Тим, хто цікавиться історією і публіцистикою, напевно знайоме ім’я Віктора Суворова — відомого письменника. Наприкінці 1970-х він, будучи успішним агентом радянської розвідки, втік зі Швейцарії до Великобританії. Таким чином Володимир Рєзун — справжнє ім’я нашого героя — назавжди розпрощався з радянською системою. А через деякий час на Заході почали з’являтися книги, що розвінчують Сталіна і що дають альтернативний погляд на всю систему СРСР. Найпопулярнішими стали «Аквариум» і «Ледокол».
Володимира Рєзуна багато що пов’язує з Україною. Адже народився він на Далекому Сході, але потім батьки переїхали до Черкас... Із запитання про спогади про це місто «День» і розпочав інтерв’ю з Володимиром Богдановичем.
— Батько був офіцером. Пройшов війну. Після війни потрапив на Далекий Схід. Там батько з матір’ю жили багато років, кочуючи по гарнізонах. Ось чому мені випало народитися в тих краях. Відбув батько там сім років, раптом приходить наказ: усіх офіцерів, які відслужили в тих доволі непростих умовах по п’ять років, замінятимуть, відлік часу починається з моменту виходу наказу. Ніхто, ясна річ, цьому радісному повідомленню не повірив. Але минуло ще п’ять років — і раптом мого батька переводять до Київського військового округу, до Конотопа. Справа була у вересні 1957 року, я навчався в четвертому класі. Приїхали до Конотопа, коли новий навчальний рік уже розпочався. Не встиг навчальний рік завершитися — батька перевели до Черкас. До кінця навчального року залишалося кілька днів. Батькам видали на руки всі документи: Володя Рєзун четвертий клас успішно закінчив. Приїхали до Черкас, треба влаштовуватися до нової школи. І шукати квартиру. У питаннях забезпечення офіцерів квартирами Батьківщина особливої щедрості не проявляла. Поки батьки були зайняті вирішенням безлічі проблем, я відніс свої шкільні документи до військкомату. Там їх прийняли без питань. Мабуть, розсудили: не міг же я отримати шкільні документи без відома батьків. Готувалася група хлопчиків для вступу до Воронезького суворовського військового училища. Тоді приймали в 11 років після четвертого класу. І мене зарахували в групу. Потяг «Одеса-Москва», у Бахмачі пересадка на потяг «Київ-Воронеж». У Бахмачі кинув листа до поштової скриньки: «На обід не чекайте, їду вступати...». З усієї групи вступив я один. На Новий рік приїхав на канікули. І після того їздив по три рази на рік — на зимові, весняні і літні канікули. П’ять років у Воронезькому і два роки в Калінінському суворовських військових училищах. Після закінчення вступив на другий курс Київського вищого загальновійськового командного училища, став офіцером, побував в Чехословаччині, служив у Чернівцях, потім у Розвідувальному відділі штабу Приволзького військового округу, там зустрів свою єдину. Разом із нею навчалися у військово-дипломатичній академії Радянської Армії. Нас готували парами: я провідний, вона керована. У моєї Тетяни батько теж був офіцером, служив у Німеччині. Настав час народити потомство — вона полетіла у Черкаси до моїх батьків. Дочка моя народилася в Черкасах. Із Черкасами пов’язано дуже багато у моєму житті. Там живе мій старший брат. Там похований мій дід, мій батько і моя мама. Місто це для мене рідне, хоча я в ньому не народився.
«Я ВТІК, ЗРАДИВШИ БАТЬКІВЩИНУ — СОЮЗ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК. І ПРО ЦЕ НЕ ШКОДУЮ»
— Коли 1978 року ви виїхали до Великобританії, чи не було у вас страху, що це рішення торкнеться вашої сім’ї в Україні?
— За Сталіна найближчі родичі радянських дипломатів були заручниками. Після Сталіна цю систему скасували. Я про це знав. Після мого виїзду не чіпали ні моїх батьків, ні старшого брата. Він ще 13 років продовжував службу в ракетних військах. Завершив її у званні підполковника.
— Як ваші рідні сприйняли ваше рішення виїхати на Захід?
— Древні китайці вважали, що найголовніше у житті — дати правильну назву. Якщо ми правильно називаємо, значить вникли в суть, значить правильно розуміємо. Так от, називаймо речі своїми іменами: я нікуди не виїжджав. Я втік, зрадивши Батьківщину — Союз Радянських Соціалістичних Республік. І про це не шкодую. Радянський Союз був злочинною державою. Кремлівські вожді були нездатні влаштувати нормальне життя для свого власного народу, але сім десятків років намагалися силоміць нав’язати свої порядки всім довколишнім країнам. Змінити систему я не міг. Але у мене була можливість утекти. Цією можливістю скористався. Я вийшов зі складу СРСР, через 13 років Україна наслідувала мій приклад. Зараз Україна прагне до сім’ї європейських народів і до військового союзу демократичних держав. Це той шлях, який я добровільно обрав багато років тому. А про те, як мої батьки все це перенесли, краще було б запитати у них. Я цього уявити не можу.
