Якою є пам’ять про радянські репресії через чверть століття? Це питання та багато інших нещодавно у Вільнюсі під час семінару обговорювали експерти з України, Литви, Німеччини, Грузії, Молдови, Вірменії, Білорусі, Росії.
Міжнародний проект «Пам’ятати радянські репресії» буде здійснюватися у 2017—2018 роках, організатор — Фонд імені Конрада Аденауера за підтримки Міністерства закордонних справ Німеччини. На першому семінарі у Вільнюсі головним завданням було вивчити досвід кожної країни-учасниці, а також під час дискусій знайти найцікавіші ідеї про те, як надалі тема радянських репресій має нагадувати світові про недопустимість тоталітарної влади. Саме тому важливо було ознайомитись із уже створеними музейними установами, організаціями, проектами та обговорити перспективи їхньої подальшої співпраці; дослідити, у яких сферах вже ініційовані проекти, а де співробітництво має бути більш розширеним та які конкретні пропозиції можуть бути представлені до обговорення.
У Вільнюсі учасники семінару пройшли пішохідну екскурсію по історичних маршрутах, пов’язаних із пам’яттю про жертви радянського режиму, відвідали Центр дослідження геноциду та Резистенції мешканців Литви, Музей КГБ у Вільнюсі та меморіальний комплекс «Тускуленай».
Представники кожної країни ділилися власними здобутками та досвідом із вшанування пам’яті жертв радянських репресій. Вони наголосили на проблемах подолання наслідків радянського тоталітарного минулого, які сьогодні присутні у країнах Східної Європи та Росії. Також визначали наскільки комуністична тоталітарна система негативно вплинула на сучасне політичне життя у пострадянських суспільствах.
«НЕСВОБОДА» ЯК ПОРЯТУНОК ПРАВДИ
— Дослідження радянських репресій може кожного дня обернутися репресіями проти нас самих, — зауважили учасники з Білорусі. Історик Ірина Кашталян не змогла захистити дисертацію у рідній Білорусі. Її дослідження про те, як вплинули радянські репресії на повсякденне життя білорусів у 1944—1953 роках, на батьківщині приносило лише неприємності. Вчену ступінь здобула у Німеччині. Повернувшись додому, сьогодні Ірина є координатором інтернет-проекту «Білоруський архів усної історії» (www.nashapamiac.org). Разом із колегою Ольгою Івановою вони розповіли про свою працю для збереження правдивої історії Білорусі, збір документів та усних спогадів, а також про плани — створення тематичного розділу на своєму сайті, проведення конференції, присвяченої 80-літтю початку репресій в Білорусі у 2017 році, видання збірників документів та статтей.
Білоруси Владімір Багач і Валерія Чарноморцава представили присутнім «Віртуальний музей радянських репресій в Білорусі» (represii.net). Вони зазначили, що у їхній державі не приділяється увага вшануванню жертв радянських репресій, не достатньо вивчена історіографія, немає ні загальнонаціонального музею, ні окремої експозиції, які б комплексно розповідали про історію радянських репресій. Авторитарний режим президента Лукашенка законсервував чимало пережитків радянської тоталітарної системи, що досі спричиняє страждання для білорусів, які потерпають від репресій політичних опонентів влади, нехтування свободою слова, приниження національної гідності й рідної мови. Владімір і Валерія є громадськими активістами, тож після семінару у Вільнюсі поспішали на акцію вшанування пам’яті розстріляних жертв НКВС в урочищі Куропати. 7 листопада досі в Білорусі є державним святом. Цьогоріч «на прохання ветеранів, яким до свята квіти нема куди носити» відкрили відновлений пам’ятник Леніну біля Мінського тракторного заводу. Раніше цей постамент був у внутрішньому дворику підприємства.
