МАДРИД — Засновникові сучасних Олімпійських ігор П’єру де Кубертену належить відомий вислів: «Головне — не перемога, а участь». І зараз, коли Північна Корея погодилася взяти участь у майбутній зимовій Олімпіаді в південнокорейському місті Пхьончхані, ця фраза набула нового значення.
В історії сучасних Олімпійських ігор відокремити політику від спорту неможливо. Можливо, це навіть і не потрібно. Річ у тім, що одна з головних цілей Ігор — поставити спорт на службу справі миру і людській гідності.
У ширшому сенсі спорт вже давно відіграє політично конструктивну роль на світовій арені. 1971 року під час чемпіонату світу з настільного тенісу американський гравець проїхав в автобусі китайської команди, давши старт так званій «пінг-понговій дипломатії». Невдовзі після цього (і, до речі, в самісінький розпал культурної революції) Мао Цзедун запросив американську тенісну команду до Китаю, відкривши шлях для історичного візиту президента США Річарда Ніксона до цієї країни 1972 року.
У 1991 року на чемпіонаті світу з настільного тенісу, який знову проводився в Японії, Північна і Південна Корея сформували спільну команду і, всупереч прогнозам, вибороли золоту медаль у жіночому парному розряді. Дух товариськості, що виник між гравцями, допоміг їм перемогти у фіналі команду Китаю. На коротку мить зраділі корейці забули про свої суперечки.
Ба більше, можливо, саме завдяки Олімпійським іграм (принаймні почасти) у Південній Кореї з’явилася сучасна демократія. 1987 року, на тлі літньої Олімпіади в Сеулі 1988 року, що швидко наближалася, південнокорейці зуміли змусити військовий режим тодішнього президента Чон Ду Хвана провести демократичні вибори. Це був вражаючий поворот подій, оскільки Чон почав претендувати на проведення Олімпіади для того, щоб за її допомоги поліпшити імідж своєї диктатури усередині країни та за кордоном. Без цих Ігор і міжнародного тиску, пов’язаного з ними, перехід Південної Кореї до демократії міг би взагалі не відбутися, принаймні не так мирно і швидко, як це відбулося.
Утім, Ігри 1988 року в Сеулі мали й негативний бік. Не зумівши домовитися з Південною Кореєю про те, як можна спільно провести цей захід, КНДР вирішила зрештою його бойкотувати. Крім того, 1987 року, тоді ж, коли впала диктатура Чона, було збито літак авіакомпанії Korean Air, вочевидь, за наказом північнокорейського режиму, який намагався зірвати вибори, що наближалися, і відлякати інші країни від участі в Іграх.
У результаті Ігри 1988 року посилили розкол між двома Кореями, а короткої миті спільного тріумфу 1991 року виявилося не досить для розвороту цієї тенденції. Тоді як Південна Корея почала відкриватися для світу, Північ посилювала свою ізоляцію (цей процес прискорився після розпаду СРСР) і стала на шлях ядерного розповсюдження.
Звичайно, рішення Північної Кореї влаштувати бойкот 1988 року навряд чи можна назвати безпрецедентним. Багато країн бойкотували Ігри чи навіть використовували їх як платформу для пропаганди цінностей, що суперечать олімпійському духові. До таких випадків, звичайно, належить проведення режимом Адольфа Гітлера літньої Олімпіади 1936 року в Берліні.
1945 року Джордж Оруелл, озираючись назад на Ігри 1936 року, зазначив, що «серйозний спорт — це війна без пострілів». Він писав, що Ігри «нерозривно пов’язані зі зростанням націоналізму, тобто з безтямною сучасною звичкою ототожнювати себе з великими підрозділами, наділеними силою, і все розглядати з погляду конкурентного престижу».
Оруелл був досить близьким до істини. Приміром, на літній Олімпіаді 2008 року у Пекіні зв’язок між спортом і націоналізмом був очевидний. Ці Ігри стали організаційним успіхом, який доповнювався чудовою новою архітектурою. Той факт, що Китай виборов зрештою більше золотих медалей, ніж будь-яка інша країна, поза сумнівом, посилював національну гордість. А протести проти політики Китаю в Тибеті, що прокотилися по вьому світу під час естафети олімпійського вогню, сприяли зростанню китайського націоналізму. Національна гордість і сьогодні в центрі уваги політичного лідера, який відповідав за проведення Ігор в Пекіні: це був Сі Цзіньпін, який обіймав тоді посаду віце-глави, а нині став главою КНР.
Зимова Олімпіада 2014 року в Сочі так само допомогла вдихнути нове життя в потьмянілий тієї миті режим президента Росії Володимира Путіна. За три дні до церемонії закриття Путін розпочав військову інтервенцію у Східну Україну і анексував Крим.
Тепер Ігри повертаються на турбулентний Корейський півострів, де дві Кореї формально досі у стані війни, через 65 років після підписання угоди про припинення вогню. До того, як Північ вирішила взяти участь в Іграх в Пхьончхані, багато хто із цілком зрозумілих причина побоювався повторення історії 1988 року чи загрози, що північнокорейський лідер Кім Чен Ин скористається нагодою для демонстрації своєї військової сили. Саме це сталося під час чемпіонату світу з футболу 2002 року, що відбувався одночасно в Південній Кореї та Японії. Ближче до кінця турніру, який ознаменувався неймовірно успішним виступом команди Південної Кореї, КНДР влаштувала з південним сусідом морський двобій.
На щастя, поміркована, примирлива політика президента Південної Кореї Мун Чже Іна, на яку Кім явно відповів взаємністю у своєму новорічному зверненні, створили умови для незначної відлиги. Слід вітати як зусилля Півдня щодо зниження напруженості, зокрема перенесення термінів спільних військових навчань зі США, так і рішення Півночі взяти участь в Іграх. Ба більше, після цього рішення почали стабільно з’являтися гарні новини: дві країни разом пройдуть маршем на церемонії відкриття Ігор і навіть сформують спільну жіночу хокейну команду.
Звісно, завжди слід критично ставитися до мотивів режиму Кіма. Попередні дружні жести КНДР не сприяли значним поступкам чи прогресові на шляху до миру. Починаючи з 2000 року дві Кореї йшли разом на церемоніях відкриття вже тричі, тому розумним буде стримане ставлення. Проте нам не слід вдаватися до фаталістичних настроїв, натомість треба й надалі підтримувати позитивні кроки Північної Кореї.
Із північнокорейською ядерною загрозою не можна впоратися без перемовин. Саме тому Ігри у Пхьончхані, що відбуваються через 30 років після Ігор у Сеулі, можуть стати найкращим за багато років шансом розпочати цей процесс. Сподіватимемося, что поїздка спортсменів КНДР із Пхеньяна до Пхьончхана дасть дипломатичні плоди, а «Ігри миру», як їх називає Мун, запам’ятаються передусім присутністю Півночі, а не підсумковим підрахунком медалей.
Проект Синдикат для «Дня»
Хав’єр СОЛАНА, колишній верховний голова ЄС із питань міжнародної політики та безпеки, Генеральний секретар НАТО, міністр закордонних справ Іспанії. Нині Солана — президент Центру глобальної економіки та геополітики університету ESADE, науковий співробітник Інституту Брукінгса.
