктів за гривні. І ми зараз маємо можливість купувати за гривні і бензин, і мазут, і дизельне паливо. Більше того, ці гривні могли б залишатися в Україні, щоби на них іранці могли придбати продукти сільського господарства. Причому йдеться про найбільш численний та виробничий пласт українських агрокомпаній, які не ховають гроші в офшорах і не мають там якихось валютних прибутків. Їм взагалі не валюта потрібна, а гривні.
— Чому?
— На ті гривні вони купують для себе пальне, добрива, виплачують людям зарплату, і найголовніше — вони використовують ці гроші в Україні. Це унікальний шанс, якого ми дочекались і якого не було ніколи. Я не знаю про такі випадки, щоб ми могли повністю за гривню, за свою власну національну валюту, гарантувати на такому великому зовнішньому ринку продаж нашої сільськогосподарської продукції.
Звісно, та ситуація, яка склалася у світі, не сприяє цій співпраці. Але ми не втрачаємо надії, адже, на моє глибоке переконання, головним у двосторонніх відносинах є збереження діалогу. А якщо немає діалогу, то немає співпраці.
«НАМ ВДАЛОСЬ ЗА ЦІ РОКИ НЕ ДОПУСТИТИ ВИЗНАННЯ АНЕКСІЇ КРИМУ МЕДЖЛІСОМ, ПОПРИ ІСНУЮЧІ ТАМ РІЗНІ ПОЛІТИЧНІ ГРУПИ»
— То діалог триває?
— Нам вдається зберігати діалог, попри те, що та політика, яка провадиться щодо Ірану з боку певних держав світу, призводить до вимушеного дрейфу Ірану в бік Росії та Китаю. І сьогодні внаслідок дії санкцій залежність Ірану від Росії зростає. Тегеран та Москва є ситуативними союзниками в Сирії. Росія постачає Ірану певні технології, зброю, С-300. І одна з умов, яку висувають саме росіяни, щоб України на іранському ринку не було.
Я не кажу про шалений тиск, який здійснюється на меджліс Ірану, щоб цей законодавчий орган визнав Крим російською територією. І нам вдалось за ці роки не допустити визнання анексії Криму меджлісом, попри існуючі там різні політичні групи. Це також реальне досягнення.
Одна річ, коли існує загальна політика ЄС, якої дотримується кожна держава-учасниця цього об’єднання. І ви знаєте, що це теж непросто. А інша — коли визнання суверенітету і територіальної цілісності України дотримується держава — військовий союзник Росії. Це принципово якісно інше питання. І нам вдається цього досягти. Але для того щоб просувати далі наші інтереси, нам потрібен, ще раз наголошую, нормальний стабільний діалог.
— До речі, під час перебування в Ірані я спілкувався з пересічними іранцями, які, коментуючи ситуативну співпрацю Ірану з Росією, зазначали, що народ налаштований проти цієї країни...
— Більшість із тих людей, причому на різних рівнях, хто має справу з нашим посольством, стають прихильниками України. Є певні проблеми у візовому відділі. Там не всі задоволені, бо багатьом відмовляють в отриманні українських віз. Але загалом нас люблять, поважають, цінують. Також є розуміння того, що ми вистояли в умовах нерівної боротьби з ворогом, який набагато сильніший за нас. Військова готовність дати відсіч теж сприяє поважному ставленню. А в Азії якраз у пошані благородство і сила, коли людина готова застосувати цю силу заради власного захисту, своєї домівки і своєї сім’ї.
«СЬОГОДНІ ІРАНЦІ ЗАЛИШАЮТЬСЯ НАШИМИ ДРУЗЯМИ ТА ПРИХИЛЬНИКАМИ. ПОТРІБНІ ЗУСТРІЧНІ КРОКИ З ОГЛЯДУ НА МІЖНАРОДНУ ОБСТАНОВКУ...»
— Пане посол, хочу уточнити, чи робляться практичні кроки з реалізації згаданої вами домовленості про використання гривні іранськими компаніями?
— Такої домовленості було досягнуто нашим посольством і Міністерством сільськогосподарського джихаду, яке має повний карт-бланш уряду на здійснення цих операцій. А далі потрібно провести засідання Комісії з економічного співробітництва і домовитись щодо практичних кроків реалізації цієї домовленості. Зараз м’яч на українському боці.
— Хто ж має проявити цю ініціативу, уряд?