Президентські вибори у Молдові, де громадяни перевагу віддали представнику соціалістичної партії, також підтверджує проблему подолання наслідків радянського тоталітарного минулого. Молдовські історики Віргіліу Бірладеану та Людмила Коджокару розповіли про дослідження радянського періоду у своїй країні. Вони наголосили, що однією з головних проблем є закритий доступ до архівних документів. Проте з 2010 року є певні кроки — уряд створив Музей жертв депортацій та політичних репресій, де у 2012 році працювала музейна експозиція «Радянська Молдавія: між міфами та ГУЛАГом». А в 2015 році у Палаці офіцерів Кишинева відкрився Музей радянської окупації. Сьогодні перед Молдовою є чимало викликів: румунізація та прагнення нової влади ввести їй на противагу русифікацію, брак історичного дискурсу з державницьких позицій, а також Тираспольська проблема, яка схожа з нашою ситуацією на Донбасі.
Представник із Росії Наталя Самовєр як координатор виставкових проектів представила діяльність Сахаровського центру. У цієї громадської організації чимало різноманітних напрямків діяльності. Серед них і постійна музейна експозиція, присвячена історії свободи і несвободи в СРСР, яка показує міфологію та ідеологію, ГУЛАГ і політичні репресії, дисидентський рух та інакомислення, а також про історичні особистості та долю академіка Андрія Сахарова. Як і товариство «Меморіал», Сахаровський центр нинішня російська влада переслідувала за дослідження радянських репресій. Спеціальним законом ці організації неодноразово оголошували «іноземними агентами», тобто такими, що займаються політичною діяльністю за гроші іноземних фондів — так називають їх участь різних міжнародних проектах. Таке законодавство дає можливість путінській владі розправлятися з усіма, хто не згоден з офіційною політикою Кремля не тільки у минулому, а й в сьогодні. Визнання «іноземним агентом» означає низку прокурорських перевірок, арешт банківських рахунків та майна, адміністративне та кримінальне покарання аж до позбавлення волі від 2 до 6 років. Таким чином, засудження радянських репресій та будь-які аналогії їх із сучасними діями Кремля в Росії переслідуються. «Замість боротьби з порушеннями прав громадян держава веде війну з тими, хто виявляє ці порушення. Така практика (як і вживання терміну «іноземний агент») вже була випробувана в радянський час і ні до чого хорошого не довела. Ця кампанія копіює найгірші зразки переслідування інакомислячих у СРСР», — йдеться у заяві «Меморіалу». Ще одним яскравим прикладом повернення Росії в радянські традиції є припинення діяльності Меморіального центру історії політичних репресій «Пермь-36», де в ув’язненні загинув український поет Василь Стус, та перетворення експозиції у музей «вохри», тобто діяльності каральних органів.
— Сучасному музею не можна ухилятися від розкриття теми радянського тоталітаризму і його впливу на абсолютно всі сторони життя, — вважає Наталя Самовєр, і пояснює яким чином радить працювати російським меморіальним закладам. — Ключове поняття для розкриття цієї теми — несвобода. Несвобода — суттєва властивість тоталітаризму. Терор, репресії — його ексцеси, гніт, страх, відсутність духу — його повсякденність. Репресій можна було уникнути, якщо пощастить; в умовах несвободи доводиться жити всьому живому. Все, що відбувалося, було в умовах несвободи. Все, чого вдалося досягнути, було у боротьбі з нею. Дотримуючись цієї точки зору, будь-який музей знайде у звичному для себе матеріалі несподівано багате драматичне минуле. Емпатія, співчуття нинішньої людини людині минулого народжується саме із доторку до цієї драми.
НАРОДНА ПАМ’ЯТЬ ПЕРЕМАГАЄ
Пострадянська Вірменія через проросійські погляди її президента також має чималі проблеми у дослідженні минулого. Масові вбивства вірмен у час Першої світової війни вважаються однією з найважливіших подій у новітній вірменській історії, яка об’єднує націю воєдино. Це особливо важливо, зважаючи на те, що вірмени мають найбільш розсіяну по світі діаспору. Радянські репресії на другому місці серед досліджень.