«ПУТІН СТАВ НЕЗРУЧНИЙ ОЛІГАРХАМ»
— В одному зі своїх інтерв’ю ви назвали крайній термін скинення Путіна — 23 липня 2015-го. Чому саме ця дата крайня? Які передумови є для цього?
— 23 липня 2014 року мені було поставлено запитання про те, скільки часу протримається Путін. Я відповів: не більше року, телефонуйте 23 липня 2015 року, обговоримо, правий я чи помилився. Один рік — крайній термін. Виходжу з того, що своєю дурістю Путін зіпсував життя всьому населенню Росії, перш за все тим, у кого багатомільярдні статки. Народ ще не зрозумів, до якої ями втрапила Росія, а олігархи вже зрозуміли. Вони вже втратили багато, у будь-який момент можуть втратити все, включаючи свободу, а то й життя. Путін став незручний олігархам. Їхній інтерес — зіскочити з путінського трамвайчика, прибрати його і відхреститися від його злочинів. Саме так вища радянська номенклатура свого часу прибрала Сталіна, а потім на мертвого звалила не лише сталінські, але й свої власні злочини.
— Президент України Петро Порошенко говорить, що він «президент миру», а не «президент війни». Як ви оцінюєте мирні ініціативи України проти російської агресії? І який, по-вашому, може бути мир із нинішньою, путінською Росією?
— На це запитання відповів давньоримський історик Корнелій Непот: Si vis pacem, para bellum. Заперечити тут нічого: хочеш миру — готуйся до війни. Через дві тисячі років товариш Сталін до цього додав: слабких б’ють! І в цьому він тисячу разів правий. Після розвалу Радянського Союзу Росія, США і Великобританія дали Україні гарантії: роззброюйтесь, ніхто вас не чіпатиме. Про свої гарантії всі вони тут же забули. І ось тепер Україна, яка добровільно відмовилась від ядерної зброї, отримала війну на своїй території. Якби політики України не вірили лукавим гарантіям, якби Україна залишалась ядерною державою, якби з моменту здобуття незалежності Україна серйозно готувалася до війни, то ніхто не наважився б порушити мир. У моєму розумінні «президентом миру» має право називатися лише той, хто здатен зупинити війну, вигнавши окупантів зі своєї землі, і забезпечити Україні мир і процвітання на вічні часи. Для цього треба протягувати руку дружби далеким і близьким сусідам, маючи в іншій руці добрячу дубину (бажано — ракетно-ядерну).
— За останній рік українці переконалися, що слова Росії розходяться з реальним станом справ. Путін говорить: немає солдатів в Україні — а вони є тощо. Чому Путін боїться відповісти за свої слова?
— У тому, що у кремлівських вождів слова розходяться із справами, я переконався ще 1968 року, «звільняючи» Чехословаччину. Питання про те, чому Путін не бажає відповідати за свої слова, треба ставити не мені, а йому. Свято вірю, що таке запитання йому буде поставлено. І чекати цього моменту залишилось недовго.
— І чого найбільше боїться президент Росії — санкцій Заходу чи «санкцій» росіян?
— Не берусь судити, чого Путін боїться більше, але немає сумніву в тому, що він заляканий. Достатньо пригадати те, як його везли до Кремля вкотре приймати пост вождя. У Москві було перекрито все. Місто ніби вимерло. На вулицях Москви не було жодної машини, жодної людини. Окрім Путіна і його охорони. Що це, якщо не прояв панічного страху перед власним народом?
«ПИШУ ПІДРУЧНИК ПІД НАЗВОЮ «ОСНОВИ ШПИГУНСТВА. КОРОТКИЙ КУРС»»
— Ви багато написали про те, як СРСР готувався до війни, збирався напасти на Німеччину. Закінчили ви вже цю тему чи далі розвиватимете її?
— Тема розгрому Червоної Армії влітку 1941 року невичерпна. Своє завдання я бачив не в тому, щоб цю тему повністю розкрити, а лише в тому, щоб збудити масовий інтерес мільйонних читацьких мас до даного питання і не лише в Росії і в Україні, але й у Польщі, Німеччині, Угорщині, Латвії, Естонії, Литві, Японії та інших країнах. На мій погляд, інтерес масового читача мені пробудити вдалося. Ось уже три десятки років мої прихильники і супротивники ведуть запеклу битву на історико-ідеологічному фронті. Битва ця не затихає і явно найближчими роками не затихне. А я тим часом перейшов на більш пізній період нашої такої неоднозначної історії.
— Над чим ви далі плануєте працювати? Про що або про кого буде ваша наступна книга?
— Пишу підручник під назвою «Основи шпигунства. Короткий курс».