— Ми дуже сподіваємось, що цього року Міненерго та Мінекономіки все-таки підтримають нарешті пропозицію посольства та іранської сторони щодо проведення в Тегерані сьомого засідання Міжурядової комісії. Повірте, ми зробили все, і навіть більше.
Проте сьогодні іранці залишаються нашими друзями. І я кажу це з усією відповідальністю: сьогодні іранці залишаються нашими друзями та прихильниками. Потрібні зустрічні кроки з огляду на міжнародну обстановку, не порушуючи міжнародних угод, дотримуючись міжнародних режимів. Тобто все потрібно робити законно, з урахуванням інтересів наших союзників. Але я вважаю, що з усіма потрібно розмовляти, а чому ні?
Так, головним нашим конкурентом в Ірані у багатьох проектах, зокрема участі в будівництві невеликої гілки залізничної магістралі на півночі цієї країни, є Росія.
Якщо ми не зробимо кроків назустріч у надзвичайно чутливій сфері для іранців, як продовольча безпека, де вони розраховують на широкомасштабну співпрацю з нами, то ми втратимо всі можливості.
— А чи може культурний діалог між народами зблизити наші країни, як це очікувалося з проведенням влітку минулого року Днів культурного діалогу між Україною та Іраном?
— Сьогодні культурна діяльність України в Ірані здійснюється силами посольства України в Ісламській Республіці Іран, а також силами групи волонтерів. Щось нам вдається? Ми демонструємо наші фільми, які викликають досить широкий резонанс. Але говорити сьогодні про якусь серйозну культурну експансію, на жаль, ми не можемо. Так ми зробили презентацію перекладеної українкою перською мовою книжки «Кайдашева сім’я» Нечуя-Левицького, провели фотовиставку.
Якщо ми говоримо про серйозну культурну співпрацю не лише силами волонтерів, то потрібні або державна політика та фінансування, або серйозні спонсори, які можуть це профінансувати.
Але сьогодні у нас немає великих українських компаній, які хотіли б бути спонсорами або вкладати кошти в культурну діяльність.
«ОСНОВНА ЧАСТИНА УКРАЇНСЬКОЇ ГРОМАДИ — ЦЕ, ЯК ПРАВИЛО, УКРАЇНСЬКІ ЖІНКИ, КОТРІ ВИЙШЛИ ЗАМІЖ ЗА ІРАНЦІВ І СТВОРИЛИ СПІЛЬНІ СІМ’Ї»
— А можете назвати відомості про кількість українців, котрі мешкають в Ірані й підтримують контакти з посольством?
— Нагадаю, що основна частина українців в Ірані працювала в Бушері, але зараз їх залишилось мало.
Тому основна частина української громади — це, як правило, українські жінки, котрі вийшли заміж за іранців і створили спільні сім’ї. Загалом в Ірані таких декілька сотень — від 400 до 700. Але цю цифру складно прогнозувати. Як правило, люди звертаються, коли їм потрібно. Це я стверджую як колишній консул.
Цього року ми досягли рекорду. За останні 10 — 15 років у нашому посольстві вперше зібралось понад двісті людей. І це була подія, яку ми організували для дітей на день Святого Миколая. До речі, у нашому посольстві працює недільна школа для дітей змішаних шлюбів, в якій викладається українська мова. Своїми силами ми спромоглися забезпечити цю школу меблями, партами, дошками, технікою, а також зробили кінозал для дітей.
— Оскільки незабаром мають відбутися президентські вибори в Україні, то чи відомо вам, скільки українських громадян прийде в посольство, щоб проголосувати?
— Усі розуміють, що ці вибори дуже важливі для України. Мені складно спрогнозувати, скільки людей прийде, але думаю, що їх буде багато. Ми, зі свого боку, робимо для цього все, щоб наші співвітчизники прийшли, ми з ними постійно спілкуємося особисто і в соціальних мережах, і, до речі, слід віддати належне нашим консулам, які активно допомагають нашими громадянами. Тому діалог увесь час підтримується.
«Я НЕ УЯВЛЯЮ, ЩОБ У ТЕБРИЗІ, ЧИ В ТЕГЕРАНІ, ЧИ В МАШХАДІ, ЧИ В ІСФАХАНІ КРИЧАЛИ: «ТРАМП, ПРИХОДЬ І ВИЗВОЛЯЙ НАС!»
— Пане посол, на сайті посольства є ваша стаття з назвою «Десять причин приїхати і полюбити Іран». Яку іранську рису, на вашу думку, варто було б запозичити українцям?