Представник Музею-інституту геноциду вірмен Сурен Манукян ознайомив із діяльністю своєї організації. Особливий інтерес викликала його розповідь про те, як нащадки відомого радянського компартійного діяча Анастаса Мікояна вмовили владу у 2014 році поставити йому пам’ятник у центрі Єревану. До речі, в різних містах Вірменії ще стоять чотири пам’ятники цьому функціонеру. Але цього разу це стало приводом до детального вивчення силами активної громадськості та істориків діяльності Мікояна. У вірменському суспільстві розгорілася дискусія, де відбулося протиставлення пам’яті однієї великої сім’ї пам’яті колективній, можливість інституціоналізації приватного — з точки зору одної сім’ї — прочитання історії.
Тема сталінських репресій, яка не була раніше популярною, опинилася у центрі уваги. Виникла низка публікацій документів, спогадів, нових інтерв’ю про радянські репресії. До офіційної біографії А.Микояна додали замовчувані раніше факти про його участь у знищенні тисяч вірмен у 1937 році, про санкціонування ним у 1940-му він розстрілу польських полонених у Катині, придушення угорського визвольного руху в 1956 році, жорстоку розправу з новочеркаським бунтом робітників 1962 році...
Родичі самостійно виготовили пам’ятник (точну копію надмогильного), бо стало відомо, що цю ідею підтримав президент Вірменії Серж Саргсян. А вірмени засипали мерію пропозиціями своїх варіантів пам’ятника — фігура з ескімо, що пробігає між краплями, або чоловік в одній руці тримає ескімо, а другу руку з револьвером ховає за спину, а ногою ступає на карибські ракети. У соцмережах люди попереджали владу про те, що вони зроблять з пам’ятником. Врешті, нащадки Мікояна відмовилися від встановлення монументу. Але міська рада не відмінила своє схвальне рішення, тож ця історія може мати продовження.
Грузія кардинально змінила своє бачення радянської історії. Рідну історію там вивчають за новими програмами й підручниками. У них докладно описано репресії сталінської епохи. Протягом 2011—2014 року Міністерство внутрішніх справ спільно з міжнародним товариством «Меморіал» створило проект «Сталінські списки із Грузії» — першу електронну базу даних про жертви сталінських репресій.
На вільнюському семінарі грузинські музейники Маріам Інаняшвілі та Міхеїл Гапріндашвілі презентували один із наймолодших музеїв своєї країни — «Музей окупації Грузії (1921—1991)», продемонструвавши цікаві візуальні експозиційні рішення, серед яких — залучення автентичних тюремних експонатів в експозицію. Тематично це чи не єдиний музей у країні, який присвячений жертвам радянських репресій та антирадянським рухам.
Українську делегацію представляли працівники Українського інституту національної пам’яті, Українського центру дослідження визвольного руху та Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького». Лариса Бондарук (УІНП) у своїй доповіді нагадала про численні приклади співпраці українських політв’язнів ГУЛАГу з представниками різних національностей під час організації повстань у радянських концтаборах. Вона зазначила, що знання про цю боротьбу дає не лише можливість зрозуміти події того часу, а й оцінити ту перевагу вільного життя, яку ми сьогодні маємо у демократичних країнах. Начальник Управління інституційного забезпечення політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті Ігор Кулик розповів про можливості для співпраці дослідників із різних країн для пізнання радянського минулого через відкриття архівів КДБ в Україні.
Представниця ЦДВР, дизайнер Ольга Сало показала учасникам семінару приклади співпраці різних інституцій України у вшануванні пам’яті жертв радянських репресій, детально ознайомила з роботою центру дослідження визвольного руху. Співробітниці музею «Тюрма на Лонцького» Ірина Єзерська й Ольга Зброжко розповіли про діяльність меморіального комплексу, нинішні процеси дослідження місць масових розстрілів, обговорили та порушили актуальні питання музейного сьогодення.
Усі учасники семінару у Вільнюсі під час заняття у формі воркшопу працювали над пошуком ідей найефективнішої співпраці надалі в рамках проекту «Пам’ятати радянські репресії». Серед пропозицій прозвучало, що найбільш затребуваними є освітні, музейні та наукові заходи. Першим результатом зустрічі в Литві стало тематичне спілкування учасників семінару через соціальну мережу «Фейсбук», обмін інформацією та допомога один одному у пошуку документів чи людей, які пов’язані з радянськими репресіями.