— Відповідальність, принаймні, перед родиною, кланом, друзями. До речі, іранці схожі на нас. Вони між собою чубляться, весь час з’ясовують якісь стосунки, завжди не задоволені урядом, критикують його. Але не дай Бог, якщо хтось зовні образить іранців — вони моментально консолідуються. Вони патріоти по крові. Ось цю рису дуже хотілось би запозичити. Можемо чубитись між собою на сході чи на заході, в центрі, жартувати, але якщо приходить пан Путін з військом із Росії, то не треба їхати в Росію гроші заробляти, а воювати зі зброєю, як іранці.
Коли була ірано-іракська війна, вся країна повстала як один. Звісно, там є проєвропейські, проамериканські та інші іранці, але якщо не дай Бог, завтра ступить нога іноземного солдата, то вся країна воюватиме проти агресора. Вся! Я не уявляю, щоб у Тебризі, чи в Тегерані, чи в Машхаді, чи в Ісфахані кричали: «Трамп, приходь і визволяй нас!».
Ось цю рису — патріотизм, іранський патріотизм, нам справді потрібно запозичати в іранців.
«РЕВОЛЮЦІЯ СТЕРЛА СОЦІАЛЬНІ БАР’ЄРИ І ДАЛА ЗМОГУ ІРАНЦЯМ РОБИТИ ВЛАСНУ КАР’ЄРУ...»
— А на чому, за вашими спостереженнями, ґрунтується така згуртованість іранців?
— Історією, перш за все. Дві з половиною тисячі років історії, певна річ, консолідували націю. І потім це — сьогоднішній уряд та ідеологічна робота. І те, що люди довіряють урядові, хоча й критикують його і завжди незадоволені його діяльністю. Їм не подобаються ріст цін та інфляція.
Але є розуміння того, що, по-перше, чинна влада забезпечує базові потреби людей. По-друге, створює соціальні ліфти, яких не було за правління шаха. Революція стерла соціальні бар’єри і дала змогу іранцям робити власну кар’єру, обирати свій життєвий шлях. Я споглядаю, як сьогодні спілкуються в армії, уряді й парламенті, і це спілкування людей, у яких немає будь-яких станових обмежень.
І певна річ, це справді об’єднавчий чинник.
— Пане посол, перед поїздкою я читав деякі матеріали про Іран і звичаї цієї країни. Скажімо, серед сімейних цінностей непотизм розглядається як позитив, оскільки це передбачає найм на роботу чи службу людей, яких знають і яким довіряють. Що ви думаєте з цього приводу: чи справді це позитив?
— Можна сказати, що ця історична риса є характерною та притаманною для переважної більшості країн Азії. Так існують реалії, культура та історія, тому не потрібно вішати якісь ярлики з погляду, скажімо, притаманної для нас християнської етики чи європейської демократії. Адже зовсім різні шляхи в Ірану та європейських держав, а також в арабських країнах або Китаю. Інакше кажучи, скрізь є своя унікальна специфіка. Під кутом зору європейського світогляду, непотизм — це не правильно. Втім, у країнах Сходу непотизм сприймається як елемент запоруки, взаємної підтримки та консолідації родини і нації.
«НАМ, УКРАЇНЦЯМ, СЬОГОДНІ СЛІД НЕ ДАВАТИ КОМУСЬ ОЦІНКИ, А ШУКАТИ ДРУЗІВ»
— Що би ви сказали на завершення нашої зустрічі?
— Можна нескінченно дискутувати про відносини України та Ірану, майбутнє цих країн, особливості регіону та інші речі. Але багато років життя в Азії навчили мене, по-перше, не робити поспішних і кардинальних висновків, а по-друге — розуміти, що в кожного народу свій унікальний шлях. Так є загальнолюдські цінності, які об’єктивно існують. Але кожен народ обирає свою форму життя і розвитку. Якщо такий потужний народ і стародавня цивілізація упродовж віків дотримуються власних принципів, то напевно, не варто одразу робити якісь суб’єктивні оцінки. Потрібно вивчати, сприймати і працювати з цим. А нам, українцям, на моє переконання, сьогодні слід не давати комусь оцінки, а шукати друзів. Бо нам сьогодні необхідні друзі, і головним завданням зовнішньої політики України, в моєму розумінні як посла, є створення сприятливих зовнішніх умов для здійснення внутрішніх реформ в Україні і збереження Української держави. Ось і все.
